Майбутнє університетів

Віктор АНДРУЩЕНКО

МАЙБУТНЄ УНІВЕРСИТЕТІВ У КОНТЕКСТІ ПРОТИРІЧ XXI СТОЛІТТЯ: АКАДЕМІЧНИЙ ПРОГНОЗ

(виступ в Оксфорді на засіданні Клубу ректорів Європи)

Глобалізація та інформаційна революція істотно підсилюють роль інтелекту як стратегічного ресурсу розвитку цивілізації. Інтелект концентрується в університетах, тому університети перебувають у центрі усіх світових змін. Як мають змінитися самі університети, щоб виконати свою місію, своє покликання, щоб виправдати покладені на них сподівання?

Відповідь на це запитання розгортається у площині визначення шляхів їх подальшого розвитку: у зміні філософських засад організації освітнього процесу, базового світогляду, номенклатури спеціальностей, технологій навчання, в підсиленні внутрішньої і зовнішньої консолідації, у встановленні прозорих та зрозумілих для всіх країн правил взаємодії і співробітниц-тва тощо. Як центри культури університети повинні нарощувати свій потенціал провідників демократії, гуманізму, толерантності, солідарності, взаєморозуміння та взаємодії культур і народів.

У своєму виступі я торкнуся майбутньої університетської освіти, що пов’язано з відомими змінами в сучасному світі. Йдеться про глобалізацію та інформаційну революцію, про кризу (і, можливо, зіткнення) цінностей, зокрема християнських і мусульманських, про необхідність розв’язання суперечностей, які виникають між глобальними геополітичними системами, а також зумовлені розпалом СРСР і виходом на світову арену нових держав.

Як стверджують фахівці, найпомітнішим і найвпливовішим фактором світової динаміки сьогодні є глобалізація. Розвиток університетів здійснюється, насамперед, під її тиском і є реакцією (відповіддю) на її виклик.

Зупинимося на цьому докладніше.

Глобалізацію іноді намагаються тлумачити як «кінець світу». Ідея, звісно, не нова, але актуальна. Кожен переживає свою історію індивідуально, у свій час. І якшо на цю пору припадає реанімація, актуалізація, черговий вибух передбаченого Біблією «кінця світу», кожний сприймає його по-своєму і відповідно до цього сприймання вибудовує власну поведінку. Один поринає в депресію; другий збуджує, підвищує свою активність; третій прагне порятунку і звертається до Бога… А життя триває. В історії залишилися десятки, а то й сотні дат, прогнозованих як час кінця світу. Глобалізація в цьому переліку постає черговим етапом піднесення (чи спаду) історичного розвитку людства. Як і усе, шо входить до сфери інтересів людини і людства, вона підлягає раціональному осмисленню у своїй сутності та в наслідках, сформованих на шляхах її реалізації.

«Глобалізація» (від англ. global — світовий, всесвітній) — загальносвітовий процес, що характеризується «розширенням світових соціальних зв’язків» (Е.Гідденс), консолідацією провідних країн світу і всесвітньо значимими наслідками їх економічної, політичної і соціальної діяльності (Д.Белл), посиленням боротьби тенденцій, детермінованих різними «образами світового порядку» (Р.Робертсон), перетворенням Планети на єдине ціле, на «світове село» («global village»).

Термін «глобалізація» своїми працями внесли в науку теоретики Римського клубу, насамперед, Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович, А.Печчеї. Хоча поняття «глобалізація» ще не має усталеної інтерпретації, оскільки ввійшло в наш повсякденний лексикон порівняно недавно, повз нього нині не може пройти ніхто із серйозних теоретиків і практиків сучасних світових процесів. Кожний намагається заманіфестувати своє ставлення до нього. І це не випадково.

Тенденція, яка охоплюється поняттям глобалізації, вносить істотні зміни у світову динаміку, розташування силових ліній взаємодії держав і регіонів, багато в чому визначає вигляд того майбутнього, яке неминуче наближається. Глобалізація формує нову еру взаємодії між націями, економічними і політичними системами та між людьми. Вона змінює поняття “національних меж”, значно розширює культурно-інформаційні контакти між народами і державами, впливає на керування, виробництво, торгівлю, ринок праці, політичні утворення, інші суспільні установи і процеси.

Власне, феномен «глобалізації» у літературі проаналізований ше не-достатньо. Однак загальновизнано, шо його джерела містяться в надрах епохи науково-технічного прогресу, в індустріально-інформаційному ресурсі цивілізації, суспільних змінах, викликаних ними наприкінці XX століття. Найпомітнішими (і найзагрозливішими) наслідками епохи індустріального розвитку стали глобальні проблеми (від лат. globus — земна куля), методи розв’язання яких поступово усвідомлювалися людством як основна умова збереження способу життя, здійснюваного у формі цивілізації. Загроза руйнування, знищення цивілізації під впливом глобальних суперечностей цілком реальна. Вона змусила людство згуртуватися, змінити пріоритети, ритм і темп розвитку, звернутися до пошуку нових стратегічних ресурсів і виробити новий стиль соціальної організації.

Саме нові задачі призвели до зміни стилю життєдіяльності людства, розуміння факторів, що визначають його соціокультурну динаміку, до зміни взаємин між державами і народами. На передній план вийшли фундаментальні інновації в способах комунікації, новий характер інвестування і використання фінансів, нове аналітичне сприйняття світу, його взаємозв’язків і тенденцій розвитку. Підсилилася взаємозалежність країн, народів і культур. Усе це і вилилося в явище з іменем глобалізація, осмислення якої (суті, структури, підсумку) є одною з найактуальніших проблем сучасної соціальної теорії і практики.

Відвернення загрози світової ядерної війни і забезпечення мирних умов для розвитку всіх народів, подолання розриву рівня прибутку на душу населення розвинених країн і країн, що розвиваються, застереження від екологічної катастрофи, регулювання зростання народонаселення, забезпечення людей продуктами харчування, енергією, подолання злиденності і неосвіченості в планетарному масштабі стали тими реальними задачами, на яких була зосереджена діяльність держав та народів протягом двох-трьох останніх десятиліть.

М.Згуровський слушно наголошує, шо глобалізація — це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. «Воно пов’язано, з одного боку, з колосальним нагромадженням капіталу окремими компаніями і країнами, що супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний та його домінуванням над економіками багатьох країн, а також їх політичних можливостей. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання і послуг стає глобально затребуваним». До них можна віднести Інтернет- технології та послуги космічної технології, мобільний зв’язок, швидкісний транспорт, деякі медичні препарати, продукти харчування та ше багато чого. «Глобалізація, — читаємо у М.Згуровського далі, — об’єктивне явище, шо не залежить від волі окремих людей» [1, 216—217]. Дійсно, глобалізація відкриває нові можливості для мільярдів людей в усьому світі. Зростання торгівлі, збільшення іноземних інвестицій, поширення нових технологій, надшвидкісного транспорту, Інтернету, засобів масової інформації сприяють всебічному розвитку людства. Йому дійсно треба пройти тернистий шлях до відродження.

Університети опинилися в центрі усіх світових змін. І хоча їм властивий певний консерватизм, зміни все-таки будуть. Важливо розпізнати, які.

Почнемо з головного — глобалізації й інформаційної революції. Це по-перше. Незалежно від того, якими суперечностями породжені ці процеси в різноманітних сферах суспільного й особистого життя, вони істотно підсилюють роль інтелекту як стратегічного ресурсу цивілізаційного розвитку. Інтелект концентрується в університетах. Ці суспільні інституції, шо виникли в далекому середньовіччі як осередки інтелектуального пошуку, в нашу добу покликані реалізувати той духовний прорив, на який чекає людство. У XXI столітті університетам не тільки нічого не загрожує, але навпаки — їхня роль у житті суспільства буде посилюватися.

В усі історичні епохи університети були вищими навчальними закладами, які готували фахівців із сукупності дисциплін, шо складають основи наукового знання. Не важко припустити, що такими вони залишаться й у XXI столітті. Зміни в університетській освіті торкнуться, швидше за все, загальної філософії організації освітнього процесу, базового світогляду, номенклатури спеціальностей, технологій навчання тощо.

Однак ці зміни відбуватимуться повільно. Будь-які спроби прискорення, підштовхування інновацій у сфері університетської освіти, особливо політичними методами, я вважаю недоречними, більше того, — помилковими.

По-друге, глобалізація й інформаційна революція підсилюють прозорість, контактність та інформаційну насиченість суспільних процесів. Це також стосується й університетів. У відповідь на ці вимоги університети, з одного боку, повинні підсилити внутрішню і зовнішню консолідацію, з іншого, — встановити прозорі і зрозумілі для всіх країн і народів правила гри, взаємодії, співробітництва. Першою сходинкою до цього стала Болонська угода про єдиний європейський освітній простір. Можливі також інші глобальні угоди, причому не тільки в європейському освітньому просторі, але й у Латинській Америці, США, інших регіонах та й у світі загалом.

По-третє. Нинішній світ украй суперечливий. Ми бачимо в ньому як демократичні зміни і зростання авторитету особистості, так і кризу фун-даментальних цінностей, зростання міжнародного тероризму, масового поширення таких негативних явиш, як наркоманія, алкоголізм і тлі. Як і кожного з нас, ці світові явиша стосуються також університетів. Будучи центрами гуманістичної культури, університети повинні підсилити протидію негативним явищам сучасного світу и одночасно з цим — нарощувати свій потенціал як провідників демократії, гуманізму і людинолюбства. Вони повинні стати центрами толерантності, солідарності, обміну досвідом, взаєморозуміння і взаємодії народів і культур.

Нарешті, останнє. Демократизація суспільних процесів, посилення довіри до особистості, зростання авторитету розуму і низки об’єктивних процесів, розгортання яких помітне вже сьогодні, підсилить тенденцію знаходження університетами повної автономії. І це зрозуміло, тому шо тільки в умовах вільнодумства народжуються нові ідеї і проіресивні починання.

У принципі, університети не повинні залежати від політичної, партійної, ідеологічної, релігійної і тлі. кон’юнктури. Університет — це наука і культура, освіта і виховання особистості. У ньому має панувати дух істини, добра, справедливості і волі. Саме собою зрозуміло, університети зобов’язані служити народові і державі. Однак вони не повинні залежати від партійної кон’юнктури, а тим більше від партії або її лідера.

Отже, наголошую: Університет — це не тільки національне, але й за-гальнолюдське надбання. Через співробітництво університетів досягається взаєморозуміння, встановлюється співробітництво народів і культур. Ми з Вами, шановні колеги, йдемо цим вивіреним цивілізацією шляхом. Наше співробітництво — це співробітництво наших країн і народів. Я упевнений, ми зробимо усе від нас залежне, шоб воно було ефективним і взаємовигідним.

Література:

1. Згуровський М. Тернистий шлях до відродження. К.: Генеза, 2010. — 368с.