Архів теґу: спілкування

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

АРІСТОТЕЛЬ. НІКОМАХОВА ЕТИКА (фрагменти)

КНИГА VIII.


І (І)…. йде розгляд дружності.., адже це різновид добро­чинності, чи (в будь-якому випадку, щось) що належить до добро­чинності.., а крім цього, це найнеобхідніше для життя. Дійсно ніхто не вибере життя без друзів.., навіть в обмін на всі інші блага. Бо, навіть у багатіїв і у тих, хто має посади начальників і владу государя, надзвичайно великою є потреба в друзях. Яка ж користь від того благополуччя, якщо забрано можливість чинити доб­ро, а доброчинність виявляють переважно друзям, і це особливо є схвальним? А як зберегти і зберігати (своє благополуччя) без дру­зів, бо, чим воно більше, тим і ненадійніше? Так само і в бідності і в інших нещастях тільки друзі здаються сховком. Друзі потрібні молодим, щоб уникати помилок, і старим людям, щоб за ними догля­дали і при недоліках від слабості допомагали їм чинити (добре), а у розквіті років вони потрібні для прекрасних вчинків “двом, що ідуть разом”, бо разом люди більш здатні і до розуміння і до дії.

Очевидно, у батьків дружність до народженого закладена є при­родою, так само як у народженого – до батьків, до того ж не тільки у людей, але і у птахів, і у більшості тварин, і у істот одного походження – одне до одного, а особливо у людей, недарма ж ми хвалимо людинолюбців… Якщо є близькою і дружньою… людині будь-яка людина, можна побачити під час поневірянь. Дружність, оче­видно, скріплює і держави, і законодавці запобігливіше турбуються про дружність, ніж про правосудність, бо однодумство – це, здається, чимось подібним до дружності, до однодумства ж і прагнуть найбіль­ше законодавці і від непорозумінь, як від ворожнечі, оберігають (державу). І коли (громадяни) є дружніми, вони не потребують право­суддя, на той час як, будучи правосудними, вони все ж потребують і дружності; з правосудних же (відношень) найбільш правосудним вва­жається дружнім…

( Дружба – це) не тільки щось необхідне, але і щось морально прекрасне, ми адже хвалимо дружелюбних, а мати багато друзів вва­жається чимось прекрасним. До того ж (дехто) вважав, що доброчинні мужі і дружні – це одне і те ж.

2. Про дружбу немало буває суперечок. Одні вважають її якоюсь подібністю і подібних людей – друзями, і звідси прислів’я: “Рибак рибака…” і “Ворона до ворони…” і тому подібні. Інші стверджують протилежне: “Всі гончарі” – (суперники одне одному). Для цього ж самого підшукують (пояснення) більш високого порядку і більш природничонаукові, так Єврипід говорив: “Земля, що висохла прагне до­щу, і величне небо, сповнене дощу, прагне впасти на землю”, і Геракліт: “Протилежності збігаються”, і “З відмінностей найпрекраснішою є гармонія”, і “Все народжується від роздору”; цій (думці) серед інших протистоїть і Емпедоклова, а саме: “Подібне лине до подібного”.

Таким чином, ми залишаємо на боці ці важкі питання, що стосуються природознавства (це адже не стосується даного дослідження), а все те, що стосується людини і торкається звичаїв і пристрастей, це ми уважно будемо досліджувати, напр.: чи у всіх буває дружба, чи зіпсованим неможливо бути друзями, а також чи існує один вид друж­би чи більше. Ті, хто вважає, що один, з тієї причини, що дружба припускає більший і менший ступінь, переконалися в цьому без достат­ніх підстав, бо більший і менший ступінь має і відмінне за видом…

( ІІ). Коли ми будемо знати, що виключає дружню приязнь.., очевид­но, виясняться і ці)питання). Адже вважається, що не все викликає дружбу.., але тільки її власний предмет.., а це благо, чи те, що дає задоволення, чи корисне… Правда, може здатися, що корисним є те, завдяки чому виникає певне благо чи задоволення, тому предме­тами дружньої приязні виявляються лише благо взагалі… і задо­волення – як мета.

А в такому випадку, до чого відчувають дружбу…: до блага взагалі чи до блага для самих себе..?

Андре Моруа “Відкритий лист молодій людині про науку жити”

 

( Уривок)

Мені 80 років , вам 20. Від усіх, хто вас знає, я чув про вас багато доброго. Продовження

Майстер (Богдан Ступка). Частина 4

«Що з тебе буде?»

Проте в розповідях Ступки про дитинство я відзначив для себе, що вперще майбутній артист прокинувся в ньому ще раніше. Продовження

Майстер (Богдан Ступка). Частина 1

Володимир Мельниченко

МАЙСТЕР

Ступка — це Україна

Є артисти Богом дані, і Богдан Ступка — Божий артист. Він — син свого народу, своєї нації. Продовження

Партнерські посилання: