Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного університетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з десяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслужив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив переговори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, виконували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займалися проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.
Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені сказали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.
Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним
і ніким не передбачуваним кроком у атомній техніці. І ось тепер
цей крок приготував жахливий кінець цілому великому місту з його мешканцями, неозброєними людьми, більшість з яких почувало себе невинними
у війні. Зворушений і знищений, Ган пішов до своєї кімнати, і ми серйозно боялися, що він щось зробить з собою. В збудженні, що охопило нас, ми, решта, сказали в той вечір, можливо, багато необдуманих слів. Лише наступного дня нам вдалося впорядкувати свої думки і детально розібрати те, що сталося.
За нашою садибою Фарм-Холл , старовинною будівлею з червоної цегли, була запущена галявина, на якій ми звично грали в італійську лапту. Між цією галявиною і повитою плющем стіною, що відокремлювала нашу земельну ділянку від сусіднього саду, була ще видовжена клумба з кущами троянд, за якою переважно доглядав Герлах.