Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip
Феноменологічний дискурс, вдаючись до переживань минулого в досвіді, засвідчує принаймні що свобода постає як постійне “вивільнення від” смислових залежностей досвіду10. Напевно, саме суперечливість та неоднозначність такого сприйняття відкриє для феноменологічного знання цілком інше бачення свободи. Левінас у своїх роздумах про Іншого наближувався до розуміння, що свобода не може бути лише “звільненням”, це – постійний страх за Іншого, однак його визначення не обмежується лише етичним виміром. Будь-що, але треба згадати про кілька проблем, поєднаних з темпоральним переживанням. Чи звільняє віддаленість моїх живих переживань від пережитого в минулому щодо залежності від своїх спогадів? Досліджувані Гуссерлем у “Феноменології внутрішнього сприйняття часу” темпоральні структури досвіду нібито показують залежність людського сприйняття від минулого, і лише рефлексія в спогаді дана як звільнення пережитого.
Гуссерлівська концепція темпорального досвіду акцентує увагу на лінії “ретенція – сприйняття – протенція”. Однак, якщо розглядати проблему свободи саме в контексті смислоутворення, чи не найбільш цікавою постає спроба мислителя виокремити в структурі темпорального досвіду поруч із ретенцією спогад?
Ретенція – це поступове і безперервне відтінення в минуле; як визначає Гуссерль, відношення актуального сприйняття та ретенції11 “означає швидше, що переживання залежить від минулого, адже ретенційний потік – це постійне “накладання” смислів. Гуссерль також застосовує поняття “ретенційного шлейфу”. У “Феноменології внутрішнього сприйняття часу” постійно наголошується, що ретенція не змінюється наступною ретенцією, це – не поєднання роз’єднаних переживань: “Кожна наступна ретенція дана нам не як безперервна модифікація, що виходить із первинних вражень, а безперервна модифікація всіх попередніх безперервних модифікацій тієї самої початкової точки”11.
Водночас показово, що, аналізуючи переживання смислів минулого, Гуссерль вдається ще й до феномена спогаду; саме в спогаді виявляється влада над минулим (варто звернути увагу, що у згаданій праці мислитель визначає спогад як рефлексивне оволодіння минулим). У спогаді людина оволодіває рефлексивною силою щодо свого Я-минулого. Це знову ж спрямовує до проблеми рефлексивної дистанційованості щодо Я-минулого; минулі переживання власного досвіду, стаючи об’єктом рефлексивного спостереження, допомагають у спогаді дистанціюватись від власного минулого. Людина немовби вивільняється від емоційних, смислових залежностей свого минулого, а також від нашарувань соціальної пам’яті; досить парадоксальним є зауваження про те, що спогад частково звільняє від пам’яті12. Інша проблема: чи не постає в такий спосіб перед нами свобода-самообман, саме те “звільнення від” і не більше? Однак, можливо, йдеться про епоху, для якої володарювання та свобода надзвичайно близькі в своєму самовиявленні. Згадаймо хоча б героїню моемівського “Театру”, якій панування над матеріалом надавало відчуття могутності та свободи. Моем зазначає, що таке відчуття можливе лише як наслідок людських гордині або покірності. Це – саме те відчуття свободи, як володарювання, яке Гайдеггера незабаром наведе на думку, що свобода і є здатністю забезпечувати себе самого свободою: істинами, шляхами, цілями… Однак це визначення вже не наслідує кантівського нормативу свободи як тотожності індивідуальної свідомості з моральним розумом трансцендентального суб’єкта. Будь-що, але при цьому доходимо висновку, що Гуссерлю близькою була думка про свободу як вивільнення, тобто про саму можливість оволодіти смислами навколишнього життєвого світу в рефлексивному відстороненні від згадуваного. Саме це й спонукає говорити про рефлексію як вивільнення; людиною переживається смисл, але він може залишатись чимось чужим для мого Я, доки не “видобутий” з єдиного потоку переживань. Рефлексивне здобуття цього смислу вивільняє його. М. М. Мамардашвілі в “Лекціях про Пруста” зауважував: досвід відбувся, але, якщо він не видобутий, він буде повторюватись, а це визначатиме нашу залежність від смислів нашого досвіду. Напевно, лише дистанційованість того Я, котре переживає, щодо Я, котре відтворює це переживання, немов породжує між двома Я ту щілину в досвіді, яка уможливлює саме вивільнення смислу.
Іншість є “доступність первісно недоступного”: Гуссерль усвідомлює, що переживання, лише втрачаючи характер “живого переживання”, стає рефлексивно зрозумілим для Іншого. Однак, чим є минуле як не іншістю вже пережитого? Спогад саме тому і зацікавлює в аналізі феномена свободи, що “теперішність Я” немовби закривається для рефлексії і лише через власне минуле досвід мого Я постає відкритим для себе.
Саме це засвідчує, що позиція Шютца стосовно цієї проблеми аж ніяк не заперечувала аргументів Гуссерля. Свідомість здатна або “щось” переживати, або ж раціонально його осмислювати, втрачаючи безпосередність самого переживання. Так само визначає проблему Томас Лукман: знання людиною самої себе дане як рефлексія щодо цього знання, і саме тому воно не може бути даним нашій свідомості у формі безпосереднього переживання. Лише Інший даний моєму Я в безпосередності сприйняття, тому він і репрезентований у досвіді “таким, яким є”13.
Однак, що ж дає людині змогу стверджувати, що своє Я вона знає краще, аніж Я іншого: чи ж не те, що людське Я володіє минулим? І хоча власне минуле не може бути репрезентоване в людській свідомості абсолютним чином (і не лише тому, що пам’ять кожного з нас екзистенційно вибіркова), знання минулого завжди є чимось більшим для кожного з нас, аніж знання Іншого про це минуле. Себе ж самого я можу знати лише через своє минуле.
Реальне переживання може бути відкритим для рефлексивного виявлення лише як переживання завершене, тобто в просторі минулого, або як сприйняття іншого Я. Хоча саме це й є, передусім усвідомлення того, що рефлексія людини щодо власного Я аж ніяк не самостійна, оскільки завжди передбачає відношення до мого Я іншого; рефлексія щодо власного Я завжди дана як дзеркальна реакція (а скоріше – як “дзеркальна гра”, в розумінні Борхеса) щодо мене іншого. Чи не таким чином тема завершеного переживання актуалізує у феноменологічному знанні дещо інше питання? Чому саме рефлексія щодо своїх переживань є завжди втратою безпосередності переживання, а водночас і своєрідним “екзистенційним омертвінням”, відтак і вивільненням смислу? Звертаючи увагу на спогад як рефлексивне відтворення минулого, чи доречно було б говорити про спогад як певну цілісність – що в рефлексивному акті підпорядковується спогаду? Саме так визначає проблему А. Шютц: спогад залишає в собі лише певну послідовність згадуваної ситуації і проект спланованої дії. Він не охоплює мене, цілком позбавляючи емоційних відчуттів та моральних переживань.
Попри все, це переконує, що феномен свободи для феноменологічного знання поставав саме як тема відкритості “Я – минуле”.
Безперечно, спогад завжди вибірковий і не лише тому, що в пам’яті не всі смисли досвіду можуть бути актуалізовані (як і сам рефлексивний акт, що супроводжує переживання свідомості). Але в першу чергу спогад постає як “ опірність свідомості”, звільнення від – це також і захист від минулого . Саме в такий спосіб минуле і виявляє себе як проблема свободи, тобто як проблема звільнення, захисту від минулого. Спогад завжди містить у собі момент випадковості, однак це – саме та випадковість, що створює “життєвий світ” кожної людини, а відтак постає для свідомості як в конструктивній, так, почасти, і в руйнівній здатності своєї дії. А відтак, чи може досвід минулого, тобто рефлексивно актуалізовані смисли минулого, “підкоритись” забуттю та чи може бути забуття в людській свідомості предметом рефлексивного зусилля?
Безперечно, людина прагнучи в спогаді до свободи від власного минулого, не вибирає згадуване, а, скоріше, створює його. Тому Гуссерль і наголошує, що смисли згадуваного не обов’язково онтологічно укорінені в актуальне переживання: відтворюючи в свідомості смисли минулого, ми згадаємо те, чого буттєво могло і не існувати; спогад – це минуле, створене власною фантазією, минуле сновидінь, а інколи й безумств (не випадково феноменологічні дослідження учнів Гуссерля досить часто виходили на ці теми у феноменології сновидінь та феноменологічному аналізі психічних захворювань).
Цілком зрозуміло, що феноменологічне знання, визначаючи свободу як проблему того, як людиною переживаються окремі смисли досвіду щодо інших смислів, актуалізує цю тематику в психології, психіатрії; визначально, що цікаві для дослідження теми постійно розглядались на межі онтологічної феноменології, антропологічного знання, психіатрії, зокрема екзистенційних досліджень соціального досвіду.
Завантаження ...