Наше майбутнє завдання — виявити і чітко сформулювати ідею філософії, яка невиразно виявляється у цих роздумах. Ми вже теоретично описали, хоча й не визначили, філософію в плані проблем, які вона розглядає; ми також вказали, що ці проблеми виникають на основі конфліктів та труднощів соціального життя. Проблеми — це такі питання, як зв’язок розуму та матерії; тіла і душі; гуманности і фізичної природи; індивідуального та соціального; теорії — чи знання і практики — чи діла. Філософські системи, які формулюють ці проблеми, фіксують основні риси та труднощі сучасної соціальної практики. Вони виводять на рівень чітко вираженої свідомости ті думки, до яких дійшли люди у своєму мисленні завдяки досвіду, — думки про природу, про самих себе та про дійсність, яку, як самі вважають, вони охоплюють чи якою навіть керують.
Тоді можна очікувати, що філософію загалом визначили такими способами, які передбачають певну тотальність, загальність та остаточність як теми, так і методу. З усією повагою до теми, філософія — це спроба зрозуміти — тобто зібрати докупи різні деталі світу та життя у єдине ціле, яке охоплює все, що має стати чи то єдністю, чи то, як у дуалістичних системах, повинно звести численні деталі до невеличкої кількости остаточних принципів. З боку ставлення філософа і всіх тих, хто приймає його висновки, здійснено спробу домогтися максимально можливого уніфікованого, узгодженого і цілісного погляду на досвід. Цей аспект виражений у слові “філософія” — любов до мудрости. Тоді, коли філософію сприймали серйозно, завжди припускали, що вона позначає здобуття мудрости, яка б вплинула на життєву поведінку. Про це свідчить той факт, що майже всі давні філософські школи також представляли організований спосіб життя, а ті, хто приймав їхні догми, дотримувалися певних чітких способів поведінки; зверніть увагу і на тісний зв’язок філософії з теологією римської церкви у середньовіччі, її часту асоціативність із релігійними інтересами та її асоційованість із політичною боротьбою в періоди криз у державі.
Такий прямий та тісний зв’язок філософії із поглядами на життя, вочевидь, і відділяє філософію від науки. Конкретні факти та закони науки, звісно ж, впливають на поведінку. Вони підказують, що робити, а чого не робити, а також пропонують засоби виконання. Коли наука позначає не просто звіт про конкретні факти, які вияляються у світі, а й виявляє загальне ставлення до нього — а не конкретні речі, які слід робити, — тоді вона зливається із філософією. Це пов’язане з тим, що настрій, який лежить в основі цього, засвідчує ставлення не до якоїсь речі, ані навіть не до сукупности відомих речей, а до думок, які керують поведінкою.
Отож філософію не можна визначити просто з огляду на тему. На цій підставі визначення таких понять, як загальність, тотальність та остаточність найлегше сформулювати, зважаючи на ставлення до світу, яке вони характеризують. У будьякому буквальному та кількісному плані такі терміни не стосу
ються теми знання, позаяк довершеність та остаточність тут не можливі. Сама природа досвіду як тривалого, змінного процесу виключає це. У не такому строгому сенсі вони стосуються науки, а не філософії. Для того, щоб виявити факти про світ, ми повинні звертатися саме до математики, фізики, хемії, біології, антропології, історії тощо, а не філософії. Саме науки повинні сказати, які надійні узагальнення можна зробити для світу і якими вони власне і є. Однак коли ми запитуємо, на дії якого постійного характеру щодо світу нас підштовхують наукові відкриття, то порушуємо філософське запитання.
З цього погляду “тотальність” не означає безнадійного завдання кількісного підсумовування. Вона радше позначає узгодженість способу реагування щодо множинносте подій, які відбуваються. Узгодженість буквально не має на увазі тотожносте; позаяк одна й та сама річ двічі не стається, то точне повторення реакції передбачає певне погане пристосування. Тотальність передбачає неперервність — продовження попередньої звички діяти, пристосувавши її так, щоб вона вижила і надалі поліпшувалася. Вона позначає не готову і довершену схему дії, а підтримку балансу серед багатоманіття дій, так, щоб кожна дія частково забирала і надавала значущосте кожній іншій дії. Будьяка відверта та чутлива до нового сприйняття людина, що здатна зосереджувати свою увагу та відповідальність на тому, щоб пов’язувати ці сприйняття в одне ціле, має поки що філософський характер. Одне з популярних у філософії почуттів — це спокій та витримка перед загрозою труднощів та втрати; вважають навіть, що це сила і здатність витримувати біль без жодних скарг. Таке значення — радше данина впливовій стоїчній філософії, ніж загальна риса філософії. Оскільки воно передбачає, що цілісність, характерна для філософії, важлива для навчання чи отримання уроків навіть із неприємних моментів досвіду чи для реалізації вивченого у навчанні, то воно справджується у будьякій схемі. Аналогічну інтерпретацію можна застосовувати до загальносте та остаточности філософії. Якщо їх сприймати у буквальному розумінні, то вони становлять абсурдні претензії; це просто божевілля. Проте остаточність не означає, що досвід закінчується і вичерпується, а означає схильність проникати у глибші рівні значення — йти у глибину, а не перебувати на поверхні, виявляти зв’язки будьякої події чи об’єкта і дотримуватися їх. Філософське ставлення загальне у тому розумінні, що воно нічого не сприймає відокремлено; воно намагається розмістити дію у її контексті — який і становить її значущість.
Доцільніше пов’язувати філософію із мисленням, протиставляючи її знанням. Знання, обґрунтоване знання — це наука; воно подає об’єкти, які вже визначено, упорядковано і які вже розмістили раціональним шляхом. З іншого боку, мислення — це перспектива для покликання на нього. Воно зумовлене невдоволенням і має на меті подолати дискомфорт.
Завантаження ...