Андре Моруа “Відкритий лист молодій людині про науку жити”

( Уривок)

Мені 80 років , вам 20. Від усіх, хто вас знає, я чув про вас багато доброго. І ось ви питаєте у мене поради, як будувати своє життя, інакше кажучи, просите написати вам “виховного листа”, як у бальзаківській “Лілії долини” чи “Вільгельмі Мейстері” Гете. Не приховую, прохання ваше принесло мені задоволення. Я не шукаю по­пулярності, мені не подобаються псевдофілософічний жаргон нинішніх інтелектуалів. Я побоювався, що у мене немає шансів найти спільну мову з молодим поколінням, – адже в юності людей засліплює словес­на мішура. Ваше прохання схвилювало мене і надало мені сили. Спро­буймо ж разом розібратися в тому, що являв собою оточуючий нас світ.

Але насамперед я прошу вас раз і назавжди викинути з голови на­думаний неоромантичний песимізм, що отруїв ціле покоління. Вам втовкмачили, що світ абсурдний*. Що це означає? Висловлювання абсурд­не, якщо воно суперечить доведенням розсудка. Закон абсурдний, якщо він ображає здоровий глузд. Але твердження, що все, навкруги абсурд­не, – абсурд. Світ такий, який він є. Він не підкоряється ні дове­денням розсудку, ні здоровому глуздові. Світ вихідна точка, певна данність. А як же інакше? Важко уявити, щоб світ був створений лише для задоволення наших потреб. Це було б чудом із чудес. Світ є ней­тральним. Він не є ні дружнім, ні ворожим людині. Вам втовкмачили, що людина народжується для того, щоб померти, і що ви повинні ціле життя гризтися цією думкою*. Заради чого? Смерть – не факт свідомості. “Смисл роздумів про смерть в тому, що вони позбавлені смислу”, – пи­сав Монтерлан. Смерть близьких людей потрясає нас. А наша власна? Боятись її – значить і уявляти собі і світ, де ми є, і світ, де нас немає. Ці два образи несумісні.

Вам втовкмачили, що ми живемо з краю провалля і що усвідомлення смертельної небезпеки забирає від нас останні рештки розуму. Але люди завжди жили над проваллям, і це не заважало їм кохати, працю­вати, творити. Чому б і вам не йти за їх прикладом? Мені можуть заперечити: “Все змінилося. Людей минулого підтримувала віра. До того ж їм на відміну від нас не загрожувала небезпека загинути ра­зом з планетою, на якій вони живуть”. А хто заважає вірити і вам? Чи померли боги? Вважаю, що вони просто стали іншими, Не забувайте, що у вас є дещо більш велике, чим ви самі; не забувайте, що ця велич закладена в кожній людині: недарма підлу людину мучить сумління; не забувайте, що спільними зусиллями, можна запобігти катастрофі і не дати земній кулі загинути від рук її мешканців; не забувайте і про те, що навіть якщо ми йдемо краєм провалля, ніщо не штовхає нас донизу. Вам втовкмачили, що старі моральні цінності відійшли у мину­ле. Це брехня. Якщо ви придивитесь до сучасної людини, то за словес­ною шкаралущею виявите людину, якою вона була у всі часи. Письменни­ки трублять про кінець класичної культури. “Факти є невмолимими, – говорять вони. – Не виникає сумнівів, що XX ст. завершує п’ятитисячолітній період розвитку людства – еру великих класичних культур – і ми стоїмо на порозі нової ери… Вона не матиме жодної схожості з ми­нулим; раніше оновлена душа вселялася в історично обумовлену оболонку; тепер нова душа оживить нове тіло”. Нова душа в новому тілі? Нічого подібного. Я не вірю в жодне нове тіло. Хіба у нас не такі самі сер­це, печінка, артерії, нерви, як у кроманьонців. А що стосується ду­ші, то моральні цінності – не безумний винахід ветхих моралістів. Вони тому і називаються цінностями, що без них неможливі ні подаль­ший розвиток суспільства; ні щасливе життя. Я нагадаю вам для початку декілька давніх як світ істин, відмінити яких не може ні технічний прогрес, ні нігілістична філософія.

По-перше, не можна жити для себе. Думаючи лише про себе, людина завжди знайде тисячу причин почувати себе нещасливою.