РОЗДІЛ IX ПРОБЛЕМА ІДЕОЛОГІЧНОЇ ГЕГЕМОНІЇ І МЕЖІ СВОБОДИ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Розглянемо основні концепти, що характеризують ситуацію людини-дієвця в полі політики, та визначимо межі ідеологічної детермінації і свободи. Серед таких концептів найбільше значення мають поняття “ідеологічна тожсамість”, “легітимність”, “символічне насильство” та ін. У свою чергу, вони пов’язані із важливими політичними стратегіями такими як “легітимізація” і “гегемонія”1.

Слід зазначити, що однією з найбільш характерних рис сучасних демократичних моделей влади є те, що вони спираються на певні, чітко визначені імперативні норми і стратегії, які визнаються суспільством і поціновуються як такі, що є природними для людини2.

Джерело легітимності цих норм не міститься у зовнішніх чинниках, таких як “божественний закон” або суверенна воля монарха, а спирається на внутрішні політичні механізми – межі “політично можливого” мають визначатися самими суб’єктами політичного процесу, хоча значною мірою залежать від чинників, котрі не можуть цілком контролюватися цими суб’єктами.

У демократичному суспільстві політична влада вкрай рідко виступає у сконцентрованій формі і реалізує свої повноваження за допомогою примусу й насильства. Ці ситуації є, скоріше, винятковими і розглядаються як “надзвичайний стан”. Загалом політична влада виступає в дисперсній формі, тобто реалізується через мікростратегії, символічні механізми, що робить її більш ефективною. Сферою, в який реалізуються символічні стратегії влади3і яка водночас є основним інструментом підтримування status quo, є ідеологія.

Відомий теоретик неолібералізму Данієль Белл у своїй книзі “Кінець ідеології”, що вийшла в світ у 1960 р., пророкував завершення ери ідеології. Він ствердив, що значення ідеологій, котрі мобілізують суспільні групи для зміни існуючого ладу, що апелюють до універсальних цінностей, невпинно зменшується. Відтак значущість ідеологій ось-ось мало зійти нанівець4. Проте історія засвідчила, що ідеологія відіграє величезну роль як у житті окремих націй та держав, так і в людській цивілізації в цілому5.

Усвідомлення ролі ідеології у житті сучасних суспільств сприяло збільшенню кількості наукових праць, присвячених аналізу цього феномена. Багато з них розглядають проблему ідеології у контексті аналізу інформаційного суспільства і нових форм відчуження, які воно зумовлює. Серед цих, окреслених у них напрямів, назвемо насамперед ті, що виводяться з неомарксизму і постструкутралізму. Найбільш видатними їх представниками є Ролан Барт, Жак Лакан, Луї Альтюссер.

Згідно з цими напрямами, ідеологія розглядається не тільки як створений владою для власної потреби засіб суспільно-політичної індоктринації, який є зовнішнім щодо політичних суб’єктів, а й як така форма суспільної свідомості суб’єктів, що окреслює структури суспільно-політичної перцепції і діяльності.

Механізми ідеологічної маніпуляції є набагато складнішими від попередніх: ідеологія намагається стати здоровим глуздом суспільства, який зумовлює неефективність традиційної позитивістської “викривальної” критики, котра підкреслює хибність і політичну заангажованість ідеологічних уявлень. Сучасні західні суспільства опинилися в ситуації, коли політичне status quo підтримується не так завдяки “старосвітському посиланню на метафізичну очевидність”6, скільки через скептицизм і цинізм, що слугують сьогодні виправданням політичною влади7.

Проблема ідеології як втілення і суб’єктивізації суспільно-політичних структур ставить під сумнів міф про автономний суспільний суб’єкт, що характеризував політичну думку Нового-часу, суб’єкт, який є цілком свідомим і відповідальним і завдяки цьому робить вільний вибір. Як зазначив Славой Жижек, ідеологія виступає при цьому як історично зумовлена дискурсивна пресупозиція, яка не тільки визначає умови діяльності даного суб’єкта, але й окреслює значення цієї діяльності8.

Зазвичай ідеологію визначають як сукупність ідей, вірувань, постулатів, метою яких є переконати адресатів ідеології у власній очевидності і правдивості і водночас приховати політичну заангажованість, котра є підгрунтям ідеології. При цьому зміст ідеології окреслюється суспільно-політичною домінацією, а її результат, як зазнає Жижек, значною мірою залежить від того, наскільки успішно ідеологія приховує цей факт9.

Доречно згадати Марксову теорію “перетворених форм” (vervandelte Form), яка набрала сьогодні популярності завдяки працям представників критичної думки, зокрема Дерріди. “Перетворена форма” постає як особлива форма каузальності і є результатом трансформації складної системи, в процесі яких другорядні зв’язки заміщають собою основні.

У свою чергу, результати таких трансформацій набувають автономного існування “речей серед інших речей”. При цьому перетворені форми заміщають реальні речі і стосунки між ними. Як зазначив Мераб Мамардашвілі, ці форми, через те що вони відірвані від базових відносин власної системи, формують механізм, який зумовлює явища на поверхні системи, у свою чергу перешкоджаючи вираженню в цих явищах базових відносин10. Таким чином, vervandelte Form приховує і перекручує суспільно-політичні і економічні реалії, втім політичну домінацію і заангажованість, насамперед, – завдяки природі причинної залежності, яка її зумовлює, а не завдяки злій волі або змові якоїсь політичної сили.

У цьому зв’язку зазначимо, що в цій якості ідеологія становить необхідний і неминучий елемент-артефакт людського суспільства і різних форм політичної організації. Згідно з відомою тезою Бодріяра, можна сказати, що ідеологія є подвійною симуляцією, тобто симулякром стосунків симуляції.

Проблема значень, що виникає в ідеологічному дискурсі, пов’язана із більш загальним процесом, завдяки якому відбувається репродукція суспільства. Ключовим елементом цього процесу є механізм, який, за Бодріяром, можна охарактеризувати як “символічне виробництво” .

Суть даного концепту полягає в тому, що сучасне суспільство масового виробництва створює новий тип виробництва, а саме – символічне, яке відбувається в контексті, зумовленому політичною сферою. Під “символічним виробництвом” слід розуміти механізм, через який суспільство забезпечує власну тожсамість і репродукує себе11. При цьому “спосіб” виробництва зумовлений домінуючою ідеологічною моделлю, яка завжди намагається бути вираженням “здорового глузду” суспільства, або, інакше кажучи, ідеологічною гегемонією.

Проблему ідеологічної гегемонії уперше порушує італійський філософ-марксист Антоніо Грамші. За його концепцією, це – механізм, за допомогою якого панівний клас продукує і репродукує суспільний консенсус, через який забезпечує своє панування. Для Грамші економічна домінація є неодмінним, однак недостатнім, елементом політичної домінації. Необхідною умовою підтримування політичної влади панівного класу є ідеологічна гегемонія.

Ідеологічна гегемонія полягає в тому, що сукупність вірувань, поглядів, догм, оцінних суджень, способів перцепції, характерних для панівного класу, стають здоровим глуздом цілого суспільства. Завдяки цьому зберігається і підтримується status quo, який сприймається як натуральний, тобто природно притаманний суспільству. Натуральність у цьому контексті означає анти-історичність і незмінність ідеологічної моделі.

Таким чином, ідеологічна гегемонія спирається на суспільний консенсус, який є компромісом панівного класу з іншими суспільними групами. При цьому консенсус, що стосується легітимних способів оцінювання суспільно-політичної реальності, осягається через те, що домінуюча ідеологія посилається на найбільш загальні уявлення про суспільне благо, справедливість, демократію. Це означає, що ефективна ідеологічна модель має неодмінно містити положення, які сприймаються підпорядкованими суспільними групами.

Прикладом ідеологічної гегемонії в розумінні Грамші є протестантська трудова етика і так званий фордизм у США, тобто концепція, спрямована на збільшення продуктивності праці в умовах конвейєрного виробництва. При цьому ідеологія слугує селекції і вихованню індивідуумів, найбільш придатних до такого способу виробництва12.

Як приклад подібної ідеологічної моделі можна навести ідеологію “self-made men” , яка дуже часто слугує виправданням ринкових трансформацій у посткомуністичних країнах. Вона спирається на гіперболізацію можливості досягнення життєвого успіху, яку створює ринкова економіка, що пов’язана із загальним негативним баченням соціальної держави. При цьому економічна активність індивідуума розглядається як імперативна вартість. Зауважимо, що таку ідеологію, характерну для середнього класу, частково поділяють нижчі верстви, котрі не мають можливості реалізувати стратегію, яку закладає ця ідеологія. Це може засвідчувати низький рівень довіри до держави, яка не тільки не справджує надій, покладених на неї певними суспільними групами, але й створює перешкоди їх самовиживанню13.

Згідно із концепцією Грамші, гегемонія витворюється і репродукується через status quo, втілене в різноманітні суспільні інститути: школи, вищі навчальні заклади, ЗМІ, масову культуру. Отже, саме гегемонія визначає сферу репродукування ідеології у суспільстві.

Проблема ідеологічної гегемонії неодноразово з’являлася в науковому дискурсі після Грамші. Водночас особливого значення набули проблеми, пов’язані з механізмами ідеологічної гегемонії і її межами.

Одну з найбільш відомих концепцій гегемонії розробляє Луї Альтюссер у своїй найвідомішій праці “Ідеологія і ідеологічні апарати держави”14. Він розглядає ідеологію за марксистською традицією – як “репрезентацію удаваного відношення індивідуума до своїх реальних життєвих умов”15. Розвиваючи цю тезу, Альтюссер пише далі: “Те, що презентує ідеологія, не є системою реальних законів і стосунків, що керують життям індивідуума, але ілюзорним відношенням цих індивідуумів до реальних умов, в яких вони живуть”16.

З одного боку, система суспільних стосунків як ціле не може бути пізнана окремим індивідуумом, а з іншого – потреба розуміння цих відносин створює “двійника” реального розуміння у вигляді ідеології як системи поглядів, вірувань, переконань, намірів. Таким чином, згідно з теорією Альтюссера, ідеологія є сумою ідей, відірваних від реального (матеріального) підґрунтя суспільних відносин.

Матеріальним втіленням домінуючої ідеології, згідно з концепцією Альтюссера, є “ідеологічні апарати держави”, до яких належать насамперед родина, школа, церква, ЗМІ. За посередництвом цих інститутів домінуюча ідеологія виробляється і репродукується. Вочевидь, що тут Альтюссер лишається під впливом концепції Грамші.

Однак дослідник Альтюссер іде далі, коли стверджує, що домінуюча ідеологія слугує репродукції суспільства як такого, насамперед – панівної економічної системи. З одного боку, можна вважати, що ідеологія є витвором суспільної системи, з іншого, – що вона створює цю систему.

На рівні індивідуума ідеологія втілюється в життя через його учинки-акти, які набирають форми завдяки різноманітним суспільним ритуалам, створюються ідеологічними інституціями держави. Ідеологія намагається подати такий порядок речей як натуральний, приховуючи його дійсний статус суспільного артефакту.

Альтюссер розглядає ідеологічну гегемонію як структурну залежність, стверджуючи, що ідеологічні структури є залежними від домінуючої гіперструктури – способу виробництва. При цьому, він відкидає вульгарний економізм, який полягає у підпорядкуванні різноманітних сфер людської діяльності виключно економічним відносинам.

Структура залежність, про яку говорить Альтюссер, полягає у більш субтильних зв’язках: у капіталістичному суспільстві ідеологія організується і виробляється відповідно до капіталістичного способу виробництва, тобто виробляє товар, яким є праця робітника.

Незважаючи на безперечні здобутки альтюссерівського розуміння ідеології і ідеологічної гегемонії, відзначимо також і його хиби. По-перше, і на це звернув увагу П’єр Бурдьє, концепція структурної залежності не спроможна пояснити, яким чином у надрах наявної системи постають опозиційні ідеології, метою яких є зміна ідеологічного і суспільного status quo, як можна розуміти відмінність між ідеологічними парадигмами різних суспільних груп17.

На нашу думку, ці труднощі пов’язані насамперед з тим, що альтюссерівське розуміння спирається на концепцію суспільства, спрямованого на виробництво засобів виробництва (індустріального), і не відповідає багатьом феноменам, що належать до реалій сучасного суспільства масового споживання.

Дослідники зазначають, що сьогодні політичне status quo сучасних демократичних суспільств підтримується завдяки так званій серійності, тобто неперервному ланцюгу процесів продукування і репродукування. Це стосується процесу символічного продукування, яке створюється завдяки серійності, що обмежує засоби символічної експресії; як влучно зазначив Бодріяр, декор заміщає форму, а придатність – зміст.

Сьогодні в демократичних суспільствах політична драма розгортається здебільшого в площині символічного продукування насамперед тому, що можливості безпосереднього примусу обмежені правом. Відтак на перший план виходить домінування в сфері символічного виробництва, продукування так званих мета-інтерпретантів, котрі окреслюють межі політично можливого.

Дослідники засад сучасної політики сходяться у тому, що, на відміну від економічних моделей епохи індустріалізації та капіталізації, вона ґрунтується в основному на символічній взаємодії. Деякі автори, насамперед Г. Дебор, розглядають політику як нагромадження “спектаклів”, коли все, що до певного часу було предметом безпосереднього досвіду, стає виставою. Власне тому символічна продукція продукує та підживлює “спектакль влади” – знак, “нищить”, “вбиває” річ.

Символічне виробництво підтримує і живить ідеологію, роблячи її водночас публічною. А коли міфи і цінності стають публічними, це уможливлює для них виконання функції культурної та політичної ідентифікації, тобто дає змогу членам певного суспільства ідентифікуватися з цим суспільством і державою через сприйняття спільних міфів та цінностей. Символічний універсум значень, сенсів підпорядковується ідеології.

Водночас сама ідеологія є не статичною сумою цінностей і способів суспільної перцепції, а практикою – способом символічної продукції.

Сьогодні багато представників критичної традиції говорять про “символічне насильство”, “дисперсне насильство” тощо. Як зазначає сучасний британський філософ Террі Іглтон, в умовах сучасної парламентської демократії, сенс політичного status quo полягає в тому, що суспільство розглядають як джерело влади, щодо якої воно є автономним і самоврядним. За даних умов ідеологічна гегемонія слугує підтримуванню і зміцненню цієї ілюзії, приховуванню фактичного відчуження влади18.

Та не всі дослідники поділяють такі “жорсткі” версії ідеологічної гегемонії. На думку Аберкомбі, в сучасному світі існує плюралізм ідеологій, жодна з них не може бути гегемоном у сенсі, якого надає цьому концептові Грамші. Він вважає, що у постіндустріальному суспільстві співіснують конкуруючі ідеології, при цьому відносні домінація тієї чи іншої з них пов’язана із суспільною позицією соціальної групи, яка її поділяє і пропагує. Сама по собі ідеологія не має такого впливу, про який писали Грамші, Альтюссер та їхні послідовники19.

Схожі погляди висловлюють відомі представники “нової лівої” соціологи Ернесто Лакло і Шанталь Мофф. Вони наголошують на тому, що ідеологія не є зумовленою економічним базисом або відношенням до політичної влади. Як така вона позбавлена значення. Процес формування ідеологічних сенсів окреслена насамперед суспільними практиками20.

На нашу думку, найбільш ґрунтовно вищезгадана проблематика була досліджена у працях французького соціолога П’єра Бурдьє, котрий приділяє особливу увагу аналізу концепту “символічне насильство”. Він починає від традиційного для сучасної лінгвістики розрізнення між мовою як “langue” та “мовою-parole”, яку розуміє як “існування”, екзистенційний вимір мови. За Бурдьє, мовні відношення завжди виражають у символічній, трансформовані формі стосунки влади та підпорядкування між суб’єктами комунікації і відповідно – між групами, до яких належать останні21.

Мовні практики укорінені в суспільному бутті індивідуумів, в їх різноманітних учинках: способі споживання їжі, культурній консумпції, смаках, ставленні до мистецтва, спорту, політики тощо. У зв’язку із цим Бурдьє зазначає, що “в мовному габітусі виражається сукупність класового габітусу”. Причому мовний габітус є лише одним із вимірів останнього22. Очевидно, що саме в процесі комунікації, а також у тілесних практиках виражається відношення до соціального світу.

Дані аспекти впливають на суспільну взаємодію, створюючи окрему історично і суспільно зумовлену структуру. Таким чином, як твердить Бурдьє, сутність символічного насильства полягає в тому, що ми маємо справу, з одного боку, із системою окреслених диспозицій, які зумовлюють той чи інший спосіб висловлювання, а також особисту мовну компетенцію, з іншого – з системою стосунків символічної сили, котрі нав’язуються за допомогою санкцій і специфічної цензури і, таким чином, беруть участь у формуванні процесу символічного виробництва, “встановлюючи вартість лінгвістичних продуктів”23.

Як бачимо, мовна компетенція не є виключно технічним знаряддям, а пов’язується із суспільним статусом. Це, у свою чергу, означає, що не всі мають однаковий доступ до легітимної мови. Тому кожен акт комунікації як символічного обміну має можливість стати нерівноправним, тобто закладає можливість владних стосунків – домінації і підпорядкування.

У зв’язку із викладеним можна стверджувати, що ідеологічна гегемонія становить один із найбільш ефективних засобів, за допомогою яких політичні суб’єкти реалізують свої владні амбіції, а держава підтримує політичне status quo і межі “політично можливого”.

Отже, суб’єкти політичного процесу не можуть існувати поза ідеологією. Норми, що зумовлюють, її грунтуються на суспільному визнанні, яке водночас є не розпізнанням їх ідеологічної зумовленості. Причому ефективність цих норм залежить від їх відношення до ідеологічних чинників. Саме тепер перейдемо до аналізу того, яким чином ідеологічна зумовленість впливає на практики суб’єктів політичних процесів.

Як було зазначено, ми розглядаємо ідеологію насамперед як феномен, що стосується сфери суспільної взаємодії, тобто, що вона, ідеологія, існує в сфері відносин між суспільними індивідуумами, амбівалентність яких виявляється в тому, що, з одного боку, вони становлять аудиторію, до якої звертається ідеологія, а з іншого – виступають як “агенти” (за термінологією П. Бурдьє), за допомогою яких ідеологія перетворюється в соціальну практику. Причому ці агенти, які є суб’єктами поля політики, виступають як в індивідуальній, так і в колективній формі – як партії, політичні об’єднання тощо.

Згідно з твердженням Л. Альтюссера, ідеологія є вічною, адже вона постійно відроджується та маніфестується в своїх суб’єктах та їхніх практиках, хоча її форми є змінними. Власне, цей ідеологічний „rebis” (річ, що має подвійну натуру) виступає у Альтюссера як суб’єкт, сформований “зверненням”, “закликом” ідеології, котрий водночас реалізує власну “ідеологічну суб’єктивність” у легітимних суспільних практиках.

У зв’язку із цим виникає питання: як ідеологія приваблює, “рекрутує” ідеологічні суб’єкти і як ця суб’єктивність виявляється, де її межі? На ці питання Л. Альтюссер спробував відповісти у праці “Ідеологія та ідеологічні інститути держави”24.

Про загальні положення концепції ідеології Альтюссера вже йшлося вище. Іншим важливим моментом альтюссерівського розуміння ідеології є концепція “суб’єкта ідеології”, котра, до речі, не втратила своєї ваги і сьогодні. Тут Альтюссер спирається насамперед на відоме положення Лакана, що суб’єктивність постає у відношенні до іншого. Як відомо, згідно із Лаканом, суб’єкт є пустий, тобто позбавлений якостей, та набуває властивостей в Іншому.

Основною тезою альтюссеровської концепції ідеології є те, що остання звертається до індивідуумів як до суб’єктів. Причому “суб’єктивність” становить засадничу ідеологічну “очевидність”, що слугує натуралізації політичного артефакту. Індивідуум стає суб’єктом лише тоді, коли відповідає на спрямований до нього заклик. Власне, через цей “заклик” ідеологія втілюється в суспільні практики. Зазначимо, що Альтюссер обігрує подвійне значення французького “interpellation”, яке означає як “звернення”, заклик, так і поліцейську процедуру встановлення особистості.

Області значень термінів “індивідуум” та “суб’єкт” не покриваються одна одною цілком. Як ми зазначали, суб’єкт стає суб’єктом тільки тоді, в той момент, коли до нього “звернулася” ідеологія. Водночас виникає парадокс, – Альтюссер далі стверджує, що кожний індивідуум вже є суб’єктом, адже ідеологія звертається до них як до вже-суб’єктів. Причому ідеологічна “очевидність” грунтується на тому, що сама ідеологія приховує той факт, що вона звертається до індивідуумів як до вже-суб’єктів.

Відповідь на це питання полягає в тому, що, згідно з Альтюссером, суб’єкт завжди є суб’єктом у тому сенсі, що він постійно відповідає на спрямований до нього заклик як суб’єкт. Пресупозиція ідеологічної суб’єктивності вкорінена в процесах набування суб’єктивності в Іншому, описаних Лаканом, і реалізується через дискурсивні практики. Перед тим, як суб’єкт може сказати “Я говорю”, до нього вже звернулася ідеологія.

Іншим важливим аспектом процесу, який Алтюссер називає “інтерпеляцією”, є механізм розпізнання/нерозпізнання. Тобто суб’єкт впізнає себе в ідеологічному заклику, що водночас є фактичним нерозпізнанням цього заклику як ідеологічного. Тобто ідеологія намагається сховатися у своєму результаті – суб’єкті.

Очевидно, що такий підхід Альтюссера до проблеми ідеологічного суб’єкта являє собою приклад соціоконструктивізму, що значною мірою редукує особистісні виміри людського буття до психологічно і ідеологічно зумовлених стереотипів.

Відомій французський соціолог і філософ П’єр Бурдьє, котрий вважав себе учнем Альтюссера, запропонував інший підхід до проблеми ідеологічної суб’єктивності, насамперед відкидаючи концепцію свого вчителя про структурну зумовленість.

Замість суб’єкта Бурдьє пропонує концепцію суспільного агента, взятого в контексті відношень між габітусом та полем. Згідно з його тезою, агент – це діючий суспільний суб’єкт, котрий має певні диспозиції (габітус), які детермінують його схильність та можливість діяльності в окремих полях. У свою чергу, габітус – це суспільно зумовлена система структурованих та структуруючих диспозицій, здобута в суспільній практиці і спрямована на практичні функції25. Таким чином, габітус – це суспільно зумовлені когнітивні позиції і оцінки. Діалектика габітуса/практики полягає в тому, що остання виникає з габітусу, котрий сам є результатом практичного засвоєння певних закономірностей і норм. Бурдьє зазначає, що практика як цільова діяльність породжується габітусами, пристосованими до тенденцій, що властиві окремим полям.

Поле визначається як “мережа, або конфігурація об’єктивних відношень поміж позиціями”26. Останні визначаються через певні обмеження права та обов’язки, які вони накладають на особи або інститути, що їх обстоюють, окреслюючи їх актуальну та потенціальну ситуацію в структурі дистрибуції влади/капіталу, релевантного для того чи іншого поля.

Правила, що керують окремими полями, схвалюють через участь у грі, тобто через практику. Поля – це своєрідні мікрокосмоси. Бурдьє зазначає, що соціум складається з цілої низки таких мікрокосмосів-полів, кожне з яких має свою власну логіку і механізми насильства, примусу, які не можна звести до інших.

Отже, агенти – це діючі суб’єкти. За Бурдьє, ми можемо визнати їх винятковість, індивідуальність, світобачення і бачення поля лише, виходячи з аналізу поля, в якому перебувають певні агенти. При цьому стосунок індивіда до оточення не є стосунком суб’єкта до об’єктів, а взаємодією, яку Бурдьє називає “заволодінням”. Це також стосується взаємодії суб’єкта і ідеології. Ідеологія впливає на суб’єкт за його співучасті: “суспільні суб’єкти є суб’єктами, котрі пізнають, котрі, навіть якщо підлягають детермінації, впливають на успішність цієї детермінації. І ефект домінації завжди виникає в процесі взаємного пристосування детермінант і категорій перцепції, котрі їх зумовлюють”27.

Водночас, зазначає Бурдьє, основною ставкою у боротьбі, місцем якої є поле (в даному разі – поле політики), виступає монополія на легітимне насильство. Причому насильство не слід розуміти в буквальному сенсі – адже тут йдеться про збереження або знищення структури розподілу політичного капіталу та можливість використання останнього для домінації у межах інших полів.

Підкреслюючи активний статус суспільних агентів, Бурдьє зазначає, що вони не є “атомами”, які механічно притягуються та відштовхуються силами, зовнішніми щодо них. Агенти, залежно від позиції, яку вони займають в полі, залежно від того, якою мірою вони володіють капіталом, релевантним для даного поля, схильні або до підтримування системи дистрибуції капіталу, яка існує в даному полі, або до повалення цієї системи.

Отже, на відміну від структуралістької суспільної метафізики Альтюссера, Бурдьє вимальовує інтеракційну суспільну онтологію, котра враховує різні модальності та стани її складових.

Якщо порівняти дві теоретичні моделі – Альтюссера та Бурдьє, стає зрозумілим, що згідно з першою, людина постає як ідеологічно детермінований індивідуум, який є “заручником” власної ідеологічної суб’єктивності і приречений на те, щоб знову і знову репродукувати ідеологію. Водночас концепція Бурдьє дає змогу поєднати, з одного боку, зовнішні детермінуючі чинники і свободу індивідуальної суспільної перцепції та діяльності, з іншого. У цьому випадку агенти, виходячи з власних інтересів, беруть участь у визначенні меж політичної легітимності і ідеологічної очевидності, які, в свою чергу, встановлюють межі свободи в політичному полі.

1З прикрістю констатуємо, що термін “гегемонія”, автором якого був італійський марксист Антоніо Грамші, незаслужено випав з вітчизняного політологічного дискурсу, хоча це поняття має значну евристичну цінність, яка, на жаль, не була розкрита повною мірою.

2У зв’язку з цим слід згадати доктрину “натурального права”, яка започаткувала сучасний лібералізм.

3Для того, щоб розрізнити ці поняття, перше можна окреслити як “сферу ідеологічного виробництва” ( Л. Альтюссер).

4 Bell D. The End of Ideology. On the Exhaustion of Political Ideas in Fifties. – Harvard, 2000.

5 Слід згадати сучасне ідеологічне протистояння навколо глобалізації, одно-чи багатополярного світу.

6 Eagleton T . Ideology and its vicissitudes in Western Marxism/ Mapping ideology. Ed. Slavoj Zizek. N.Y. – S.192.

7Дивись працю П. Слотердайка “Критика цинічного розуму”.

8 Zizek S. The spectre of ideology/ Mapping ideology. – N.Y. – P. 5.

9Ibidem. – P. 8.

10Див .: Мамардашвили М. Превращенные формы. О необходимости иррациональных выражений// Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М., 1992.

11Як випливає з назви, символічне виробництво спрямоване на створення знаків, або, за Бодріяром, – симулякрів.

12 Грамши А. Избр. произведения. – М., 1959. – Т. 3 – С. 434.

13Згадаймо тезу Бурдьє про те, що такі погляди можуть поділяти різні суспільні групи, але в іншому зв’язку.

14 Althusser L . Ideology and Ideological State Apparatuses / Lenin and Philosophy and Other Essays. – London, 1971.

15 Ibid. – P. 123.

16 Ibid. – P. 123.

17Зауважимо, що Бурдьє розробляє концепцію гегемонії, яка значно відрізняється як від концепції економічного детермінізму, так і структурної залежності. До того ж особисто він не вживає самого терміна “гегемонія”, заступаючи його концептом “символічне насильство”, про який ітиметься далі.

18 Eagleton T. Ideology and its vicissitudes in Western Marxism// Mapping ideology. Ed. Slavoj Zizek. – London, N.Y, 1998. – P. 195.

19 Ibid. – London, 1997 – P. 200 – 240.

20Див.: Laclau E ., Mouffe Ch. Hegemony and Socialist Strategy. – NY., 1990. – P. 105 – 144. Слід зазначити, що на концепцію французьких соціологів значною мірою вплинули ідеї Вітгенштайна і Лакана.

21 Bourdieu P., Waquant L . Zaproszenie do socjologii refleksyjnej. – Warshа-wa, 2001. – P. 133.

22Ibid. – P. 140. Згідно з Бурдьє, класовий габітус є вираженням позиції, яку суб’єкт обстоює у суспільстві діахронічно і синхронічно.

23Ibid. – P. 136.

24Althusser L.Ideology and Ideological State Apparatuses// Mapping Ideology. ed. by Slavoj Zizek. – NY., 1997. – P. 100 – 140.

25 Pierre Bourdieu, Loїc J. D . Waquant Zaproszenie do socjologii refleksyjnej. – W-wa, 2001. – P. 107.

26Ibid. – P. 78.

27 Ibid. – P. 162.