Аксіологічні, тобто ціннісні виміри освіти і виховання потрапляють у центр філософсько-педагогічної рефлексії у зв‘язку з необхідністю визначення стратегічних цілей освітньо-виховної практики з точки зору запитів суспільного і особистісного розвитку у їх взаємозв‘язку. Адже у найбільш загальному сенсі цінності можна визначити як загальновизнані переконання до яких людина повинна прагнути. Проблеми, сполучені з цінностями, належать до найважливіших не тільки у педагогіці, а й в усіх науках, які вивчають людину і суспільство, зокрема філософії, соціології, психології. Тому що цінності – це найважливіша інтегративна основа як для окремого індивіда, так і для будь-якої соціальної групи, для культури, нації, суспільства, людства. Для індивідуальної життєдіяльності цінності є вищим критерієм для орієнтації у світі і опорою особистісного самовизначення. З психологічної точки зору цінністю для людини стає те, що притягує, збагачує і спрямовує індивіда, творить його і його індивідуальність, його буття в усіх їх вимірах, проявах, спрямованості. Роль цінностей для суспільства полягає в тому, що вони встановлюють міру ладу і спільності цілей; виражають інваріантні аспекти соціального та загальнолюдського досвіду, який привласнюється індивідом; спрямовують функціонування соціальних груп на досягнення спільних цілей і, тим самим, надихають і спрямовують людей, надають значущості і смислу їх суспільній діяльності, емоційну підтримку з боку інших людей, відчуття міцності і насиченості комунікативних стосунків із ними.
Одним із найважливіших механізмів відтворення і трансляції цінностей у суспільстві є система освіти. Відтворюючи і формуючи певний тип світогляду, система освіти зберігає і продукує цінності, забезпечує передачу культурних цінностей від одного покоління до іншого. Культурні цінності в їх широкому значенні (наукові, політичні, моральні, естетичні, релігійні тощо) відтворюються і передаються в системі освіти не тільки через зміст навчальних дисциплін у процесі навчання та через залучення особистості до певної системи цінностей у процесі виховання, а й у “прихованому” вигляді через сам спосіб організації навчально-виховного процесу, через способи організації управління освітньою діяльністю, через характер педагогічної комунікації, способи і критерії оцінювання знань тощо. Проблема цінностей загострюється в період знецінювання культурних традицій і пошуку нових ціннісних основ суспільного і індивідуального буття.
Тому цілком закономірно, що у ХХ ст. аксіологія набуває потужного розвитку. Особлива увага до аксіологічної проблематики притаманна і сучасній філософсько-педагогічній рефлексії. Більш за те, цілком правомірно стверджувати, що в сучасних умовах відбувається акіологізація освіти і виховання як на теоретично рефлекторному, так і на практичному рівні. Таке переміщення аксіологічної проблематики у центр філософсько-педагогічної рефлексії і педагогічної практики, яке і можна позначити як їхню аксіологізацію, зумовлено багатьма причинами.
Але найбільш визначальними серед них є наступні. По-перше, це світова тенденція зміни основної парадигми освіти, її переорієнтація з інструментально-технократичної на гуманітарно-особистісну. Внаслідок становлення нового інформаційного суспільства, яке супроводжується системними соціокультурними трансформаціями і перетвореннями, кризою класичної моделі і системи освіти, розпочалася розробка нових фундаментальних педагогічних ідей, переосмислення, передусім ціннісно-світоглядних засад освітньої практики і ціннісно-світоглядного наповнення педагогічного процесу. Саме вирішення цих фундаментальних питань є необхідною передумовою ефективного реформування освіти відповідно до запитів суспільного розвитку, зокрема і в Україні. Реформування системи освіти, спричинене зміною освітніх парадигм, передбачає розробку стратегії освіти, насамперед, з аксіологічної точки зору, тобто визначення: головних ціннісних установок сучасної педагогічної практики; меж різноманіття ціннісних орієнтацій у навчанні і вихованні; основних напрямів аксіологізації викладання навчальних дисциплін; змісту ціннісних стимулів до освіти; нових механізмів трансляції цінностей в освітньому і виховному процесах.
По-друге, це світові тенденції глобалізації із притаманними їм інтенсивними міграційними процесами, які спричиняють виникнення суспільств мультикультурного типу. У контексті мультикультурного суспільства співіснують етнокультурні спільноти з притаманними їм системами цінностей, кожна з яких, не будучи панівною, задає власний ціннісний горизонт і механізми освітньо-виховних впливів на особистість. За таких умов у філософії освіти актуалізується потреба осмислити принципові можливості і конкретні механізми: узгодження загальнолюдських і національних цінностей у системі освіти; налагодження інтеркультурного діалогу засобами освіти; формування і розвитку сучасної освіти на засадах полікультурності. У вітчизняній філософії освіти дане коле питань набуває додаткової актуальності і сенсів, що пов‘язано з тенденцією входження вітчизняної освіти в інтегровану світову культуру. Останнє передбачає, з одного боку, засвоєння в системі освіти України міжнародних освітніх досягнень, її переорієнтацію на такі, визнані міжнародною спільнотою цінності, як демократія, свобода і відповідальність, повага до особистості та солідарність, чесність і справедливість, толерантність, постматеріальні цінності тощо. У даному контексті дуже важливим є не тільки оновлення якості і змісту освіти, але й її всебічна демократизація і гуманізація, наскрізне реформування освіти не тільки з точки зору реорганізації її форми, а з точки зору оновлення світоглядно-ціннісного підґрунтя усієї педагогічної практики.
З іншого боку, входження вітчизняної освіти до інтегрованої світової культури ставить питання про збереження продуктивних традицій української освіти і школи. У даному контексті постає проблема узгодження національних і загальнолюдських цінностей у педагогічній свідомості і практиці. При вирішенні цієї проблеми постають два надзвичайно складні завдання – уникнути нігілізму у сприйнятті національних світоглядних цінностей і, водночас, націоналістичного провінціалізму, ксенофобії, нетолерантності до світоглядних цінностей інших культур. У світлі цих завдань стає зрозумілим, що патріотичне виховання в сучасних умовах має бути не насадженням “квасного патріотизму”, некритичним відтворенням національно-культурних традицій, які зокрема склалися і в системі вітчизняної освіти, а їх критичне переосмислення з врахуванням вимог часу, формування адекватного ставлення до традицій. Тенденції аксіологізації вітчизняної філософії освіти підсилюються також і тими кардинальними цінісно-світоглядними трансформаціями, що відбулися в українському суспільстві за часи набуття незалежності. Руйнація системи світоглядних цінностей радянських часів, з одного боку, призвела до стану аномійної дезорієнтованості суспільства, коли його цінніості і норми стали нестійкими і суперечливими, коли загострюється дисбаланс між культурними цінностями і нормами суспільства, а з іншого – до певного “залишкового” збереження елементів цієї системи у педагогічній практиці. Останнє дається взнаки як на рівні педагогічної свідомості, яка, якщо не на теоретичному, то на буденному рівні, відчуває інерцію впливу світоглядних цінностей радянської педагогіки, так і на рівні педагогічної діяльності, в якій ще значною мірою застосовуються попередні дидактичні і методичні форми організації навчально-виховного процесу.
По-третє, це виникнення екранної культури із вираженою тенденцією перетворення її із самостійного сегменту, який інтегрований до цілісної системи культурної реальності, на самостійну форму культурної реальності, яка через комп‘ютерні ігри, різні форми Інтернет-комунікації, серіали, рекламні ролики, ток-шоу, реаліти-шоу тощо, все більш владно транслює в індивідуальну і масову свідомість власні цінності і смисли, ціннісно-світоглядні орієнтації, моделі поведінки, зразки стилів життя і життєвих стратегій. Причому ціннісно-смислові орієнтири, що задаються екранною культурою, часто-густо не узгоджуються, чи навіть суперечать, тим орієнтирам, що задаються й функціонують у системі освіти і у педагогічних практиках у цілому і, водночас, можуть мати на індивідуальну свідомість домінантний вплив. У зв‘язку із цим перед філософією освіти постає завдання осмислити проблему забезпечення конкурентно спроможності впливу системи освіти і освітньо-виховних практик на ціннісну свідомість особистості. Як можна побачити, визначення причин аксіологізації сучасної філософії освіти дає можливість окреслити ті вузлові аксіологічні проблеми, які потребують найбільшої уваги з боку філософсько-педагогічної рефлексії. Сам же процес аксіологізації філософії освіти “пов‘язаний з обґрунтуванням ціннісних і цільових орієнтирів освітньої діяльності” і пропозицією “міняти саму філософію освіти, перейти від витратної філософії людини бажання – до філософії розвитку, побудованої на основі нарощування ресурсу мислення, саморозвитку” . Відтак аксіологізація філософії освіти є необхідною передумовою для реформування сучасної системи освіти із врахуванням вимог суспільного та особистісного розвитку у їх взаємовзв‘язку.
ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ: Навчальний посібник / За заг. ред. В. Андрущенка, І. Предборської. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. – 330 с.
Завантаження ...