Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip
Питання свободи вибору, справедливості і політичної відповідальності в сучасній Україні вийшло – на жаль, далеко за межі суто академічних дискусій. Воно набрало нечуваної екзистенційної гостроти і поділило країну на два протилежних табори, де кожна зі сторін має свою правду і свою справедливість.
Громадяни України нині обстоюють свій вибір на майданах і вулицях міст, причому цілком реальною є загроза використання найбільш радикальних, революційних аргументів. У цій ситуації на перший план висувається політична відповідальність як протилежних сторін конфлікту, так і гаранта Конституції – Президента України.
Водночас, без політичної відповідальності та толерантності як прихильників В. Ющенка, так і В. Януковича подолання політичної кризи в Україні неможливе. Мабуть, серйозне філософське осмислення даної кризи ще попереду. Для цього потрібні певний час і дистанціювання від тих подій, свідками і учасниками яких ми є.
Спробуємо розглянути проблему свободи в контексті контроверзи: неоконсерватизм – соціал-демократія. На які моделі соціально-політичного розвитку має орієнтуватися Україна? Має вона скористатися певним світовим досвідом чи знову займатися пошуками власного шляху? – ці та інші дотичні до них питання лишаються актуальними й нині.
За побіжного підходу до соціально-політичного і економічного розвитку країни здається, що у світі панують повне безладдя і хаос. На зміну консервативному політичному режиму приходить соціалістичний, лібералів зміщують соціал-демократи і навпаки. Така сама анархія, на перший погляд, панує і в царині економіки, де монетаристська програма чергується з кейнсіанською платформою та ін.
Проте за більш докладного аналізу впадають в очі й певні закономірності. Чітко вимальовуються альтернативи історичного поступу, які неодмінно змінюють одна іншу в царині політики та економіки.
Так, головною категоріальною контроверзою у сфері економіки є: монетаризм – неокейнсіанство. Вона чітко виявляється як в українській, так і в світовій економіці. Загалом розвиток економіки у XXст. становить послідовну зміну пріоритетів: рузвельтівський, кейнсіанський, “новий курс” витіснили монетаристські концепції “чікагської школи”, втілені М. Тетчер, Р. Рейганом, Дж. Бушом-старшим. Небажання останнього змінювати економічний курс спричинили його поразку на президентських виборах 1992 р. Б. Клінтон, який здобув перемогу завдяки неокейнсіанській програмі організації ринку, зважаючи на нову орієнтацію масової свідомості, у своїй передвиборчій програмі 1996 р. орієнтувався вже на монетаристські засади.
Категоріальна дихотомія монетаризм – неокейнсіанство у сфері політики трансформується у категоріальну контроверзу: неоконсерватизм – соціал-демократія. Політичний неоконсерватизм засадничений економічним монетаризмом, соціал-демократична політика грунтується на неокейнсіанській економічній платформі.
У цьому розділі я не ставлю за мету розглянути причини такої зміни пріоритетів. Це – тема окремої розмови. Важливо констатувати зміну економічних і соціально-політичних орієнтацій у розвитку провідних країн світу. Якій із них має надати перевагу Україна?
Як ми вже змогли переконатися, домінування того чи іншого політичного курсу, засадниченого цілком певними економічними програмами, не є випадковим, а залежить від конкретної ситуації у тій чи іншій країні. Іншими словами, не існує раз і назавжди у даного, якогось єдино правильного економічного й політичного курсу. Як монетаризм, так і неокейнсіанство, як неоконсерватизм так і соціал-демократія можуть бути ефективними або неефективними залежно від цілої низки обставин. Тому сліпе копіювання тих чи інших західних моделей розвитку, їх механічне, без урахування особливостей, перенесення на український грунт може бути небажане, а то й украй небезпечне.
Так, наприклад, монетаристські рекомендації МВФ, котрі, як відомо, розроблялись для відсталих країн Латинської Америки, розраховано насамперед на інтереси транснаціональних корпорацій, яких цілком влаштовує невтручання слаборозвинутих країн у власне економічне життя. Більше того, як зазначають деякі аналітики, монетаристський курс навіть у розвинутій ринковій економіці ефективний лише після технологічного переозброєння промисловості. В Україні поєднання монетаризму з неоконсерватизмом призвело до “шокової терапії”, яка не тільки не вилікувала суспільство, а й призвела до розпаду досить потужного виробничо-технологічного комплексу.
Отже, наслідок впровадження монетаризму і неоконсерватизму в Україні наприкінці ХХ ст. був прямо протилежним “рейганоміці”. За структурної перебудови економіки мали її стрімкий розвал, замість швидких ринкових реформ виникли гігантська монополія, шалена інфляція, широкомасштабна тінізація економіки, за переорієнтації науки на модернізацію виробництва відбулися її руйнація, зниження рівня освіти і якості робочої сили тощо.
Вибір того чи іншого курсу розвитку країни – це питання політичної відповідальності, на посилення якої так чи інакше спрямовані усі варіанти внесення змін до Конституції України.
Найбільш логічною, на перший погляд, є така схема: вибори до ВРУ здійснюються на пропорційних засадах ( до речі, чи не єдиний аргумент на користь пропорційної системи виборів є саме чітка структурованість Верховної Ради і як наслідок – посилення політичної відповідальності). Партії та блоки партій, які перемогли на виборах, утворюють парламентську більшість, яка й формує коаліційний уряд. Відмінність від нинішньої ситуації полягає в тому, що нині вибори до ВРУ відбувались за змішаною системою і міністрів призначає Президент за поданням (квотою) парламентської більшості.
Як на мене, відмінність не є принциповою і питання, чому виконавча влада не є ефективною, лежить в дещо іншій площині, а саме – у характері парламентської більшості та опозиції політичних партій і в економічних та політичних моделях розвитку України взагалі.
Хочу наголосити, що на Заході існує досить жорсткий ізоморфізм між економічними та політичними моделями розвитку і як наслідок – чітка структурованість парламентської більшості й опозиції, котрі поділяють відповідні цінності.
В Україні природа політичної більшості та опозиції має зовсім інший характер, власне, як і природа партій, що їх утворюють. Тому, до речі, суперечності усередині більшості і опозиції інколи істотніші, ніж між більшістю та опозицією.
Багато говорять про слабкість українських партій, про те, що вони об‘єднують лише мізерну частку народу. Проте і на Заході люди не є занадто заполітизованими і не особливо переймаються своєю партійністю.
Мабуть, справа полягає в іншому. Політичні партії в Україні не є виразниками ідеології значних страт населення. Вони часто-густо виражають інтереси тих чи інших фінансово-промислових груп. Це, зокрема, стосується і провідної – соціал-демократичної – партії України. На Заході соціал-демократи традиційно уособлюють інтереси середнього класу, який в Україні перебуває на стадії становлення. Досить цікаве спостереження соціологів: якщо соціал-демократичну ідеологію в Україні, за даними різних соціологічних фірм, підтримує 20 – 30% населення, то за соціал-демократичні партії на виборах до ВРУ 1998 р. проголосували лише 4 %, а 2002 р. – 6%. А це вже засвідчує довіру саме до партій і їхніх лідерів. Тому, мабуть, не випадково у Соцінтернаціоналі присутня не СДПУ(о), а Соціалістична партія України.
Опозицію роздирають ще більш серйозні суперечності. Якщо одна її частина експлуатує комуністичну та соціалістичну ідеї, які, безперечно, мають своє соціально-економічне підгрунтя в країні, то інша її частина апелює до національної свідомості українців, а, зважаючи на північного сусіда з його імперськими амбіціями, ці настрої педалювати можна також досить довго. Іншими словами, поділ на більшість – опозицію в Україні визначають не певні економічні і політичні моделі, а зовсім інші чинники, наприклад ставлення до Президента.
До речі, є ще одна особливість політичної реформи в Україні. Доцільність чи не доцільність тієї чи іншої системи виборів, того чи іншого політичного устрою країни грунтується на певних персоналіях, які перебувають при владі або яких до неї не бажано допустити. Наприклад, якщо В. Ющенко є фаворитом президентських перегонів, то давайте обирати Президента не всенародно, а у ВРУ; якщо депутати-мажоритарники протягом тривалого часу “підгодовували” свій округ і мають непогані шанси бути переобраними до парламенту знову, то вони, незважаючи на всю доцільність, не голосуватимуть за пропорційну систему виборів тощо.
Отже, оцінюючи перспективи політичної відповідальності в Україні в цілому і політичну відповідальність виконавчої гілки влади зокрема, зауважу, що вона можлива лише за чіткої орієнтації на певні економічні та політичні моделі розвитку, що сприятиме становленню цивілізованих, потужних партій, які стануть гарантом політичної відповідальності в країні.
З цього зрозуміло, що більш прийнятною альтернативою для України є саме соціал-демократична модель, яка грунтується на неокейнсіанській економічній платформі.
Такого самого висновку щодо країн Центральної та Східної Європи доходять і авторитетні дослідники – члени групи Економічної Програми Європейського Форуму за Демократію та Солідарність. У період суттєвих, радикальних економічних змін саме соціал-демократична політика є важливою та ефективною.
Головними компонентами такої політики є:
1. Соціально регульована ринкова економіка . Ринок – це основа досягнення мікроекономічної ефективності. Але стихійний ринок ніколи не забезпечить ні соціально бажаного розподілу доходів, ні повної зайнятості населення, ні охорони здоров’я, ні основних видів соціального страхування. Ринкова економіка є лише одним із конче потрібних засобів досягнення мети, але ні в якому разі не самоціллю. Ринок – це розвинена мережа соціальних інституцій. Він – не лише економічний посередник між об’єктами обміну, але й цілий комплекс традицій, законів, юридичних процедур, інформаційних інфраструктур, владних відносин, профспілкових організацій тощо.
2. Принципове обстоювання ідеї рівності . Вона розглядається не тільки як політична мета. Більша рівність є частиною вищої економічної ефективності. Рівність можливостей – це не лише проблема доходів, але також питання про неприпустимість будь-якої дискримінації прав жінок, національних меншин та ін.
3. Обстоювання ідеї справедливості . Будь-які блага мають бути розподілені між усіма членами суспільства. Як зазначав Франклін Д. Рузвельт, “мірило нашого прогресу не в тому, чи збільшили ми достаток заможних людей, а в тому, чи достатньо ми забезпечили тих людей, у яких мало що є”.
4. Прагнення досягти ширшої участі громадян у механізмі ухвалення рішень . Ця вимога також є не лише політичною метою, а й важливою складовою ефективності економіки.
5. Економічний прогрес має грунтуватися на стабільному розвитку за неодмінною збереження довкілля. Економічне зростання за погіршення екології є неприпустимим1.
Отже, цінності, на які орієнтуються соціал-демократи, – це свобода, справедливість, солідарність. На важко помітити, що ці політичні вартості є певною модифікацією гасел Французької революції кінця XVIII ст. “Свобода, рівність, братерство”.
Соціал-демократичним цінностям свободи, справедливості, солідарності протистоять нібито рівнозначні консервативні вартості: відповідальність, власність, нація. Рівнозначні, зазначає М. Попович, ці цінності тому, що не повинно бути свободи без відповідальності, справедливості без власності, солідарності без нації (хоча останнє і викликає певний сумнів: згадаймо, наприклад, гасло “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”). Насправді, такі гасла виявляються нерівнозначними, адже те, що має бути, є певним ідеалом, а не нормою життя. Так, ми часто відповідаємо, не маючи свободи вибору, шукаємо справедливість без будь-якої власності, домагаємося одностайності без урахування інтересів нації. Згадана нерівнозначність наведених гасел виявляється і в тому, що справжнім гаслом є лише соціал-демократичне, оскільки воно закликає вперед, а не до стабільності, як у випадку з консервативною формулою. Незважаючи на це, обидві формули значущі, оскільки вони окреслюють політичний горизонт Заходу. І загалом західна цивілізація розвивається в цьому політичному просторі – свободи без сваволі, справедливості, заснованої на власності, солідарності в рамках національної держави2.
Мабуть, тому останнім часом помітні взаємопроникнення цих протилежних ідеологічних настанов. Консерватори та ліберали використовують соціал-демократичні гасла, і навпаки – соціал-демократи запозичують деякі цінності з консервативного арсеналу. Аналогічні явища спостерігаємо і в царині економіки, де нині важко віднайти “чистих” монетаристів або кейнсіанців. Тому коректніше говорити не про абсолютизацію тих чи інших вартощів консерваторами та соціал-демократами, а про надання пріоритету тим чи іншим засадам.
Більше того, ліберальна і соціал-демократична доктрини, а точніше – певна їх суміш, були осереддям парадигми “суспільства всезагального благополуччя”, яка домінувала на Заході після Другої світової війни.
Суспільний прогрес був головною підвалиною і метою цієї парадигми, спільною як для лібералів, так і для соціал-демократів. Різнилися лише засоби її досягнення. Перші погоджувалися з необхідністю деякого державного регулювання процесу виробництва і розподілення прибутків, другі не зазіхали на приватну власність і легальні способи збагачення, відтак визнаючи фактичну соціальну нерівність.
Отже, значної відмінності між політикою урядів “правої” чи “лівої” орієнтацій не було. І ті, і інші надихалися ідеєю “всезагального благополуччя” (“welfare state”). Водночас певна нестабільність і кризові явища у розвитку західноєвропейських країн і США засвідчували, що держава “всезагального благополуччя” – це радше гасло, ніж реальність3.
До речі, якщо ми порівняємо гасла сучасних західних соціал-демократів і неолібералів, то переконаємося, що вони майже цілком збігаються, гасла перших можна сміливо вставляти в програмні документи других і навпаки.
Щоб проілюструвати сказане, наведу три цитати. Перша: “Основними цінностями демократичного соціалізму є свобода, справедливість та солідарність. Вони лишаються нашим критерієм для оцінки політичної дійсності, масштабом більш досконалого суспільного устрою та одночасно орієнтиром у діяльності кожного окремого соціал-демократа”4.
Друга: “Ми виступаємо за основні цінності: свобода, солідарність і справедливість. При цьому наше розуміння людини виявляється водночас засадою й масштабом цих цінностей”5.
Третя: “Метою проголошеної ХСС політики є сприяння… такому устрою життя, який уможливлює щастя окремої людини, а також співтовариства. Такий устрій слід розуміти як мирний устрій, засадничений на свободі, справедливості та солідарності”6.
Першу цитату взято з Програми принципів соціал-демократичної партії Німеччини (1989 р.), другу – з програми Християнсько-демократичного союзу (1978 р.), третю – з програми Християнсько-соціалістичного союзу (1977р.). Як бачимо, між ними майже цілковита вербальна ідентичність.
Отже, справа не в гаслах і навіть не в тих цінностях, які у них виголошуються, а в тлумаченні цих взаємопов’язаних цінностей, яке має суттєві відмінності. Соціал-демократи розуміють свободу як демократичну і гуманістичну цінність, яка може бути здійснена лише в гармонії з природою, суспільством, іншою людиною.
На противагу цьому, консерватори наголошують на свободі як праві на володіння власністю, а це дискримінує екзистенційно-моральний зріз свободи на догоду її матеріальному аспектові.
Подібна колізія простежується і в тлумаченні справедливості. Якщо, за соціал-демократами, справедливість грунтується на рівності усіх людей, то, на погляд неоконсерваторів, легітимність вимоги рівності стверджується лише у межах певних соціальних груп.
Аналогічно цьому солідарність для соціал-демократів визначається моральним інтересом і об’єднує людей зі спільними поглядами, що сприяє досягненню вільного самовизначення на засадах справедливості. Натомість неоконсерватори витлумачують солідарність, виходячи з інтересів власності. Тому солідарність людей, що конкурують між собою, обертається звеличенням однієї людини коштом іншої7.
Отже, вербальна ідентичність головних програмних принципів соціал-демократів і неоконсерваторів не має вводити у оману. При всьому взаємопроникненні цінностей – це все-таки різні політичні засади, які створюють умови для конструктивно-критичного діалогу.
Тому ті закиди, які роблять політики консервативної і ліберальної орієнтації соціал-демократам, мають певну рацію. Вони зводяться в основному до того, що на догоду рівності соціал-демократи нехтують ефективністю виробництва. На думку неоконсерваторів, ефективність економіки безпосередньо пов’язана з різким скороченням витрат на соціальні програми. Ці програми породжують паразитичні настрої у суспільстві, а соціальні програми підтримки материнства і дитинства, зокрема американська програма АFDС, спричинюють порушення сім’ї.
На цій підставі деякі українські політики та економісти вважають, що нині Україна має йти ліберальним, консервативним шляхом і лише потім, коли запрацює економіка, буде змога звернути увагу на соціал-демократичні вартощі. Про те, до чого призводить жорсткий ліберальний курс у країнах з перехідною економікою, ми вже змогли переконатися на практиці.
Ще раз наголошу, що і соціал-демократія, і неоконсерватизм так само, як неокейнсіанство та монетаризм, мають право на існування і можуть бути ефективними за тих чи інших соціально-економічних умов. Виходячи з нинішньої соціально-економічної ситуації в Україні, орієнтуватися маємо на соціально-демократичні засади у внутрішній і зовнішній політиці.
Соціал-демократична модель розвитку держави передбачає:
у царині внутрішньої політики – соціальне орієнтоване ринкове суспільство, соціальну допомогу тим, хто її потребує, боротьбу з безробіттям, рівність форм власності як гарант соціального порядку, пріоритет людини над державою, соціальне партнерство і соціальну справедливість;
у сфері геополітики – орієнтацію на загальнолюдські цінності, інтеграцію у світову спільноту, побудову “відкритого” суспільства, мирне розв’язання конфліктів.
Як бачимо, ця модель цілком відповідає менталітету українського народу.
Перш ніж безпосередньо перейти до питання про перспективи соціал-демократії в Україні, висловимо ще декілька загальних міркувань про витоки і історичну долю соціал-демократії на західноєвропейському політичному просторі. Де кореняться джерела і витоки соціал-демократії? Яке місце на політичному видноколі посідає вона сьогодні? Які перспективи подальшого розвитку соціал-демократії в Україні і світі? Ці та інші дотичні до них питання будуть у фокусі нашоєї уваги.
Загалом ідейно-теоретичними передумовами виникнення соціал-демократії у Європі є християнство, гуманістична традиція у філософії, зокрема у філософії Просвітництва, етика І. Канта, вчення К. Маркса, а також досвід робітничого, профспілкового руху.
Якщо вести мову про безпосередні витоки соціал-демократії, то, насамперед, потрібно назвати етичні ідеї “ревізіонізму” Е. Бернштейна. До речі, беручи до уваги місце і роль моральнісних вартостей у концепції демократичного соціалізму, останній називають “етичним соціалізмом”.
Фундатор “етичного соціалізму”, один із провідних ідеологів соціал-демократії Е. Бернштейн переглядає Марксове розуміння історії як класової боротьби, яка призводить до революції, що знищить буржуазне суспільство. На його думку, соціал-демократія повинна відмовитися від ідеї приходу до влади насильницьким шляхом – через революцію. Її дії мають грунтуватися на еволюційному перетворенні суспільства.
На основі таких засновків Е. Бернштейну вдалося подолати провіденціалізм, телеологізм Марксового розуміння історії, а саме – вчення про “кінцеву мету” робітничого руху, яке є, з погляду соціал-демократів, заскорузлою догмою марксизму і призводить до антигуманізму. “Я відкрито визнаю, – пише Е. Бернштейн, – що дуже погано розумію і дуже мало цікавлюсь тим, що зазвичай розуміють під кінцевою метою соціалізму. Ця мета, що б вона не являла собою, для мене ніщо, а рух – усе”8.
Проте це зовсім не означає, що він заперечував важливість цілей соціалістичного руху. На його думку, мета соціалістичного руху може бути сформульована лише як моральний принцип, наприклад, “всебічне запровадження принципу товариськості”. Цей моральний принцип заперечує будь-яке класове панування і становить ту засаду, згідно з якою справедливість і солідарність витіснять привілеї і конкурентну боротьбу.
Таким чином, виходячи з етичної концепції І. Канта, Е. Бернштейн обгрунтував визначальний принцип гуманізму – імператив безперечної уваги до достоїнства, гідності людини. Саме цей принцип є фундаментальним щодо головних цінностей соціал-демократії: свободи, справедливості, солідарності.
Етичні ідеї одного з ідеологів соціал-демократії були розвинуті на засадах критичного раціоналізму ( К.Поппер, Г.Альберт, У.Гюнтер та ін.), німецької практичної філософії, зокрема “етики відповідальності” (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В.Кульман та ін.). Це питання заслуговує спеціального дослідження, яке виходить за межі даного розділу. Зазначу лише, що індивідуалістично зорієнтована етика Нового часу, безперечним здобутком якої є особиста свобода, а отже, і відповідальність людини, в наш час має бути доповнена етикою колективної відповідальності. Вона грунтується не лише на дослідженні тих механізмів, які запобігають падінню людства у прірву екокатастрофи, термоядерної війни тощо (“евристика страху”), але і тих тенденцій, які дають реальну надію на ствердження буття, гідного людини (“евристика надії”)9.
Отже, вихідну засаду суспільного консенсусу в гуманізації сучасного стану суспільства і формування його майбуття соціал-демократи вбачають саме в “етиці відповідальності”, головні науково-теоретичні принципи якої були випрацювані з урахуванням викликів сьогодення, зумовлених глобальними проблемами людства на порозі третього тисячоліття. Саме “етика відповідальності” є надійною запорукою плідного діалогу з іншими політичними силами, тією ідейною платформою, яка уможливлює толерантне ставлення соціал-демократів до своїх політичних опонентів. Завдяки цьому соціал-демократія є авторитетним політичним напрямом у західноєвропейському політичному просторі.
Як бачимо, соціал-демократичний рух на Заході має солідну історичну традицію. Він жив і живе у Європі і зовсім не на “кремлівські гроші”, як інколи твердять його злостивці. Справді, після краху комуністичного режиму в СРСР соціал-демократи у багатьох країнах Європи втратили свої правлячі позиції. Але зовсім не через припинення фінансової допомоги з боку КПРС, а внаслідок дискредитації та спотворення соціалістичних ідеалів у країнах колишнього соціалістичного табору. Нині соціал-демократи повернулися до влади в Європі. Свідченням цього є упевнена перемога англійських та французьких соціал-демократів на парламентських виборах 1997 р. і зовсім нещодавня перемога соціал-демократії у Німеччині. Сходження на політичний Олімп таких впливових лідерів, як прем’єр-міністр Великої Британії Т. Блейр, прем’єр-міністр Франції Л.Жеспен та канцлер Федеративної Республіки Німеччини Г. Шредер, ознаменувало новий поворот у житті європейської соціал-демократії.
Ще декілька ілюстрацій щодо місця й ролі соціал-демократів у сучасному політичному істеблішменті Європи. Так, з 626 депутатів Європарламенту 214 є членами соціалістичної фракції. З 21 Голів Комісій Європарламенту 9 – соціал-демократи, і, нарешті, переважну більшість урядів країн ЄС (серед них: – Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція та ін.) очолюють теж соціал-демократи. Звичайно, місце біля керма влади багато до чого зобов’язує. І саме соціал-демократи змушені вирішувати ті болючі питання, які дістались їм у спадок від неоконсерваторів, насамперед – проблему безробіття, створення нових робочих місць.
Перспективи майбутнього посилення позицій європейської соціал-демократії пов’язані з майбутніми інтеграційними процесами в Європі. Не секрет, що шлях до інтегрованої Європи лежить через секвестр соціал-демократичних здобутків у царині соціального захисту населення. Тому ті неминучі жертви у політиці соціального забезпечення, які будуть покладені на вівтар майбутнього європейського процвітання, призведуть до чергового маятникового коливання політичних уподобань народних мас у напрямі соціал-демократичного вибору.
Отже, соціал-демократія у Європі має вікові традиції, посідає чільне місце на сучасному політичному небосхилі і має непогані перспективи свого подальшого розвою.
Висловимо декілька міркувань про соціал-демократію в Україні.
Річ у тому, що політична спадкоємність української соціал-демократії було перервано, а її носіїв фізично знищив тоталітарний режим, який панував на теренах України. Проте було б несправедливо не згадати історичних попередників сучасної української соціал-демократії.
Взагалі питання про джерела і витоки української соціал-демократії, як і питання про конкретні політичні постаті, які її виплекали, є досить складним і потребує свого спеціального вивчення. Мабуть, мають рацію ті дослідники, котрі вважають, що все розмаїття ідейної спадщини української соціал-демократії не варто зводити лише до однієї традиції – історії РУП – УСДРП (партії Д.Антоновича, І. Мазепи, В.Винниченка, М.Порша, С.Петлюри, В.Чехівського).
Справа ускладнюється ще й тим, що погляди деяких українських мислителів, (наприклад, Б. Кістяківського) зазнали досить відчутної еволюції. Окремі соціал-демократичні ідеї визрівали в “лоні” інших політичних напрямів, зокрема консерватизму та ліберального соціалізму. Це пов’язано з тим, що значна частина українських соціал-демократів займала досить-таки радикальні позиції. Тому погляди, наприклад, фундатора українського консерватизму В.Липинського на засади розбудови держави були більш виважені, ніж погляди тих, хто на словах ототожнював себе з європейською соціал-демократією.
Найближче до сучасного розуміння соціал-демократії, на мій погляд, підійшли І. Франко, Л.Українка, В.Старосольський. На думку останнього, саме соціал-демократична ідеологія найбільш повно відповідає менталітетові та прагненням українського народу. Це твердження, висловлене ще на початку XX ст., є актуальним і нині. Симбіоз політичної і економічної свободи з піклуванням про інтереси малозабезпечених верств населення, який становить серцевину соціал-демократичної моделі розвитку суспільства, є досить привабливим для громадян України, які остерігаються як можливої втрати досягнутих свобод внаслідок комуністичного реваншу, так і ліквідації системи соціального захисту для тих, хто його потребує, якщо буде обрано жорсткий консервативний курс.
Привабливість соціал-демократії засвідчують і численні соціологічні дослідження, згідно з якими більше половини населення України пов’язує свої сподівання на краще життя з партіями центристського типу, до яких належать і соціал-демократи.
Так, за даними соціологічних досліджень, зокрема Київського міжнародного інституту соціології, кількість наявних та потенційних прихильників соціал-демократів в Україні (з урахуванням загальних соціально-економічних орієнтацій населення) коливається від чверті до третини потенційного електорату.
Підкреслю, що не йдеться про прихильність до реально існуючих партій з відповідною назвою, а про прихильність населення до соціал-демократичного напряму як такого. Цей напрям в Україні, окрім партій з відповідними назвами, репрезентує, усвідомлюючи це чи ні, і певна частина комуністів, і соціалістів, партія зелених, у соціально-економічній частині – “Наша Україна” та ін.
Проте, як засвідчили вибори до Верховної Ради України 1998 і 2002 рр., соціал-демократи (партії з відповідною назвою) не мали значної підтримки населення. Так, партія СДПУ (об’єднана) отримала у 1998 р. 4,01 % голосів виборців, СДПУ – 0.32 %, у 2002 р. – не набагато більше. У чому ж справа?
На мій погляд, головна причина цього полягає ось у чому. У країнах з розвинутою економікою 10% населення становлять багаті, 20% – бідні, 70% – люди з середнім достатком. А в Україні понад 90% населення живе за межею бідності. До речі, єдина абсолютна межа бідності, за оцінкою провідного дослідника Світового Банку в цій галузі Бранко Мілановича), – 120 дол. США на душу населення щомісяця. Тому в західних країнах соціал-демократи мають свою соціальну базу серед середнього класу. В Україні цей клас відсутній, і тому її електорат орієнтується переважно на популістські гасла лівих.
Отже, складається парадоксальна, більше того, драматична ситуація, яка нагадує логічне коло. Для розбудови держави в Україні потрібні соціал-демократичні перетворення, а останні можливі лише з появою середнього класу, який може виникнути лише внаслідок таких перетворень. Де ж вихід із цього кола?
З одного боку, соціал-демократи повинні враховувати цю обставину у своїй діяльності, а з іншого – має відбуватися широкий рух народних мас, засадничений соціал-демократичної ідеєю. Без цього навіть досягнення більшості у Парламенті не дасть очікуваних результатів, а лише дискредитує соціал-демократів, що, до речі, можна спостерігати в деяких країнах колишнього СРСР. Свобода, справедливість, солідарність – не лише теоретичні гасла соціал-демократів, це й практичні орієнтири соціально-політичного розвитку України.
У Європі соціал-демократія займає лідируючі позиції і має добрі перспективи подальшого розвитку. У нас через низку обставин вона посідає доволі скромне місце. Тому непростий шлях України до інтегрованої Європи пролягає і через приєднання до європейських соціал-демократичних структур.
Продовження →
Завантаження ...