Архів теґу: політика

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Арістотель. Політика

Арістотель. Політика. – Соч.: в 4-х т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 409-412, 406, 408, 438.

Книга друга.

питання про власність . Як вона має бути організованою у тих, хто прагне мати найкращий державний устрій, – чи повинна власність бути спільною, чи не спільною? Це питання можна, очевидячки, розглядати і не у зв’язку з законоположеннями, що стосуються дітей та дружин. Маю на увазі таке: якщо навіть діти та дружини, як це у всіх тепер прийнято, повинні належати окремим особам, то чи буде краще, якщо власність і користування нею будуть спільними, чи в даному випадку можливі деякі винятки? Напр., щоб земельні ділянки були в приватному володінні, користування ж плодами землі було б загальнодержавним, як це і спостерігається у деяких варварських племен. Чи, навпаки, хай земля буде спільною і обробляється спільно, плоди ж її нехай розприділяються для приватного користування (говорять, таким чином спільно володіють землею дехто з варварів). Чи, нарешті, і земельні ділянки, і отримувані з них плоди повинні бути спільними? Якби обробіток землі доручався окремим людям, то всю справу можна було б поставити інакше і вирішити легше; але раз самі землероби працюють на самих себе, то і вирішення питань, пов’язаних з власністю, являє собою більш значні труднощі. Так як рівності в роботі і в отримуваних від неї результатів дотриматися не можна – навпаки, відносини тут нерівні, – то неминуче виникають нарікання на тих, хто багато споживає чи багато отримує, хоча і мало працює, з боку тих, хто менше отримує, а працює більше. Взагалі нелегко жити разом і брати спільну участь у всьому, що стосується людських взаємостосунків, а в даному випадку особливо. Звернім увагу на компанії подорожуючих разом, де майже більшість учасників не годяться між собою в буденних дрібницях і через це сваряться одне з одним. І з прислуги у нас найбільше буває сварок з тими, ким ми користуємося для щоденних послуг. Такі і подібні до них утруднення несе з собою спільність власності.

Немалі переваги має тому той спосіб користування власністю, освячений звичаями і впорядкований правильними законами, прийнятими тепер: він суміщає в собі добрі аспекти обох способів, які я маю на увазі, саме спільної власності і власності приватної. Власність повинна бути спільною тільки у відносному смислі, а взагалі – приватною. Адже коли турбота про неї буде розпреділена між різними людьми, серед них припиняться взаємні нарікання; навпаки, буде більша вигода, оскільки кожний буде ретельно ставитися до того, що йому належить; завдяки ж благодійності у використанні власності вестиметься як у прислів’ї “У друзів все спільне” (Піфагор). І в даний час в деяких, державах існують начала такого порядку, що вказує на те, що він у основі своїй не є неможливим; особливо в державах, добре організованих, він почасти здійснений, почасти міг би бути введений; маючи приватну власність, людина в одних випад­ках дає користуватися нею своїм друзям, в інших – надає її в загальне користування. Так, напр., в Лакедемоні кожний користується рабами іншо­го, як своїми власними так само кіньми і собаками, і у випадку потреби у харчах – продуктами на полях держави. Таким чином, очевидно, краще щоб власність була приватною, а користування нею -загальним. Підготувати ж до цього громадян – справа законодавця. Крім всього іншого важко висловити, скільки насолоди від усвідомлення того, що дещо належить тобі, адже властиве кожному почуття любові до самого себе не є випадковим, але закладене в нас самою природою. Правда, егоїзм справедливо засуджується, але він полягає не в любові до самого себе, а більшій, ніж повинно, ступені цієї любові; те ж саме стосується і корис­толюбства; тому і другому почуттю піддатні, так би мовити, всі люди. З другого боку, як приємно надавати послуги і допомогу друзям, знайомим чи товаришам! Це можливе, однак, лише за умови існування приватної власності

Партнерські посилання: