Архів категорії: Легенди

Сучасна легенда

Кожен турист-відвідувач музею, побачивши до блиску начищений і відшліфований вказівний палець лівої руки на статуї пам’ятника Федора Корятовича і монети на низькому постаменті між його бронзовими ногами, неодмінно і без усякої підказки стає палко переконаний: якщо самому потриматися за палець, то щось мусить здійснитись. Аналіз, узагальнення і класифікація цих думок дає право і можливість стверджувати, що:

– одні переконані – станеш казково багатим;

– інші – здійсниться велика і заповітна мрія;

– третя група переконань стосується осіб жіночої статі;

– ще одна – відноситься лише до співробітників музею.

І все це й справді мабуть так і буде, якщо вблагати князя монетою. І все це й справді так і є, якщо бронзовий палець від безконечного потиску вже став золотим, і пильні спостережливі очі досвідченого туриста завжди помітять поблизу озброєного музейного охоронця в уніформі захисного забарвлення. Деколи він на ґанку другого поверху, деколи за колоною на лавиці, але завжди пильнує, щоб не відрізали золотий палець. Адже стільком людям він приніс щастя!

Легенда про підполковника Адама Крагулича

М укачівська фортеця перестала будуватися на початкуXVIIIст. 1782р. вона реорганізована у всеєвропейську політичну ссильну в’язницю, але за документами військових відомств Австрії аж до 1855 р. вона все ще вважалася у підпорядкуванні міністерства оборони, у штабах її розглядали як оборонний стратегічний об’єкт. Отже, de jure – об’єкт військового відомства, de facto – тюрма. Станом на середину XIX ст. австрійський піхотний полк, розквартирований в замку, вважався de jure гарнізоном фортеці, коли насправді de facto він був обслугою тюрми, попросту кажучи наглядачами, тюремниками. Але тоді над цим ніхто не замислювався: в’язні знали своє положення поза законом, солдати виконували свої службові обов’язки, офіцери вважали себе захисниками імператора і Батьківщини. 1 червня 1855 р. австрійський імператор Ференц І Йозеф підписує спеціальний воєнний рескрипт про позбавлення Мукачівської фортеці звання військової і вилучення її документів із військових штабів. Рескрипт оголив трагічне положення гарнізону і найбільше це усвідомив комендант підполковник Адам Крагулич. Високоосвічений, талановитий організатор, людина високої офіцерської честі, він зрозумів, що усе своє свідоме життя він віддав не справі служіння Батьківщині, а придушенню всякої свободолюбиво ї думки у Європі, позбавленню волі її носіїв. Усвідомлення такого ганебного положення супроводжувалося тим, що Крагулич не міг їсти, його покинув сон, він дивився на своїх підлеглих відкритими, але невидящими почервонілими очима, не сприймав рапорти чергових офіцерів, форменна шпага волочилася камінням бруківки, ходив розхристаний, брудний і неголений, з куточків рота текла слина. Коли наступали короткі хвилини відносного заспокоєння і світлого прозріння, комендант плакав. Хвороба прогресувала. Хворого не покидав серцевий дискомфорт, відняло ліву руку, спина вкрилася струпами. І підлеглі, і їхній начальник зрозуміли, що це початок кінця. Підполковник зібрав офіцерів і, напівлежачи на подушках дивану, сказав: – Мене поховайте не на міському кладовищі, як усіх, а тут, у фортеці, разом з тими, хто грудьми, кров’ю своєю і своїм життям сотні років захищав свободу! Я – останній військовий комендант військового замку! Поховали Адама Крагулича в спеціальному мавзолеї, побудованому у товстій кам’яній стіні східного бастіону нижнього замку. Якщо стати на мості перед прохідною музею, то з правого боку вертикальної кам’яної стіни бастіону чудово видно акуратний прямокутник вставленого тесаного каменю. Це і є мавзолей підполковника Адама Крагулича, останнього військового коменданта, людини високої честі.

Ілона Зріні в легендах

1. За увесь період облоги мукачівського замку “Паланок” невтомна і енергійна Ілона Зріні не спала і не відпочивала. Вона займалась організацією передислокації артилерії з одного бастіону на інший, точно визначаючи найбільш важливу ділянку оборони, розподіляла між солдатами і захисниками зброю і боєзапаси, підносила їх на бастіони, разом з комендантом, капітаном Андрійом Радичом і іншими офіцерами приймала участь у плануванні і організації оборони і вилазок розвідників, перев’язувала поранених у лазареті, вела заспокійливі розмови з жінками і дітьми, брала участь у приготуванні їжі для солдат і сама її роздавала, була натхненницею бойових оборонних дій на найбільш відповідальних і найважчих ділянках оборони, ночами контролювала пости і дозори, вивчала військову справу і балістику, особливо ретельно штудіювала трактати по військовій майстерності свого дядька Міклоша, навчала і виховувала своїх дітей — Юліану і Ференца, майбутнього II Ракоці, ватажка боротьби всього угорського народу за свободу і незалежність від австрійського поневолення, що вкрив свій рід і своє ім’я невмирущою славою, став національним героєм угорського народу. 2. Якось, під час шаленої атаки австрійців на західному схилі, Ілона разом з капітаном Радичом вийшла на західний бастіон верхнього замку, щоб організувати надійну оборону. Ї х оточили кілька офіцерів і досвічених воїнів. У цьому оточенні австрійські солдати у пориві атаки і побачили цю казкову красуню-княгиню і зупинили атаку. Дарм а офіцер, який командував атакою на цій ділянці погрожував розстрілом… 3. Та ж сама ситуація. Австрійський офіцер, побачивши княгиню, наказав зупинити атаку і голосно сказав: – Я проти красунь не воюю. Подейкують, що він був розстріляний за наказом генерала. 4. Начальник канцелярії і гарнізонний писар-діловод Антонін Обсолон до нестями закохався у свою княгиню. Він, відкинувши всі сумління совісті і дво-рянської честі, не рахуючись з тим, що в Константинополі у султана під домашнім арештом (інтернації) перебуває її коханий чоловік Імре Текелі, не беручи до уваги навіть ту обставину, що довкола замку дванадцятитисячна армія австрійців, насмілився запропонувати Ілоні Зріні свою руку і серце. Це ж бо треба було так закохатися! Отримавши категоричну відмову, він став на ганебний шлях зради. Спочатку він підмовив двох офіцерів, а ті підбурили гарнізон відмовитися від оборони. Що могло бути гірше, коли довкола ворог!? Та Ілона проявила такий неперевершений такт і витримку, який можна порівняти хіба що з її красотою. Вона покликала до себе найбільш авторитетних воїнів і офіцерів і в довірливій бесіді з’ясувала: солдати і офіцери скаржаться на те, що вже третій рік поспіль не отримують належного їм жалування. Княгиня не розгубилася. Вона зібрала всі свої коштовності, коштовності своєї дочки Юлії, сімейні реліквії, і все це було ретельно зашито під підкладку кітеля капітана Андрія Радича. Темної туманної ночі Радич покинув замок, вдало оминув австрійських вартових і доставив коштовності у Львів і Дрогобич, здав під заклад, отримавши чотири тисячі таллярів. Маючи гроші зашитими під підкладкою камзола, комендант повертався в замок. Ззовні пройти в замок виявилося незрівнянно важче. Два тижні кружляв Андрій Радич довкола замку, приглядався, спостерігав, зважував. Подавши умовний сигнал і пересвідчившись, що сигнал помітили в замку, капітан став діяти. Він звечора став проходити неквапом австрійські пости, навмисно довго затримувався біля них, і частував вартових вином. Недюжинної сили і неабиякої кмітливості, капітан і сам так начастувався, що останні десятки метрів довгої дороги до замку, його, донестями п’яного, вже тягли його підлеглі, відбиваючи свого командира в рукопашному бою від австрійців. Наступного дня його вже бачили на північно-східному бастіоні. Голова у нього була перев’язана мокрим рушником, у витягнутій руці він тримав гальбу росолу і показував нею куди треба спрямувати вогонь кріпосної артилерії. Ілона Зріні виплатила борги солдатам, але це вже не допомогло. Начальник канцелярії разом із офіцерами-зрадниками отруїли колодязь, лишивши гарнізон без води. Княгиня наказала готувати замок до капітуляції. 15 січня 1688 року Ілона Зріні підписала акт про капітуляцію. Навіть церемонія підписання акту піднесла авторитет Трансільванської княгині в очах Європи і вкрила ганьбою її переможця. Генерал Антоніо Караффа під час церемонії сидів у кріслі, зневажливо відкинувшись на спинку і закинувши ногу на ногу в той час, коли перед ним, лицарем, стояла (підкреслимо: стояла) княгиня зі своїми двома дітьми, оточена озброєною вартою. Увесь дворянський світ Європи вимагав від Караффи адекватної поведінки, але він вважав, що саме таким чином відомстив за своє приниження. 5. Турецький султан Мехмед IV хотів мати княгиню Трансільванії у своєму гаремі на правах першої дружини. Можливо цим і пояснюється те, що не дивлячись на драконівські закони шаріату щодо соціального положення жінки в мусульманському суспільстві, "чоловік із чоловіків" переступив ці закони і нагородив Ілону Зріні високою нагородою – султанською грамотою – атнаме. Такої високої честі не удостоїлася жодна жінка в жодній мусульманській державі до нинішнього часу.

Ілона Зріні

Ч и не найбільша кількість легенд Мукачівського замку пов’ язана з іменем справді легендарної княгині Ілони Зріні. Але спочатку історично зареєстровані факти. Вона народилася 1643 р. поблизу Кошіце в сім’ї заможного пана (правителя, верховоди) Петра Зріні. Отримала вишукане дворянське виховання і освіту. Володіла угорською, хорватською, словацькою, сербською, польською, німецькою, французькою мовами, знала латину і давньогрецьку, мала неабиякі пізнання в області риторики, юриспруденції, математики, літератури, писала вірші і сонети. Життєві обставини складуться пізніше так, що вона вивчить балістику, фортифікацію, військову справу. Неперевершена красуня. Юною, неповних 17-ти років, 1660 р. виходить заміж за Трансільванського князя Ференца І Ракоці. Народила трьох дітей (Дьордя, Юліану і Ференца). Її чоловік Ференц І Ракоці разом з батьком Петром Зріні з 1666 року приймають участь у підготовці антигабсбурзького двірцевого перевороту. Переворот не вдався: 1671 р. він був розкритий, його учасники (Вешелені, Франгепан і ін.) заарештовані і обезглавлені. Стратили і батька Петра Зріні, а чоловіка Ференца І Ракоці викупила на свободу його мати, княгиня Софія Баторі, за 30 тисяч флоринів і практично прибрала т. ч. владу до своїх рук. Ференц відійшов від політичного життя, і не маючи здоров’я після піврічного перебування у тюрмі, поселився в родовому замку Маковіца і невдовзі помер. Тим часом, помер і старший син Дьордь. Будучи вдовою, витримуючи шалені нападки своєї свекрухи Софії Баторі, вона передає увесь широкий діапазон своїх знань своїм дітям. Ференц ще на додаток буде навчатися у Флоренції і Венеції. Лише після смерті свекрухи Ілона вдруге вийде заміж за ватажка куруців графа Імре Текелі (куруцами в Європі називали всіх і кожного хто був незадоволений загарбницькою політикою імператорського австрійського двору і зі зброєю в руках боровся проти Габсбургів. Селяни, дворяни, духовенство, ремісники незалежно від віросповідання, соціального положення, національності і області проживання складали потужний рух куруців). Пишне весілля Ілони Зріні (39-ти років) і Імре Текелі (25-ти років) відбулося 15 червня 1682 р. в Мукачівському замку “Паланок” і продовжувалось вісім днів. Гості з’їли і випили: 10 відгодованих волів, 36 телят, 20 свиней, 80 овець, 4 оленів, 10 косуль, 6 диких кабанів, 2 лані, 50 фазанів, 160 куріпок, 250 перепелів, 20 дрохв, 50 гусей, 70 індюків, 120 качок, 150 селезнів, 160 голубів, 8центнерів риби, 200 центнерів муки, 50 центнерів меду і цукру, 130 бочок червоного і 150 бочок білого вина, 40 бочок пива і 2 5 малих бочок польської горілки. У великому австро-турецькому протистоянні Імре Текелі хоч і став на сторону Порти, однак був звинувачений великим візірем Кара Мустафою в недостатній відданості, і в 1685 р. був інтернований. У тому ж 1685 р. австрійська армія під командуванням генерала Зігберта Гайстера почала облогу Мукачівського замку “Паланок”, яка продовжувалася неповних три роки. Австрійський цісар Леопольд І кілька разів змінював головнокомандувача облогою. У березні 1686 р. ним став генерал Антоніо Караффа, трохи згодом його замінив генерал Енеас Капрара, ще пізніше штурмом знову командує Антоніо Караффа. Героїчну оборону очолює Ілона Зріні. До підходу головних сил ворога вона зуміла стягнути в замок майже 2000 солдат, близько 600 слуг і селян, поповнити боєкомплект і запастися провіантом. Звістка про геройську оборону Мукачівської фортеці жінкою швидко облетіла Європу. Європа затамувавши подих, слідкує за перебігом подій у Мукачеві. Про них друкується в часописах, створюється величезна кількість портретних робіт Ілони Зріні. Турецький султан Мехмед IV нагородив її спеціальною султанською грамотою — а т н а м е. У всій історії Туреччини це єдиний випадок нагороди особи жіночої статі. Лише в 1688 р. внаслідок недостойної поведінки двох офіцерів, які діяли за вказівками зрадливого канцеляриста замку Антоніна Обсолона, і отруєння колодязя гарнізон був позбавлений води і княгиня була вимушена прийняти тяжку, принизливу капітуляцію. Позбавлена влади і маєтностей, материнського покровительства до своїх дітей, вона була насильно пострижена в монахині католицького монастиря, хоча австрійський імператор Леопольд І добре знав, що вона, як і всі Ракоці, реформаторської віри. В 1692 р. її обміняли на генерала Зігберта Гайстера, якого розгромив і взяв у полон чоловік Ілони граф Імре Текелі. Ї й було дозволено проживати разом з чоловіком у турецькому місті Ізмід, де вона і померла 18 лютого 1703 р.

Легенда про Софію Баторі

К нягиня Софія Баторі, що князювала після смерті свого чоловіка Дьордя II Ракоці, до кінця життя, 1660 – 1681, пила людську кров і купалася в крові молодих дівчат. Коротенька, маловідома легенда. Її розповідають, як правило, угорські гіди громадянам Угорщини. Проаналізуємо і її. Щоб вийти заміж за представника роду Ракоці Дьордя II, Баторі мусила принести не лише великий посаг багаточисленних і обширних маєтностей у різних регіонах Верхньої Угорщини, але й, відмовившись від католицизму, фанатичним прихильником якого вона була, прийняти реформатську кальвіністську віру, віру свого чоловіка. Так Ракоці Дьордь II приєднав до своєї обширної латифундії містечко Батор (звідси прізвище княгині), замок Шоймо і інші маєтки. Заздрісна і капризна княгиня Софія, будучи свідком неабияких успіхів свого чоловіка у політичному, дипломатичному, економічному, військовому і господарському житті, затаїла в серці злобу і ненависть. Якщо врахувати таку закономірність, що всі дружини всіх Ракоці були багатодітними і народжували по троє – шестеро дітей, а Софія народила лише одного сина, можна зробити висновок, що людські почуття їй не були відомі. Це підтверджено і подальшим розвитком історичних подій. Коли 22 травня 1660 р. в бою під Сасфенешом загинув її чоловік Дьордь II Ракоці і Софія стала спадкоємною володаркою Трансільванії, вона знову перейшла у католицтво, і, перекресливши всі завоювання і досягнення свого чоловіка, стала ярою прихильницею узурпаторської експансіоністської політики австрійського імператорського трону, прогабсбурзьки налаштована жорстоко придушувала будь-який прояв вільнодумства і свободи, православну і реформаторську віри. Час князювання Софії Баторі позначений народними селянськими повстаннями, які жорстоко придушувались. Свою невістку Ілону Зріні вона не просто зневажала, а палко ненавиділа, і продовжувала узурпацію трону Трансільванії навіть після того, коли її син Ференц І Ракоці, чоловік Ілони Зріні, відійшов від політичного життя і помер в замку Маковіца. Більше того: вона заповіла все рухоме і нерухоме майно ордену монахів єзуїтів, позбавивши т. ч. спадкоємного права і влади своїх трьох внуків лише на тій підставі, що вони були дітьми її невістки Ілони Зріні. Лише виняткові здібності останньої і її блискавичне реагування врятували становище: її вірнопіддані викрали документи раніш, ніж вони набули юридичної сили. Отже, Софія Баторі й справді була кровопивцею, але у переносному, фігуральному розумінні, а народ, узагальнивши ці факти, гіперболізував їх і наділив жорстоку княгиню властивостями фізичної кровопивці.

Легенда про підземні ходи

Легенда про підземелля Мукачівського замку Паланок описує таку їх розгалуженість і величину, що карета, запряжена кіньми, могла таємно доставити князя в будь-який замок Трансільванії і в Святомиколаївський монастир.Замкові підземелля бережуь багато таємниць. Тут все зрозуміло: людська уява будує підземні дороги заднім числом набагато краще, ніж метробудівці станції метрополітену. Тому, з відомою мірою доброзичливого жарту, а також з метою загострення допитливості про Мукачівський замок, щоб розбудити бажання відвідати музей, розташований в ньому, настійливо рекомендуємо всім, хто побував у «Паланку», повернувшись додому, незалежно від того, де він мешкає, розповісти всім і кожному (друзям, родичам, дітям, сусідам, співробітникам…) про те, що Ви заглядали у замковий колодязь, і там, на глибині 75 м, Ви бачили задні колеса карети (правда, самого кучера на козлах не видно, як не видно і запряжених коней). Запряг досі чергує на той випадок, якщо ворог таки захопить штурмом замок, князя спустять до карети і він на свій розсуд накаже їхати підземною дорогою чи то в Хустський, чи в Ужгородський, Середнянський, Невицький, Королівський, а чи в будь-який інший замок.

Легенда про качку в колодязі

Роз повідають, що хтось пустив у восьмидесяти-шестиметровий замковий колодязь качку і цю качку згодом бачили у р. Латориці. Коротенька легенда. Її знають всі. Практично на кожній екскурсії доводиться відповідати на таке запитання: "А правда, що в колодязь пустили качку і вона підземним ходом випливла в Латорицю? " Характерно, що формулювання запитання типове, і в самому запитанні передано повний зміст легенди. Можна б відповісти коротким запереченням: "Ні, неправда." Але досвід показує, що така відповідь вмить виростає глухою стіною між екскурсоводом і допитливою юрбою туристів. Тому, подумки відклавши всі термінові справи, екскурсовод-науковець терпеливо пояснює наступне. Існування підземних ходів і виходів у замках взагалі, і в Мукачівському конкретно, завжди трималось в глибокій таємниці, про них не повідомлялось в хроніках і писемних джерелах, про них навіть сучасники придворні говорили пошепки і лишень припущеннями, точні відомості про підземні коридори, якщо вони і існували насправді, були у дуже обмеженої кількості придворної еліти. Тому відсутність фактичних документальних джерел породжує домисли і перебільшення, що базуються на припущенні: "Повинні бути!”(підземні ходи). І качка, невідомо ким, коли і з якої причини вкинута в колодязь, подолавши 76 м вертикального польоту (падіння), жодного разу не ударившись об скелястий ствол колодязя, живцем сідає на воду, і, чудово орієнтуючись в темноті, долає 600-метрову відстань підземним каналом і випливає у Латориці. Донестями правдиво. Підземні ходи Мукачівського замку ще чекають на своїх дослідників. А тепер поміркуємо. Рівень води в колодязі справді змінювався. Коли внаслідок довгочасних дощів чи швидкого танення снігів у Карпатах рівень води у Латориці підвищувався, відповідно підвищувався рівень води і у колодязях, в т.ч. і в замковому, бо водоносним шаром грунту в нього поступала вода з повноводної річки за законом сполучених посудин. Звідси і розбіжність у даних відносно глибини замкового колодязя. Є історичні документи, де зазначено, що глибина замкового колодязя 76 м, за іншими 75 м (і таких найбільше), але є й такі, які переконують дослідника, що вже на 70-метровій позначці є вода. Сьогодні глибина колодязя зменшилась до помітки 40,5 мі води там, звичайно, немає, Та справа не у воді. Повернімось до підземних ходів. На глибині 25 м у колодязі полум’я запаленої свічки сильно мерехтить і від досить потужного руху повітря навіть гасне. Річ у тім, що у північно-західному і східному напрямках (не зовсім діаметрально протилежно) із одного отвору повітря інтенсивно через ствол колодязя поступає в інший. Невідомо наскільки глибокі ці отвори, невідомо куди вони ведуть, наразі невідомо чи хтось в них колись побував. Така розвідка потребує складного спелеологічного обладнання. Як знати, можливо це і є початок підземних ходів. За 15 м від колодязя, прямо посеред двору верхнього замку лежить розбита і заново складена докупи шліфована мармурова прямокутна плита. В центрі, цебто на перетині діагоналей, видно отвір, а від нього радіально у всі сторони виходить 8 променів, утворюючи 8 кутів по 45 градусів кожний. Що це? Компас? Сторони світу? Сонячний годинник? А можливо це і є утаємничена схема підземних ходів? Чому ще в 19 73 р. ця, тоді ще цілісінька, плита лежала замурованою в бруківку під гратчастими воротами середнього замку з лівого боку довгою стороною витягнута з заходу на схід? Можливо з цього слід починати розгадку підземних ходів? Якщо качка випливла в Латориці, то таким підземним каналом неодмінно скористалися б і в’язні для втечі з тюрми, але жодного випадку втечі за часів тюремних порядків у замку (1782-1896) не зареєстровано.

Партнерські посилання: