Блог Сергія Терепищого

Для руху XV століття, який називають порізному, — то відродженням навчання, то ренесансом — знову характерний інтерес до сучасного життя людини і, відповідно, інтерес до її зв’язків із природою. Цей рух був натуралістичним у тому плані, що зроблено поворот проти переваги позанатуралістичних інтересів. Можливо, дещо переоцінено значення повернення до класичної грецької язичницької літератури у стимулюванні такого напряму думок. Без сумніву, зміна відбулася в основному внаслідок умов тих часів. Однак не може бути жодних сумнівів щодо того, що освічені люди, захопившись новими поглядами, охоче звернулися до грецької літератури, щоб знайти там близьку по духу підтримку. І значною мірою інтерес до грецької думки зумовлений був не літературою заради самої літератури, а духом, який вона виражала. Свобода мислення, відчуття упорядкованости та краси природи, які підсилювали та оживляли висловлювання греків, спонукала людей думати та спостерігати схожим способом, без будьяких перешкод. Історія науки XVI століття показує, що науки про фізичну природу, які лише зароджувалися, відштовхувалися від нового інтересу до грецької літератури. Як твердив Віндельбанд, нова наука про природу була дочкою гуманізму. Улюблена концепція тих часів полягала у тому, що людина перебуває у мікрокосмі, а всесвіт — у макрокосмі.

Цей факт знову порушує питання про те, як сталося так, що природу і людину пізніше розділили між собою, а мову та літературу чітко відділили від природничих наук. Можна запропонувати чотири причини такого поділу.

(а) Давня традиція добре вкоренилася в інститутах. Політика, право та дипломатія вимушено залишилися гілками авторитетної літератури, позаяк соці яльні науки не розвивалися аж до того часу, поки досконаліше не розробили методи таких наук, як фізика та хемія, не кажучи вже про біологію. Те саме можна до певної міри перенести і на історію. Крім того, були добре розвинуті методи, які використовували для ефективного викладання мов; на їхньому боці діяла сила інерції навчальних традицій. Нову хвилю зацікавлення літературою, особливо грецькою, спершу не пропускали в університети зі схоластичною організацією, однак коли вона таки пробралася туди, то долучилася до давніх учень, звівши до мінімуму вплив експериментальної науки. Люди, які викладали, рідко коли проходили відповідний попередній курс навчання; ті, що були компетентними у науці, працювали у приватних лабораторіях, а також у академіях, які сприяли розвиткові досліджень, але все ж не виступали організованими навчальними закладами. Врештірешт все ще впливовою залишалася аристократична традиція зневажати матеріяльні речі, відчуття та вміння.

(б) Протестантський переворот призвів до надзвичайного посилення інтересу до теологічних дискусій та суперечок. Обидві сторони зацікавилися літературними пам’ятками. Кожна сторона повинна була виробляти у людей здатність аналізувати та тлумачити записи, на які вони покладалися. Вимога шодо навчання людей, які могли захищати обрану віру від опозиції, спроможних вести пропагандистську діяльність та відвертати втручання іншої сторони, стояла настільки серйозно, що без перебільшення можна сказати, що до середини XVII століття лінгвістичне навчання у гімназіях та університетах охоплював відроджений теологічний інтерес, який використовували як засіб релігійного навчання та проведення еклезіястських дебатів. Отож послаблення ролі мов у сучасній освіті зумовлене не безпосередньо відновленням навчання, а радше пристосуванням освіти до теологічних цілей.

(в) Природничі науки було задумано так, що вони підсилювали протиставлення людини та природи. Френсис Бекон подає майже бездоганний зразок союзу природничих та гуманітарних інтересів. Наука, прийнявши методи провадження спостережень та проведення експериментів, повинна була припинити намагання “передбачати” природу — нав’язувати їй попередньо продумані поняття; натомість вона мала стати її скромним тлумачем. З розумом дослухаючись до природи, людина навчилась би практично керувати нею. “Знання сила”. Цей афоризм означав, що завдяки науці людина мусить контролювати природу і спрямовувати її енергію на досягнення власних цілей. Бекон спростовував давнє навчання та логіку на основі їхньої абсолютної суперечливости, позаяк вони мали справу із перемогою у суперечці, а не відкриттям невідомого. За допомогою нового методу мислення, який він встановив у своїй новій логіці, повинна була розпочатися ера розширених відкриттів, і відкриття ці мали поставити плоди винаходів на службу людині. Люди мали припинити свої даремні, безконечні спроби керувати одне одним і перейти до спільної справи керування природою в інтересах людства.

Загалом Беконові вдалося спророкувати напрям подальшого прогресу. Однак він “передчував” просування вперед. Він не бачив, що новій науці судилося тривалий час працювати в інтересах давніх цілей експлуатації людини. Вш вважав, що вона невдовзі дасть людині нові цілі. Натомість наука дала у розпорядження одноіо класу засіб, щоб забезпечити старі цілі розширення за рахунок іншого класу. Як він і передбачав, услід за революцією у наукових методах відбулася промислова революція. Однак революції потрібно багато століть на те, щоб витворити нове мислення. Напрацювання нової науки приректи на провал феодалізм, позаяк завдяки їм влада перейшла із рук земельної аристократії до мануфактурних центрів. Однак його місце посів не соціальний гуманізм, а капіталізм. І далі розвивалися виробництво та торгівля, так наче нова наука нічого не навчала у моральному плані, а лише давала технічні уроки, що стосувалися економії на виробництві та використання заощаджень у власних інтересах. Звісно ж, таке застосування природничої науки (яке було найвідчутнішим) викликало ще більше претензій з боку затятих гуманістів з приводу тяжіння науки до матеріялістичности. Залишалася порожнеча стосовно виразно людських інтересів людини, які не обмежуються виробництвом, заощадженням та витрачанням грошей; а мова та література заявили про свою здатність репрезентувати моральні та ідеальні інтереси людства.

(г) Окрім того, філософія, представники якої проголошували, що вона базується на науковій основі і яка видавала себе за загальноприйнятого представника чистої значущосте науки, або мала дуалістичний характер, позначений різким розмежуванням між розумом (який характеризує людину) та суттю, яка і складає природу; або ж мала відверто механічний характер і зводила всі показові риси людського життя до ілюзії. У першому випадку, вона погоджувалася із претензіями деяких наук на те, що вони виступають особливими джерелами розумових цінностей, а також не безпосередньо підтримувала їхні заяви про вищість на тій підставі, що люди схильні вважати справи людини найважливішими принаймні для них самих. У другому випадку, вона викликала реакцію, яка ставила під сумнів та підозру цінність природничої науки, даючи підстави вважати її ворогом вищих інтересів людини.

За часів Греції та у Середньовіччі знання про світ віддзеркалювали та приймали його якісне багатоманіття, а природні процеси розглядали як процеси, що мають якусь мету або, іншими словами, як телеологічні процеси. Нову науку тлумачили так, щоб можна було заперечити реальність дійсного об’єктивного існування всіх якісних характеристик. Звуки, кольори, цілі, так само, як і добро та зло, вважали винятково суб’єктивними — це всього лиш враження, які виникають у мозку. На той час вважалося, що об’єктивне буття можна розглядати лише у кількісному плані — як стількито маси у русі, і єдина різниця полягала у тому, що у якійсь точці простору загальна маса виявлялася більшою, аніж в іншій, а також у тому, що на деяких ділянках рух відбувався посиленіше, ніж на інших. За відсутности якісних відмінностей у природі не виявили суттєвого розмаїття. Акцент ставили на однаковості, а не на відмінностях; ідеалом вважали відкриття єдиної математичної формули, яку можна одночасно застосовувати до цілого всесвіту та від якої, здається, і походять усі різновиди явищ. Саме під цим і мають на увазі механічну філософію.

Така філософія не відображає справжнього змісту та мети науки. На перше місце вона ставить саму технологію; апарат та термінологію вона вважає дійсністю, а метод — предметом. Наука обмежується викладенням умов, які дають нам змогу прогнозувати послідовність подій та здійснювати контроль за нею, ігноруючи якісні характеристики подій. Звідси і її механічна та кількісна природа. Однак навіть попри те, що вона не бере їх до уваги, це не означає, що вона виключає іх із дійсности чи виділяє їх у сферу чистого розуму; вона лише забезпечує засоби, придатні для досягнення цілей. Отож поки, по суті, науковий прогрес посилював владу людини над природою, даючи їй змогу поставити свої омріяні цілі на твердішу основу, ніж раніше, а також урізноманітнювати види її діяльносте, майже повністю керуючись власними бажаннями, філософія, яка стверджувала, що вона формулює свої досягнення, зводила світ до пустки і монотонного перерозподілу речовини у просторі. Отже, сучасна наука повинна була негайно ж наголосити на дуалізмі речовини та розуму, а, отже, визначити статус природничих та гуманістичних наук як двох цілком окремих груп. Позаяк різниця між ліпшим та гіршим пов’язана із якісними характеристиками з досвіду, то будьяка філософія науки, яка виключає їх із достовірного змісту дійсносте, змушена виключити все найцікавіше і найважливіше для людства.

Варто згадати, що класична грецька філософія не подає цієї проблеми у такому вигляді, як вона існує зараз. Сократ і справді, здається, вважав, що наука про природу неможлива, та й не надто важлива. Основне, що потрібно знати, — це природа і мета людини. Від цих знань залежать усі найважливіші питання — всі соціальні та моральні досягнення. Однак Платон вважав, що правильні знання про людину й суспільство залежать від знань про характерні риси природи. Головний трактат Платона “Республіка” це водночас трактат про мораль, соціальну організацію та метафізику і науку про природу. Позаяк він поділяє доктрину Сократа про залежність досягнень у сфері моралі та соціаль ної організації від раціональних знань, то змушений і обговорювати природу знань. Поділяючи думку про кінцевий об’єкт пізнання як відкриття добра чи мети людини і не задовольняючись сократівською переконаністю у нашому усвідомленні власного невігластва, він пов’язує обговорення добра людини із роздумами про добро та мету самої природи. Неможливо визначити мету людини без знання керівної цілі, яка встановлює закони природи та надає їй єдно сти. Відповідно до ідей своєї філософії Платон підпорядковує літературні науки (їх він називає музикою) математиці та фізиці, а також логіці та метафізиці. Однак, з іншого боку, пізнання природи не кінцева мета, — це лише етап, потрібний для розуміння реалізації вищої мети буття як закону людських дій, колективних та індивідуальних. Висловлюючись посучасному, зазначимо, що без натуралістичних наук аж ніяк не обійтись, однак їхнє існування допоможе досягнути гуманістичних та ідеальних цілей.

Аристотель ще більше заглиблюється у натуралістичні науки. Він підпорядковує громадянські відносини пізнавальному житло. Найвища мета людини — не людська, а божественна — це участь у знанні, що і визначає божественність життя. Таке знання має справу з універсальним та необхідним, воно віднаходить найкращу тему у природі, а не у тимчасових речах, пов’язаних із людиною. Якщо зосередитися на засадах, які відстоювали філософи у житті греків, а не на подробицях їхніх висловів, то можна ствердити, що греки надто глибоко цікавилися вільним пізнанням природних фактів та естетичною насолодою, яку можна отримати від природи, і надто добре усвідомлювали, наскільки глибоко суспільство пустило корені у природу і наскільки воно підпорядковане законам природи, аби ще роздувати конфлікт між людиною та природою. Однак у пізніший період стародавнього життя два чинники, наче змовившись, піднесли на п’єдестал літературознавчі, гуманітарні науки. Один із цих чинників — це характер культури, яка ставала все запозиченішою та неориґінальною; ще один чинник — це політичний та реторичний ухил життя Римської імперії.

Цивілізаційні здобутки греків їм і належали; а от александрійці та римляни успадкували цивілізацію із чужоземних джерел. Відповідно, вони розшукували потрібні записи замість того, щоб безпосередньо черпати матеріяли та натхнення у природі та суспільстві. Навряд, чи можна ліпше засвідчити наслідки навчальної теорії та практики, як процитувати слова Гетча: “3 одного боку, Греція втратила політичну владу, а з іншого, — вона володіла невід’ємною спадщиною у вигляді своєї чудової літератури… Цілком природним було те, що її зафіксували. Природним було також і те, що вивчення літератури позначилося на мовленні… Основні маси людей у грецькому світі схилялися до того, щоб наголошувати на ознайомленості з літературою минулих поколінь та на вмінні розмовляти культурно, що відтоді стали традиційно називати освіченістю… Ми також наслідуємо її. Вона встановила моду, яка донедавна непорушно домінувала в усьому цивілізованому світі. Ми вивчаємо літературу, а не природу, позаяк так робили греки і позаяк, коли римляни та римські провінціяли вирішували навчати своїх синів, вони наймали вчителівгреків і йшли стежками греків”.

Так званий практичний ухил римлян працював у тому самому напрямі. Звернувшись до записів думок греків, вони не лише пішли коротким шляхом засвоєння культурних здобутків, а й забезпечили собі саме такий тип матеріалу та методів, який підходив їхньому організаторському талантові. Адже їх практичний геній було спрямовано не на завоювання природи та контроль над нею, а на завоювання та контроль над людиною.

У процитованому уривку містер Гетч стверджує, що ми вивчали літературу, а не природу, оскільки так робили греки і римляни, яких вони навчали, і вважає, що це не потребує жодних доказів. Що ж пов’язує розмежовані століття? Напрошується така відповідь на запитання: їх пов’язує варварська Европа, лише у масштабнішому варіянті і за напруженішої ситуації, аніж та, що склалася у Римі. їй довелося пройти школу грекоримської цивілізації; вона також радше запозичила, ніж розвинула, її культуру. Европа звернулася до записів інших людей не лише у пошуках загальних ідей та їх художнього подання, а й у пошуках зразків законів. Залежність від традицій ще більше посилювалася у зв’язку із домінуванням у той період теологічних інтересів. Сталося так тому, що церква зверталася до літератури іноземними мовами і визнавала іхню авторитетність. Врештірешт усе звелося до того, що навчання почали ототожнювати із вивченням мови, а мова освічених людей стала літературною, замінивши рідну мову.

Однак важко оцінити реальну значущість цього, доки не зрозумієш, що такий предмет зумовив застосування діялектичного методу. Термін “схоластика”, починаючи від часів відновлення навчання, часто вживали з ноткою докору. Проте означає він лишень метод шкіл, чи то спудеїв. За своєю суттю це всього лиш надзвичайно ефективна систематизація методів викладання та вивчення, за допомогою яких можна передати значну кількість істин. Якщо матеріал для вивчення взято з літератури, а не із сучасної природи та суспільства, то варто пристосувати методи для визначення, пояснення та розтлумачення отриманих матеріалів, а не для проведення запитів, пошуків, реалізації відкриттів та винаходів. А, по суті, схоластика — це послідовне формулювання та застосування методів, придатних для надання інструкцій, якщо матеріали для інструкцій готові і студентам не потрібно самим їх відшукувати. Поки школи все ще вчаться за підручниками і покладаються на принцип авторитетів та засвоєння, а не на принцип відкриття та проведення пошуків, їхні методи — схоластичні, — хоча у них і відсутні логічна точність та системність схоластики у й найкращому вияві. Крім неточности методів та тверджень, єдина різниця полягає у тому, що зараз географія, історія, ботаніка, астрономія тощо становлять частину авторитетної літератури, яку потрібно опановувати.

Внаслідок цього втрачено грецьку традицію, згідно з якою гуманістичний інтерес використовували як основу зацікавлености у природі, а знання про природу — для підтримки суто людських цілей. Життя знайшло собі підтримку в авторитетах, а не у природі. Однак остання все ж виступила об’єктом серйозних підозр. Небезпечно було роздумувати над нею, позаяк це відволікало людину

від покладання на документи, які вже містили готові правила життя. Навіть більше, природу можна було пізнати лише за допомогою спостережень: вона апелювала до відчуттів — суто матеріяльних, на противагу виключно нематеріальній думці. Крім того, користь від пізнання природи була суто фізичною та світською; воно стосувалося тілесного й тимчасового добробуту людини, у той час як літературна традиція стосувалася її духовного та вічного добробуту.

Ми вже згадували про боротьбу природничих наук та літературознавства за місце у навчальних планах. Поки що вирішувати цей конфлікт вдавалося хіба що за допомогою механічного компромісу: місце розподіляють між науками, які вивчають природу, і науками, що присвячені людині. Така ситуація — це ще один приклад пристосування навчальних цінностей до зовнішніх умов, вона зосереджує увагу на філософії зв’язку природи із проблемами людини. Загалом, можна сказати, що такий навчальний поділ відображений у дуалістичній філософії. Розум і світ розглядають як дві незалежні сфери існування, у яких є певні точки перетину. З огляду на це, природно вважати, що сфера існування мусить мати власну окрему групу наук, пов’язаних із нею; природно і те, що, розглядаючи кожну сферу існування, можна запідозрити у ній тенденцію зазіхання ма теріялістичної філософії на духовну сферу. Будьяка теорія освіти, що має на меті встановити уніфікованішу схему освіти, ніж та, яку використовують зараз, неодмінно зіткнеться із питанням взаємозв’язку людини і природи.