Сьогодні потреба навчання й учіння задля продовження суспільства — очевидний факт, хоч на ньому і не звикли зупинятися докладно. Ми маємо вагоме виправдання, щоб наголосити на цій проблемі. Такий підхід дасть нам змогу уникнути схоластичних і формальних думок із приводу освіти. Справді, школа — один із найважливіших методів передавання досвіду, що перебуває в розпорядженні молодих членів суспільства, але це всього лише один із засобів, до того ж відносно поверхневий, порівняно з великою кількістю інших носіїв досвіду. Тільки тоді, коли усвідомимо потребу ґрунтовних і стійких способів виховання, зможемо оцінити шкільні методи в їхньому реальному контексті.
Варто наголосити, що суспільство існує не через передавання чи спілкування, але, сказати б чіткіше, у передаванні і спілкуванні. І слова спільний, спільнота і спілкування не просто етимологічно споріднені. Людина живе у спільноті завдяки реаліям, які спільно з іншими поділяє, а спілкування є тим шляхом, що веде до їхнього однакового розуміння. Такими спільними для всіх реаліями, що творять ядро суспільства, є цілі, вірування, прагнення, знання, однакове розуміння чи, як кажуть соціологи, одностайність поглядів. Такі речі неможливо просто передати від однієї особи до іншої, як цеглинку, ними важко поділитися, як пирогом, порізавши його на шматки. Саме спілкування здатне витворити одностайність у спільноті, забезпечивши її учасникам приблизно однаковий емоційний та інтелектуальний заряд, подібно до способу реагування на сподівання чи потребу.
Люди самі собою не творять суспільства, навіть живучи в безпосередній близькості одне від одного, так само як і особа, хоч би й перебувала на віддалі від інших людей, почуває себе заангажованою в суспільні відносини. Часто книжка чи лист здатні нав’язати тісніші стосунки між людьми, що розділені сотнями миль, аніж ті, які можуть існувати між мешканцями одного будинку. Сукупність осіб теж не творить суспільної групи, навіть якщо ці особи несвідомо працюють задля спільної мети. Адже частини єдиного механізму теж взас модіють між собою, не творячи спільноти. Однак якщо всі члени об’єднання визнають спільну мету, яка регулюватиме їхню діяльність, тоді вони становитимуть суспільство. Проміжною ланкою цього процесу є спілкування. Адже поступ можливий тільки тоді, коли кожен узгоджує свою мету з метою іншого. Таке погодження вимагає спілкування.
Отож ми вже близько підійшли до розуміння того, що не всі відносини, задіяні в межах суспільної групи, вважаються суспільними. Часто людські стосунки нагадують нам взаємодію деталей механізму, коли особи використовують одне одного задля бажаного результату без будьяких емоційних та інтелектуальних схильностей і погоджень. Таке використання передбачає існування деякої переваги завдяки фізичним даним, становищу, умінням, технічним можливостям, механічним чи фінансовим засобам. І допоки стосунки між батьками й дітьми, учителями й учнями, працедавцямим і наймачами, керівниками і підлеглими залишатимуться на цьому ж рівні, доти вони перебуватимуть поза суспільною сферою, незалежно від того, наскільки близько стикатимуться в повсякденній діяльності перелічені суб’єкти. Маємо на увазі те, що вирішальними є не діяльність і її наслідки, а спільні, узгоджені цілі й спілкування за інтересами.
Суспільне життя можемо ототожнювати не тільки зі спілкуванням, але і з освітою. Бути учасником спілкування означає поглиблювати свій досвід й обмінюватися ним, бо один мовець, поділившись власними думками і почуваннями, впливає на позицію і ставлення іншого. Безперечно, немає людини поза спілкуванням. Спробуйте з повнотою і точністю передати вашу думку (а отже, і частину досвіду) співрозмовникові, особливо коли йдеться про якісь складні речі, і ви зауважите, що ваш досвід видозмінився, хіба б ви просто вдалися до спрощень чи доповнень. Ми формулюємо думки із власного досвіду для того, щоб спілкуватися. Процес формулювання виходить за межі внутрішнього світу суб’єкта. У ньому враховано, з якої перспективи сприйматимуть інформацію, наскільки важливою і пов’язаною з життям стане вона для співрозмовника, чи зможе він доцінити її. Винятком був би хіба банальний обмін фразами, коли один із мовців змушений пристосуватися до досвіду іншого, щоб могти розумно відповідати йому на почерпнуте з власного досвіду. Всяке спілкування це мистецтво. Принагідно зазначмо, що будьяка реальна домовленість — суспільна за своєю суттю, якщо вона є засобом виховання тих, хто бере в ній участь і визнає її чинність. Виховна здатність втрачається щойно тоді, коли з’являються рутина й монотонність.
Урештірешт, суспільне життя не тільки вимагає від особи навчання й виховання задля збереження власної суті, але й саме виховує. Воно поглиблює досвід, стимулює і збагачує уяву, формує відповідальність за точність, неповторність тверджень і думок. Самотня людина (духовно й фізично) практично не має жодної можливости, або має їх дуже мало, щоб повернутися до свого минулого досвіду, витягнувши звідти власну мережу значень. Неоднаковий рівень у досягненнях старших і молодших зумовлює доконечне навчання молоді, що, своєю чергою, стимулює передавання досвіду молодим і забезпечує його активний обмін та відтворення.
Завантаження ...