5. ІНДЕТЕРМІНІЗМ ТА СВОБОДА. ЕМПІРИЧНА МАРГІНАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ

29 views

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Критика детермінізму здійснюється на багатьох напрямах, які тут розглядати докладно немає ні змоги, ні потреби. Зазначимо лише, що головний і насправді руйнівний удар здійснюється в напрямі, закладеному ще в самому інтенсивному розвитку науки Нового часу (Галілей, Ньютон), особливо тісно пов’язаному з феноменом експериментальної науки. Як зазначає А.Келер, узагальнюючи цей процес, наука відтоді “починає експериментувати, тобто викликати явища, що спостерігаються. При цьому вона, не завжди усвідомлюючи це, керується уявленнями про моделі, котрі вона перевіряє у досліді, щоб їх підтвердити, скорегувати або ж відкинути для того, щоб подолати надто безпосереднє розуміння світу, пояснюючи світ через все більше удосконалення існуючої моделі”8.

Подібна орієнтованість нової науки зрештою безповоротно руйнує підгрунтя детермінізму, оскільки “світ науки” тепер стає залежним від спостерігача, тобто пов’язаним з людиною, з ученим, – він релятивізується, сам зміст його організовується за принципом віднесеності до людської суб’єктності. Отже, конфігурація самовизначального характеру людського світу починає чим далі частіше прозирати й крізь його науково-пізнавальну картину. Проте ж суть детермінізму якраз і полягає у послідовному запереченні автономного принципу і абсолютизованому застосуванні гетерономії. Сам термін найближчим чином міг би ввести нас в оману, позаяк terminare – це просто “визначати”, і подібно до того, як принцип достатньої основи (все, що існує, має основу, чому воно існує, – або в собі самому, або ж у певному іншому), завжди і скрізь лишатиметься справедливим, допоки існує людина розумна. Так і сама ідея, згідно з якою все чимось визначається, чи то самим собою, чи то чимось іншим, є беззаперечною. Така “всевизначеність” ще не є детермінізмом, позаяк не можна не погодитися з тим, що все є чи то самовизначальним (автономним), чи таким, що визначається ззовні (гетерономним). Детермінізм, принаймні та його історична форма, яку узагальнив на початку ХІХ століття Лаплас (для розуму, котрий знав би в певну мить усі сили, що рухають природу, та взаємне розташування всіх речей, з яких складається світ, і якщо він здатен цілком всеохоплююче математично проаналізувати це все, – для такого розуму не було б нічого невідомого, і майбутнє, як і минуле, лежало б відкритим перед його очима), – це передусім ствердження, що все визначається не тільки виключно гетерономно, ззовні, але й що все “визначене наперед”, так що будь-який стан без винятку вкладається в усьому до найдрібніших деталей попередніми щодо нього станами у відповідності до законів природи.

Коли ці “абсолютні” природні закономірності, на яких базується детермінізм, перестають бути такими, вони стають дійсними лише всередині певної моделі пояснення і виключно в залежності від “спостерігача”, – відтепер детермінізм втрачає своє підгрунтя. Абсолютність Евклідової геометрії, котру уявляли як єдино можливу, заперечується розвитком геометрії неевклідової, абсолютність простору і часу – теорією відносності А.Ейнштейна. Свій внесок у крах детермінізму робить математика: наприклад, Рассел віднаходить антиномії у теорії множин; Гьодель вказує на принципово нерозв’язні проблеми в логіці висловлювань; закони квантової теоріії постають як статистично незбережувані через гейзенбергівський принцип невизначеності (відтак “окремий випадок” у цій галузі неможливо розрахувати так грунтовно і ретельно, як того вимагає детермінізм). Дедалі впевненішою стає парадигма, згідно з якою ми одержуємо певну впорядкованість того чи іншого фрагменту буття залежно від тієї схеми пояснення, з якою підходимо до цього фрагменту, до природи; а якщо ж ми розглядатимемо її дещо інакше, як це й буває під час “наукових революцій”, викликаних зміною парадигми, – то й закономірності, тобто тип впорядкованості, “правильності” будуть несподівано іншими, новими.

Відзначимо принаймні дві обставини, що стосуються “краху детермінізму”.

Перша полягає в тому, що вся потужна і руйнівна аргументація, спрямована проти детермінізму, котрий спирається виключно на гетерономне уявлення про світобудову, є неспроможною зруйнувати його остаточно. Отже, стверджувати, що детермінізм вже втратив під собою будь-який грунт, було б передчасно. Сьогодні він, якщо й не зустрічається як цілковито послідовний філософський напрям, то принаймні ще досить поширений у вигляді детерміністично спрямованих міркувань у різноманітних дискусіях побутового, суспільно-політичного, культурознавчого змісту.

Друга обставина пов’язана з загальними вадами “доказу від зворотного”. Він може бути цілком достатнім у математиці, логіці, у будь-якій сфері, де маємо справу з “субструйованими ідеальностями”, проте не є таким, коли йдеться чи не про найуніверсальніше визначення людської сутності – про свободу. Адже хоча викриття детермінізму і сприяє певною мірою висвітленню реального місця свободи в житті людини, проте саме по собі не може бути “доказом”, доведенням свободи. Воно лише усуває один із доводів проти свободи , але не є позитивним аргументом “за”, не доводить її. Корелятивна безкінечно розмаїтій “спрямованості” людини у світ, людська свобода також має безліч “полюсів”, і детермінізм – не єдино можлива протилежність визнання свободи, і його викриття веде лише до ствердження індетермінізму , до визнання невизначеності , яка може претендувати лише на роль певного онтологічного підгрунтя свободи, проте не є вже (ще) такою, позаяк невизначеність сама по собі не є здатністю , а здатністю до самовизначення – й поготів. Напевно, мають бути надані певні пропозиції щодо того, як можна позитивно обгрунтувати існування людської свободи.

У зв’язку з останнім зауваженням слід також відзначити й таке: вочевидь, варто надзвичайно обережно й уважно поставитися до запровадження так званого антропного принципу в сучасний науковий дискурс. Одна справа, коли йдеться про таку тематизацію проблеми суб’єкта в сучасному природознавстві, котра дістала “ назву “принципу інтроспективності”, тобто принципового включення “усерединного розташування” суб’єкта в структурі досліджуваного об’єкта”9. Інша справа, якщо намагаються у невизначеності, характерній для квантової фізики, вбачати доказ того, що свобода існує і у фізичному світі. Проте, хоча тут і є певна негативна складова чи передумова свободи, тобто відсутність однозначного зовнішнього визначення, але ж немає самовизначення через власне рішення , свідомий вибір. Визнати тут “свободу” – значить безпідставно порушити науковий принцип економії мислення, котрий варто визнати чинним навіть для епохи “постмодерну”. Тобто у фізичному світі поряд із цілком природно детермінованим ми можемо прийняти до уваги невизначену, або випадкову подію, що аж ніяк не означає свободу. Протилежне припущення вже руйнувало б не класичну парадигму, а науку як таку.

Що ж до так званого доведення свободи від зворотного, тобто доведення її з невдалого досвіду її заперечення, то суть його полягає, врешті–решт, в тому, що той, хто у певній дискусії заперечує свободу, хто наполягає на цьому і висловлює тим самим своє переконання, стверджуючи, що свобода не існує, той змушений практично сам себе спрямувати до суперечливої ситуації, загнати в глухий кут:він практично користається свободою саме тоді, коли він її заперечує. Такий опонент свободи просто не помічає (якщо він справді лише щиро помиляється, тобто заперечує свободу всерйоз), що підгрунтям для заперечення, на якому він наполягає і тобто відносно якого він претендує, що воно має бути цілком осмисленим, – підгрунтям може бути лише свобода.

Отже, тотальний детермінізм можна, звичайно, помислити або уявити. Можна його й висловлювати, влаштовуючи дискусію з позицій, що заперечують свободу. Проте послідовно і не втрачаючи смислу дискусії, не можна приймати його і відстояти у якості істини. Хто у своїй свідомості відстоює певну позицію, той виконує і водночас доводить свою свободу, що б він при цьому не стверджував змістовно (навіть заперечення свободи). Адже відстоювати позицію – це суттєво інше, ніж говорити про неї “просто так”, з чужих слів, не маючи свого переконання. Стверджувати – це дещо інше, ніж виголошувати, озвучувати . Той, хто стверджує, виступає у своєму ствердженні практично гарантом істинності свого висловлювання і готовий відстоювати його, а отже, поводитися рішуче, свідомо – вільно.

З іншого боку, і тотальна критика детермінізму не знімає питання про позитивний зміст свободи, позаяк організована, зрештою, за формально-логічним принципом подвійного заперечення, подібна критика не здатна наділити “свободу” реальною змістовністю. Як вже зазначалося, невизначеність сама по собі може бути лише онтологічним підгрунтям свободи (так само, до речі, як і несвободи) або її “евентуальним втіленням”. Змістовно ж, напевне, поняття свободи могло би бути наповненим лише через певні відсилання до різних галузей “застосування”, в котрих виконується людська свобода. Власне, таке “розгалуження” діяльнісного існування свободи і являє собою ще один із напрямів її опосередкового “доведення”.





Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Партнерські посилання: