282 views

Архів за: Листопад 2011

Філософсько-педагогічна антропологія та її предметне поле

Мислитель РоденДля  розуміння  змісту  і  призначення  освіти  й  виховання необхідно  розглянути  їх  у  контексті  проблеми  визначення сутності  людини  та  перспектив  її  розвитку. Саме  це мають  на увазі,  коли  мова  йде  про  антропологічний  вимір  освіти  й виховання.  Різні  відгалуження  філософської  антропології певною мірою збігаються у тому, що людина є трансцендентною істотою, тобто такою, що постійно перевершує сама себе, але для цього  вона  потребує  освітніх  і  виховних  зусиль.

Продовження

Проблема виокремлення онтологічного

Платон АтістотельОтже,  зрима розумом реальність  і конструйована розумом реальність (“предметизація”)  є  предметом  філософської онтології,  в  якій  осмислюються  граничні  підстави  буття.  На відміну  від  наукових  тверджень,  онтологічними  вважаються загальні  твердження  не  про  конкретні  явища,  а  про  характер світу,  що  мають  природу  якихось  загальних  посилань  і допущень.   Продовження

4. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК РАЦІОНАЛЬНОСТІ Й СВОБОДИ ЗА УМОВ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

4. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК РАЦІОНАЛЬНОСТІ Й СВОБОДИ ЗА УМОВ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Ніхто у світі волю не купив.

Ніхто в дарунок не одержав владу.

Тут, брате, треба надривать пупи,

Там, голубе, можливо, треба й падать –

Не припадать до вражої стопи,

Не повзати в своїй-таки оселі…

То ж не товчися дурнем по пустелі –

Хоч крок своїм оазисом ступи.

Михайло Шевченко

Ці рядки Михайла Шевченка, написані ще буремного 1988 року, пригадалися самі собою тому, що вони є пророчими, знаменними і не втратили своєї значущості нині ані на йоту.

Отже, становлення українства, повноцінного громадянського суспільства в Україні, котре відбулося на очах усієї планети, є вагомим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, багаторічне попрання якої діями старої влади не могло не сприяти тому результату, який бачимо, – пробудження й становлення нації, українського громадянського суспільства.

Українська спільнота, обравши громадянську позицію у підході до розв’язання кардинального соціокультурного питання – який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представницькою демократією, демократичним, людиномірним державним устроєм та стандартами життя, чи євразійський, із керованою демократією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і поведінкою людей, – віддала перевагу пріоритетності саме європейського вибору України, європейських цінностей і норм життя.

Цей вибір був вільний, позбавлений примусу і виходив лише з усвідомлення того, що потрібно раз і назавжди вибрати – між шляхом свободи і реалізації засадничих європейських цінностей та шляхом руху у зворотний бік. Цей вибір був раціональним, бо грунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі відбувалися в країні, і відповідальним, бо ж виходив саме із самостійного промислення кожним соціокультурної реальності останнього десятиліття.

Кожна окрема людина і десятки мільйонів людей разом перебрали цю відповідальність на себе, бо ж була перейдена межа попрання гідності, як суто людської, так і національної, як суспільного самоствердження пересічного, середньостатистичного громадянина України, цей перехід засвідчував, що можна розпрощатися зі сподіваннями, що із тобою ця влада будь-коли буде рахуватися, зважати на тебе. І це було не просто якоюсь емоцією – (хоча й про обурення теж ідеться). Це була реакція душі та духу, глибоко закорінена у відрефлексованій, дуже добре промисленій – саме в дусі некласичної, спрямованої на ствердження гуманістичних засад суспільного буття – раціональності.

Саме це останнє – ствердження людиномірності соціокультурного облаштування країни – і є центральним, визначальним у сучасно, несцієнтистськи зорієнтованій, некласичній раціональності і усіх її засадничих принципів: плюралізму, альтернативності, децентрованості, критичності та самокритичності, толерантності, тобто ставлення до іншого як Іншого з великої літери, екосвідомості, відповідальності за долю буття, нецинічної (тобто не протилежної собі та інших або такої, за якою мета виправдовує засоби) моралі.

І саме таким був вибір української людини, яка хоче жити не у малоросійській губернії та згідно з євразійськими вартостями та уподобаннями, а у вільній, суверенній державі вільних, а отже, і відповідальних громадян. У державі, спрямованій у Європу, не лише у своїх зовнішньополітичних прагненнях, а передовсім у сенсі бажання облаштувати внутрішньоукраїнське буття на засадах некласичної, гуманістично зорієнтованої і, передусім, комунікативної (у сенсі міжлюдського спілкування вільних, суверенних особистостей, справжніх громадян) раціональності. Українська людина, яка хоче, щоб внутрішньоукраїнське буття було облаштованим відповідно до культурних, економічних, життєвих європейських стандартів, спираючись на багатовіковий український досвід, особливо козацької доби: виборності, обов’язкових щорічних рад запорожців, місцевого самоврядування та судочинства, тривалої збройної боротьби українців за волю, державний суверенітет, соціальне та національне визволення.

Проте реальність сьогодення не є такою однозначною, саме так соціокультурно зорієнтованою. У значній частині України, великих містах її південного сходу переважає орієнтація на євразійські цінності, на продовження етатизму та авторитаризму, на декоративну демократію, на подальше упослідження корінних громадянських прав пересічної людини. До того ж усе це помножене на зросійщення й активне несприйняття всього українського: культури, традицій, ціннісних орієнтацій, віри, не кажемо вже про мову. Тобто наразі маємо ситуацію розколу, різкого розходження цивілізаційних орієнтацій, ціннісних уподобань, соціокультурного вибору. Відповідно до цього і потрібно розглядати усі ті негаразди та проблеми, із котрими зіткнулася українська суспільність, нинішні й на перспективу.

Говорячи про них, потрібно сказати про ту соціокультурну ситуацію, про той реальний політичний та соціально-економічний устрій, котрий складався і склався в Україні впродовж усіх років незалежності, особливо останнього десятиліття.

Передусім зауважимо, що в основі всього суспільно-політичного та економічного устрою України лежить приватна власність, але не європейського, цивілізованого штибу, за яким існує найвищий у світі відсоток заробітної платні в структурі собівартості продукції і різниця між заробітною платою керівників і найманих працівників законодавчо закріпленим чином не перевищує співвідношення 1:10. А того штибу, за яким ці пропорції у рази, десятки й сотні разів різняться, де запанував кланово-олігархічний капітал і вітчизняні олігархи, особливо із південно-східних регіонів, приватизувавши за безцінь підприємства найприбутковіших і найвагоміших секторів економіки, стали належати до найзаможніших у Європі. За яким, зрештою, цей кланово-олігархічний капітал зрісся з місцевою та столичною владою і криміналітетом і, врешті-решт, зробив ривок до панування на політичному олімпі, посилаючи свій вплив у Верховній Раді, уряді, Адміністрації Президента.

У зв’язку із цим існує кілька соціокультурних проблем, які так чи так, але все одно доведеться розв’язувати в перспективі, які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу і без розв’язання яких неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не можлива зреалізація людської гідності.

Найперша, засаднича серед цих проблем – конституційне закріплення системи політично відповідальної влади, тобто такої форми парламентсько-президентської демократії, за якої уряд формується незалежно ні від чиєї волі, окрім волі виборців – як уряд парламентської більшості. Формується автоматично, як це робиться в будь-якій країні Європи: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Чехії та інших. У це, зрештою, все упирається.

З цим пов’язана й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики. Адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв’язання питання “влада – опозиція”, з чіткого унормування їхніх стосунків, спрямованих на те, щоб у нас було, як у Європі: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, постійний суспільний діалог на всіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей: телебачення, радіо, преси та ін.

Так само безпосередньо стосується всіх, кожного пересічного громадянина і соціально-економічна спрямованість держави, котра теж потребує постійного суспільного дискурсу.

Найбільш визначальними при цьому є такі проблеми. Перша – це плекання, ствердження середнього класу, який повинен стати, як у Європі, визначальним, панівним у суспільстві. Ідеться, знову ж таки, як на Заході, – не лише про дрібних підприємців та працівників фінансово-банківської сфери, а про представників найбільш масових професій: кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, науковців, викладачів технікумів та вузів, середньостатистичного селянина, працю яких маємо оцінювати адекватно, так, як і в Європі.

І друга – проблема побудови системи соціального партнерства. До цієї системи належить дві постійно діючі підсистеми: усталена система взаємодії уряду, підприємців і найманих робітників і друга, найголовніша, підсистема – постійно діючий дискурс щодо нагальних і найбільш гострих проблем сьогодення. А саме: щодо різкого і одномоментного майнового розшарування, походження статків вітчизняних олігархів, нечуваного зниження життєвого рівня пересічного українського громадянина (а це 90 з лишком відсотків усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як наслідок, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі – це проблеми, що різко загострилися останнім десятиліттям: житлова, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, тінізація економіки, зрештою – надзвичайно тяжка за українських реалій екологічна ситуація та проблема депопуляції і т.д. і т.п.

Є об’єктивно існуючі потреби (і відповідні їм інтереси) – Маркс тут зовсім ні при чому – потреби в умовах інформаційно насиченого суспільства: масових комунікацій, телевізорів, “човникової” торгівлі та закордонного заробітчанства, зрештою – жити за стандартами цивілізованих країн. До того ж чому, власне, саме я маю бідувати, існувати на грані виживання, тимчасом як вони (нові “українці”) – та дуже маленька частинка нашого народу, до того ж у масі своїй сірість та брутальність – у цей же час може жирувати? Жирувати на перерозподілі надбаного неймовірними зусиллями всіх, усіх загалом, (і лише через те, що вони мають доступ до владних структур, котрі дають їм змогу це робити). До того ж – в ім’я “високої” мети: створення і утвердження нового власника.

Урешті-решт у десятків мільйонів українських людей – колишнього справжнього середнього класу ( і не лише за тогочасними мірками, а й у реальному самопочуванні громадян) – виникало цілковито резонне запитання: чому після всього того, що я мав та ким я був, і це було зовсім нещодавно, саме я, і саме після щойно означеного, повинен, вкотре в українській історії, бути тим гноєм, що ним вистилається шлях у майбутнє?

Прірва між різними соціальними стратами суспільства, як і між виконавчою владою та народом, котра утворилася упродовж тринадцяти років, має бути подолана. Запорука цього – утвердження в українському соціумі вищеозначеної системи постійно діючого дискурсу з усіх нагальних, болючих питань сьогодення.

Лише те суспільство може сподіватися на свій власний поступ, котре здатне розв’язувати найгостріші і нагальні проблеми, які постають перед ним, насамперед перед пересічним, середньостатистичним громадянином на тому чи тому відтинку його розвитку. Як відомо, на сьогодні найперше – це питання про достойну винагороду за трудовий внесок, а відтак – про створення платоспроможного покупця і ствердження у пересічного громадянина України його людської гідності.

Повернути людську гідність потрібно і найбільш упослідженій частині українства – українським селянам, а це – третина всього населення – 17 мільйонів людей, які не менше, аніж решта громадян України, заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують . Бо саме на їхніх кістках, на їх – до десяти мільйонів – геноциді у 20 – 30-і роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і було створено ту індустріальну міць Сходу та Півдня України, яка нині стала розмінною картою, предметом шантажу з боку олігархів того регіону та їхньої владної регіональної обслуги.

Їхня доля, а відповідно і особисте самопочування кожного із них, видається найбільш примарною і драматичною: повернення – від цілковитої механізації у полі і на фермі у брежнєвсько-горбачовські часи – знову до вил, лопати і граблів, а в соціальному плані – до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність майбутнього, особливо щодо можливості одержати освіту, сільської молоді.

Що було на селі іще десять років тому? Передовсім – товарне, механізоване великотоварне виробництво. Високомеханізовані тваринницькі ферми, польові стани та ремонтні майстерні – в кожному селі. Восьмигодинний робочий день, розбудова соціальної інфраструктури, масове будівництво житла, доріг, 50 млн. тонн хліба і 6 млн. тонн цукру в 1990 році. І, відповідно, настрій людей: бадьорий, упевнений, сповнений оптимістичних сподівань.

Як же нині вирішується подальша доля половини етнічних українців у державі, доля селян? За колишнього режиму було видано низку указів про паювання землі, схвалено Земельний кодекс. Приймали, не поцікавившись думкою самих селян, тобто не скориставшись ні європейським досвідом широкої суспільної дискусії із цього питання, ні досвідом вітчизняним, багатодесятилітнім досвідом кооперативного руху в ХIХ – ХХ століттях в Україні, одним із найвидатніших організаторів і ідеологів якого був, зокрема, член Генерального секретаріату (уряду) Центральної Ради – генеральний секретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 року – голова Ради міністрів Директорії УНР Б.М. Мартос.

Отже, як видається, ситуація на селі штучно повертається у дореволюційні часи, і в плані організаційному, і в плані матеріально-технічного його забезпечення. Із відповідними наслідками соціально-психологічного ґатунку: масовою втечею із села молоді, зневірою, стомленістю, відсутністю сподівань на краще у тих, хто залишається.

Нищення українського села – а це була цілеспрямована упродовж останніх десяти років політика кучмівського режиму – удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною ІІ і його відміни без надання селянам землі у 1861 році; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932–33 років) удар по генетичному коду українства, не менш сильний, ніж усі попередні.

Життєвий світ особистості, отой Lebenswelt українського селянина – це не щось абстрактне, а дуже конкретне – це українське село в усій його цілісності. Тому фермерство у принципі (не кажучи вже про такі суто економічні речі, як велика механізація, сівозміни, тваринницькі комплекси) не може забезпечити цілісного соціокультурного функціонування села: турботу про молодь (школи та дитячі садки), про пенсіонерів, медпункти, газифікацію, магазини, побутові заклади, дороги, шкільні автобуси тощо.

У планетарному масштабі відбувається перехід до постіндустріального суспільства, технотронної ери. Але це зовсім не означає, що втрачається специфіка життєвого світу різних спільнот, зокрема сільських. Навпаки, саме такий підхід до села – не як до життєвого світу особистості, сільського жителя, а лише як до комори, як засобу постачання продуктів харчування, є згубним (не кажучи вже про те, що він є відверто антигуманним у своїй основі).

Нормальне, людиномірне життя на селі і нормальне, тобто високотоварне, ефективне сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехнічному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці. Це можливо лише у великих, на рівні усього села кооперативних господарствах, де б селяни працювали не як батраки, а як вільні люди і самі обирали своїх керівників . А тим часом нинішній селянин знову повернутий на кілька століть назад, – і за основними знаряддями праці (вила та лопата), не кажучи вже про цілковите руйнування тваринницьких ферм, і за стосунками із новими хазяями життя на селі, – фактично кріпацькими, якщо не рабськими. Про яку суверенність, рівність, а отже, і свободу, людську гідність при цьому може йтися?

Отже, село знову повернуте із шляху органічного, предковічного життєвого світу українського селянина на шлях наймитування та батрацтва, найпримітивніших форм виживання. Відтак треба забути про той образ села, який завжди існував, – як скарбниці українського духу, мови, пісні і традицій. Не до того нині сільській людині – хоча б якось звести кінці з кінцями.

Увесь час із задоволенням, аж слюнки текли, лунали розмови з усіх високих трибун, із телебачення про ринкові реформи на селі як найбільшу заслугу влади. Який цинізм, які окупаційні настрої!

Повертаючись знову до загальноукраїнських проблем становлення громадянського суспільства і реалізації ідеалів свободи, слід іще раз підкреслити, що Україна опинилася перед новими випробуваннями цивілізаційного розлому, соціокультурного вибору, який назрівав підспудно і виник зовсім не на пустому місці. Основним його чинником, корінною причиною є панування в економіці й у політиці, владній вертикалі кланово-олігархічного, масштабного навіть за європейськими мірками капіталу і відповідне різке й одномоментне майнове розшарування громадян, внаслідок чого практично 90% із них опинилися в ситуації повсякденного виживання.

Усе це призвело, та й не могло не призвести, до розчавлення особистості, постійного психологічного пресингу на неї, що викликало в ній цілком певний внутрішній спротив, який довгий час перебував у латентному, пригніченому стані. Чи не утвердження кланово-олігархічних структур і їх повсюдна присутність та вплив є основною причиною такого психологічного стану? І чи не повсюдна корумпованість влади й необмежений авторитаризм начальників істотно доповнили підстави для знеособлення та глухого внутрішнього невдоволення людей? Авторитаризм “начальників”, абсолютне переважання рольової функції спілкування (на сучасному сленгу йдеться про тих, хто знайшов своє місце в житті, або ж про виконавчу вертикаль) грунтувалися на традиції, що вже склалася за попереднього режиму, традиції відсутності звітності на всіх рівнях влади. Для цього соціального типу мораль (навіть у своїй подвійній формі) перестала відігравати будь-яку стримуючу роль. Явище нічим не обмеженого у своєму свавіллі авторитарного “начальника” (на підприємстві, в районі, місті, області, у податковій інспекції тощо) є чинником, що спричиняв лише самозамикання особистості, а отже, її деструкцію та внутрішній, глибоко схований за позірною байдужістю, спротив.

На українську людину, пересічного, середньостатистичного громадянина звалилася ціла низка негараздів і проблем, що змушує розглядати українське соціальне середовище як парадоксальне: українська людина, грунтовно освічена і широко поінформована, висококваліфікована, працьовита й творча, за обставин вимріяного і виплеканого поколіннями суверенітету була поставлена в умови не самоствердження і повноцінної самореалізації, а виживання. Виживання багатьма параметрами: прірви, що утворилася між повсякденними турботами пересічного громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, коли середньостатистичний громадянин, просто полишений сам на сам зі своїм негараздами і проблемами, нечуваного у цивілізованому світі перепаду між рівнем заробітної платні та квартирної плати (не кажучи уже про можливість поліпшити свої житлові умови), масового безробіття, поглиблення проблем медицини і зменшення реальної можливості одержання пристойної освіти, масової бідності і постійних психологічних стресів, відтак депопуляції українців — багаторічного перевищення смертності над народжуваністю, закордонного заробітчанства в найгіршому виконанні, торгівлі жінками, зрештою — вкраденими в ощадбанку вкладами і т.д., і т.п.

До всього цього додався той інформаційний шок, котрий отримала українська людина внаслідок оприлюднення касет майора Мельниченка, які назавжди підірвали довіру українців до влади, до її вищого ешелону. Особливою, принципово значущою була при цьому роль О. О. Мороза, котрий зважився на цей неоціненний, мужній крок, чим назавжди вписав своє ім’я в анали вітчизняної історії, у надзвичайно болісний процес становлення української нації та, відповідно, громадянського суспільства в Україні.

Усе це, разом узяте, й підвело десятки мільйонів громадян до їхнього глибинного соціокультурного вибору, до тієї громадянської позиції, яка була продемонстрована і на Майдані незалежності, і на десятках площ інших міст України. Ідеться про регулярне, упродовж десяти років попрання владою людської гідності українських громадян. Останньою краплею було обурення від відвертого, глибоко аморального фальшування результатів виборів.

За усім цим стояли, по-перше, безпосередні кланово-олігархічні інтереси мультимільйонерів та мільярдерів із Донбасу та взагалі великих міст регіону Півдня та Сходу України, котрі ні за що не хотіли розпрощатися зі своїми надприбутками (як відомо, однією з корінних особливостей українського великого бізнесу була пряма залежність його успіхів від наближеності до влади – як центральної, так і обласної). Саме для них, для діяльності цих олігархів, було створено вільні економічні зони, введено пільгове оподаткування – не демократія, а плутократія в економіці. Саме вони захопили, монополізували провідні сектори економіки на південному сході України, що призвело до розпалювання саме ними сепаратистських настроїв. По-друге, за цим стояв інтерес голів облдержадміністрацій, котрі в будь-який спосіб намагалися зберегти свої портфелі, свій вплив і свої статки.

І все це накладається на іще одну проблему, котра відіграла при цьому не останню роль. Ідеться про соціокультурні уподобання і пристрасність російськомовного населення великих міст південного сходу України. Їх активно використовували і олігархи цього регіону, і їхня владна обслуга. Як ми вже зазначали, цьому населенню не те що не потрібні ніякі європейські цінності: заради консервації своєї мовної та культурної російської ідентичності вони готові на все, аж до посягання на територіальну цілісність України. Несприйняття ними всього українського має якийсь фанатичний, якщо не зоологічний, характер. Це – результат, звісна річ, 350 років спільного проживання і цілеспрямованої русифікаторської політики в Україні, особливо за радянських часів, агресивного російського націоналізму. Але й про останні десять років теж не треба забувати. Нічого не було зроблено, щоб прорубати для цього російськомовного населення інформаційне “вікно в Європу”, насамперед шляхом повноцінного, без “темників”, безцензурного функціонування центральних каналів телебачення. Більше того, не було зрозуміло, чи є ці канали власне українськими, і не лише за мовою, але й за самою своєю ідеологією і культурною спрямованістю.

Далі, цілеспрямовано нищилося українське книговидавництво, що зробило українську книжку фактично недоступною жителям великих міст південного сходу України.

Не останню роль, як це не прикро визнавати, у розпалюванні антиукраїнських настроїв серед мешканців цих міст відіграла Українська православна церква Московського патріархату.

Говорячи у цілому, за останнє десятиріччя влада не лише нічого не зробила для зближення культурного середовища україномовних та російськомовних етнічних українців, а, навпаки, своєю бездіяльністю активно сприяла утворенню усе більшого розриву між ними, між їхніми симпатіями, системою засадничих цінностей.

Усе це, зрештою, вилилось в Україні у відвертий сепаратизм та несприйняття влади в як української, що можна було спостерігати і в часи Помаранчевої революції, і спостерігаємо й нині (хай і не в такій відвертій формі, а хоча б під маркою “федералізації”). І коли вже справа дійшла до того, що колишній голова адміністрації Запоріжжя (!!!) почав говорити про автономію (від кого – від України?), то тут уже потрібно замислитися дуже серйозно. Ми вже це проходили у часи Української революції 1917–1920 років: (згадаймо і з’їзд Рад у Харкові, і Донецько-Криворізьку республіку). Добре відомо, чим усе це закінчилося.

Отже, хід останніх президентських виборів висвітлив низку доленосних для українського суспільства особливостей і, водночас, проблем.

По-перше, він засвідчив остаточне пробудження української нації; по-друге – повноваге становлення (незалежно від етнічної, майнової чи конфесійної приналежності) українського громадянина, котрий цілком свідомо, обдумано й відповідально поставився до власного соціокультурного вибору, вибору майбутнього України як своєї персональної справи. Відтак відбулося становлення української нації і українського громадянського суспільства, котрі віднині є і не зважати на які надалі не зможе дозволити собі жодна влада.

Проте, чи є становлення української нації – а це вирішальна обставина ствердження громадянського суспільства в Україні – остаточно завершеним ? Мабуть, твердити так було б передчасним.

Отже, вибори виявили низку антропокультурних та соціокультурних проблем, серед яких чільне місце належить проблемі, яку розглянемо далі.

Йдеться про чи не вперше засвідчену ситуацію, про передумови якої можна було здогадуватися раніше, але яка у повному обсязі постала якраз під час останніх виборів: різке розмежування, розкол електоральних уподобань в Україні вперше відбулися не на основі політичного поділу на представників багатих та бідних, підприємців та найманих працівників та ін., а на основі соціокультурних уподобань та спрямованості, на основі цивілізаційного вибору: європейського чи євразійського.

І все було б добре, нічого б не насторожувало, якби не одна обставина.

За дивною, на перший погляд, але водночас дуже прозорою і зрозумілою обставиною цей вибір, цей поділ електоральних уподобань географічно збігся із поділом жителів України на україномовних українців і російськомовних громадян України – жителів великих міст південного сходу держави*.

На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російськомовних українців слід спинитися окремо: саме це може визначальним чином вплинути на нинішній і майбутній соціокультурний вибір України, визначити її майбутнє.

Держава Україна може відбутися лише тоді, коли в ній остаточно, у повному обсязі складуться українська етнічна нація і, відповідно, громадянське суспільство України. А останнє може скластися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави України, а саме – української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не поділяє громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей).

Проте абсолютно зрозуміло, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствердилися українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці становлять стрижень, осереддя української політичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство.

Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація більш-менш зрозуміла (ми можемо лише висловити побажання, щоб вони загалом рано чи пізно стали належними до української політичної нації), то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців , які стали такими внаслідок відверто русифікаторської політики в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню – воно повинно бути вирішене з часом абсолютно однозначним чином – через остаточне повернення їх у лоно рідного народу.

Згідно з останнім переписом 2001 року, в Україні проживає близько 8 мільйонів етнічних росіян, близько 3 млн. представників інших національностей і близько 36 млн. етнічних українців.

Оці 36 млн. етнічних українців поділяються на дві нерівні частини. Одна з них, зрозуміло яка, – україномовна більшість (понад 25 млн. чоловік), – україномовна й котра ідентифікує себе як українців. Друга – так звані російськомовні етнічні українці.

Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, національна свідомість, їхнє світовідчуття та світорозуміння? Ось корінь проблеми.

Так звані російськомовні українці, значна частина жителів великих міст південного сходу та півдня України, – це, з одного боку, кілька мільйонів людей, які всі є нашими громадянами.

Проте, з іншого боку, під питанням є їх належність до української нації, а отже, і до українського громадянського суспільства.

Їхня поведінка саме як громадян України є непрогнозованою, непередбачуваною, зорієнтованою не на європейські цінності, а на цінності й культуру євразійську, є “совковою”, проросійською, не сповна українською – в кращому разі.

Отже, про головний висновок і центральну проблему: через таку несформованість української нації в остаточному вигляді, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства, що активно, надзвичайно активно й цілеспрямовано використовували донбаські олігархи та їхня владна обслуга, в Україні відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, тому проблемним лишається майбутнє України як цілісної держави в межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою.

Це – величезна, визначальна проблема, котра потребує найпильнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи і політичної та інтелектуальної еліти, і всього громадянського суспільства: без постійно діючого громадського дискурсу цього та низки інших, пов’язаних з ним питань, сьогодні і надалі ніяк не обійтися.

Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) і цей постійно діючий суспільний дискурс є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як справді української . Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормального суспільства – єдиної, цілісної української нації та загальноукраїнського громадянського суспільства.

У противному разі в українців відсутнє майбутнє як нації: вони не мають на планеті іншої, історично належної і міжнародно-правовим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави – України.

Відтак про низку тих проблем, котрі потрібно колективно промислювати, обговорювати (на всіх рівнях: і політичної та інтелектуальної еліти, і громадянського дискурсу) і які вимагають свого, мабуть, розтягнутого на роки й десятиліття, але усе ж розв’язання. Проблеми накопичувалися роками і десятиліттями, отже, й промислювати, обговорювати і розв’язувати їх можна теж впродовж тривалого часу. Отже, вихідну позицію розв’язання проблем і необхідного дискурсу: ідеться про територіальне питання в стосунках України та Росії. Це питання було остаточно розв’язане і закріплене системою міжнародних договорів. Але нині воно – під маркою ідеї федералізації – його почали мусувати знову, як чомусь, теж незрозуміло чому, почали зачіпати й закріплені в Конституції питання про державну мову України та її громадянство як єдині.

В Україні немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських (про кримських татар не будемо довго говорити, бо є головне: Україна як суверенна, незалежна держава, дозволила цьому 300-тисячному народові повернутися у Крим, на свою історичну батьківщину і економічно та юридично сприяє їх облаштуванню).

Отже, немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських. Немає їх і в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській та інших областях, де споконвічно проживають саме етнічні українці (за винятком великих міст, котрі мають змішане населення і були цілеспрямовано заселені в радянські часи росіянами).

Не має Україна також територіальних претензій до Росії, хоча Стародубщина в Брянщині, частина Курської, Білгородської, Воронізької, Ростовської областей а також Кубань є етнічно українськими територіями.

Не вимагає Україна від Росії також відшкодування за розкуркулювання українських селян та їх масову депортацію у 20 – 30-ті і 40-і роки, за штучно зорганізований в Україні голодомор 1932 – 1933 років із 7-10 млн. прямих, без урахування демографічних наслідків, смертей українських селян, за масові репресії у часи панування російського більшовизму українських робітників, селян та інтелігенції. А також за таке ж масове завезення в Україну в сталінські та й пізніші часи етнічних росіян замість знищених голодоморами 1921–1922 та 1932–1933 років та мільйонів репресованих і розкуркулених українців, котрі були депортовані з України або знищені у сталінських катівнях та концтаборах.

Не вимагає Україна також відшкодування за те, що на момент Переяславської ради нас і росіян було однаково, а зараз нас утричі менше; за те, що українців на теренах України практично стільки ж, скільки було у 1913 році – тоді було 35 мільйонів, зараз – 36 мільйонів (у той час як кількість росіян, що мешкають на території України, із 2 млн. у дореволюційні часи виросла до 8 млн.).

Не хочемо ми відшкодування і за фактично російсько-більшовицьку окупацію України у 1920 році, де на той час діяв легітимний і повноцінний український уряд Директорії УНР. Не хочемо й відшкодування за ту насильницьку мовну та культурну (із церковною включно) політику зросійщення, котра провадилася віками, особливо активно – в радянські часи.

Бог із ним, ми простили усе це Росії, як немає в України і ніяких територіальних претензій до неї. Ми простили, але нічого не забули, усе дуже добре пам’ятаємо.

Проте нині ми спостерігаємо фактично інспіровані з Москви претензії на споконвічні українські етнічні території антидержавно налаштованих олігархів та їхньої політичної обслуги на південному сході України.

Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? На чому, на яких засадах ці відповіді мають грунтуватися? З чого повинні виходити?

Спочатку про найбільш загальне, засадниче.

Найперше – в України віднині і довіку вища влада, будь-яка – президентська чи кабмінівська – має бути одна: українська, не проросійська чи проамериканська, а саме й виключно українська, за напрямом, магістральною спрямованістю політики.

Друге – соборність України є святе; вона полита кров’ю багатьох поколінь, мільйонів українців упродовж століть.

Третє – уся індустріальна міць Півдня та Сходу України не виникла сама собою, а була створена внаслідок колосальних зусиль українців, особливо українського села, була заснована на бідах, стражданнях і крові десятків мільйонів, фактично етнічного геноциду українців у 20 – 30-ті роки, та й безпосередньо була зведена із вирішальною участю українців із усіх регіонів. Про це донецькі та інші олігархи забули, але якщо буде потрібно, то про це їм нагадають.

Олігархи Південного сходу України, статки яких були створені відомим чином: через одержання дармових кредитів, за які розраховувалися копійками, через скуповування приватизаційних сертифікатів, штучне банкрутство підприємств та інші подібні способи, обов’язково мають бути поставлені на місце. (Добре було б мати олігархів на кшталт Терещенка, Ханенка, Симиренка, Галагана, та де ж їх узяти). Це принципове і доленосне для України питання, для її майбутнього, яке у неї або буде, або його не буде.

Питання про рівномірне розміщення будівництва нових промислових об’єктів на всій території України також має бути і обов’язково буде вирішене.

І четверте: так само, як статки нинішніх південно-східних олігархів були також значною мірою створені штучно: через вільні економічні зони, особливу, незрівнянно м’яку податкову політику тощо, – усі ці важелі й засоби на вищому рівні – рівні Верховної Ради – повинні бути негайно скасовані, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах і щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї “федералізації” раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.

Потрібно розглянути й низку інших аспектів матеріальних підстав посягання на суверенітет та територіальну цілісність держави. Зокрема, це стосується викупу пакетів акцій усіх НПЗ, розташованих на території України, щоб ці заводи перестали бути неукраїнськими. Це стосується також комплексної програми розвитку в Україні всіх можливих видів електротранспорту, щоб хоча б поступово зменшувати свою енергетичну залежність від Росії – власної електроенергії вистачає з лишком . Нафтогін “Одеса–Броди” рано чи пізно, але обов’язково, повинен працювати в прямому режимі.

Визначальним є також завдання посилення ролі в суспільстві Верховної Ради, зокрема не лише її законотворчої, але й контролюючої функції. Загалом йдеться, звісна річ, про неодмінне здійснення конституційної реформи, щоб утвердити справді збалансовану систему різних гілок влади.

При цьому слід рішуче заперечити ідею двопалатного парламенту, за допомогою якої дехто намагається, хай і в інший спосіб, протягнути ту ж таку ідею сепаратизму і федералізації України: повторимо, в Україні немає інших етнічних територій, окрім українських. Вона є унітарною державою, що закріплено в Конституції. Відтак ідея двопалатності за конкретних українських реалій нічого не може дати нашому суспільству, окрім шкоди.

Треба також виокремити та особливо підкреслити таке: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні, – мовні, освітні, інформаційні (телебачення, преса, книга тощо), – чітко унормовані й законодавчо закріплені. Це питання раз і назавжди вирішене.

Далі – про комплекс підходів до розв’язання проблеми російськомовних етнічних українців, які повинні бути обов’язково повернуті в лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це – доконечна потреба.

Насамперед потрібно (і це принципово), виходячи з нового повороту подій, домогтися негайного відновлення позначки “національність” у паспорті. Без цього взагалі ми нікуди не зможемо рухатися як у розв’язанні зазначеної проблеми, так і в проведенні послідовної національної політики в Україні взагалі.

Наступне завдання – хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розбіжність уподобань та ціннісних орієнтацій, котрий спостерігається і який, мабуть, через абсолютно недолугу державну політику з цього питання, ще більше поглибився за роки незалежності.

І навчатися тут потрібно, як не дивно, у тієї ж таки Росії з усіх напрямків.

А почати треба з серця й душі, з тих самих українських хітів, української поп-музики, із пісні для ніг, коли всі танцюють і все танцює, усе пронизане цією піснею. Українці, як зроду-віку водилося, співали і належать, поруч із італійцями, до найспівучіших народів світу. Відтак сам Бог велів заполонити всі українські обшири справжньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середнього віку, у єдиному пориванні: і на дискотеках, і на вечірках у трудових колективах, і на сімейних урочистостях. Це – завдання завдань, саме з цього починається дорога до адекватного українського світовідчуття. Згадаймо хоча б пісні Володимира Івасюка, який не випадково був знищений агентами КДБ ще у зовсім молодому віці, 29-літнім. (До речі, в листопаді 2004 року навіть Міністерство інформації Білорусі(!) зобов’язало всі білоруські радіостанції три чверті ефіру присвячувати вітчизняній пісні).

Відповідно, потрібно радикально переробити увесь загальноукраїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луганщини мають щодня доходити справжні шедеври українського мистецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освітніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього, – українські дубляжі світової класики. І на це потрібно не пошкодувати ніяких грошей.

Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах півдня і сходу України усіх можливих українських театрів, труп, опери, оркестрів, філармоній, ансамблів і гуртів та ін. Це має відбуватися безперервно і щодня.

Зрозуміло, що з цим безпосередньо пов’язане і розв’язання низки питань українського інформаційного поля. Йдеться як про відслідковування по суті, щодо обстоювання саме українського світобачення радіо- і, особливо, телепередач, і про недопустимість існування в Україні ніякої іншої вітчизняної преси, окрім тієї, котра обстоює українські національні інтереси.

Надзвичайно болючим є питання про видання української книжки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Це була свідома політика попередньої влади, зокрема здійснювана через податковий тиск (прирівняння книжки до горілки й тютюну), чому повинен бути раз і назавжди покладений край. Має бути відновлена низька ціна на українську книжку.

Повинна також бути обов’язково, в законодавчому плані, відновлена державна система книгорозповсюдження, враховуючи, що українська книга мало куди доходить, не кажучи вже про міста півдня та сходу України. Українська книжка, і вітчизняних авторів, і перекладна, має бути максимально доступною, особливо у зазначених регіонах.

Потребує окремого політичного рішення фінансування кіновиробництва. Але фінансування не будь-якого кіно, а такого, в якого в якому було б відображено всю складність, проблемність, але й цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися.

Про матеріальне забезпечення усього цього, як про політичне рішення, враховуючи світовідчуття південного сходу України, треба сказати іще раз: йдеться про цільову комплектацію бібліотек регіону українською (авторською і перекладною) книжкою, і про аудіо-та відеопродукцію, і про електронні носії, і про Інтернет і т.д., і т.п.

Тобто, якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необхідний процес становлення повноцінної національної самоідентифікації російськомовних етнічних українців південного сходу України був не лише результативним, але й пов’язаним із задоволенням, котре вони б отримали від залучення до всього обширу високої і масової української культури, був пов’язаним із приємними емоціями передовсім.

Вагомою складовою національної самоідентифікації є історична пам’ять. Адже від того, що для людини означає історія, історія її народу, залежить те, якою є вона сама. Тому історичне виховання, багатоаспектне виховання: і через освітній процес, і через телебачення, радіо і кіно, і через видання масовими накладами (а, отже, і доступними за ціною) книжок із світової, а особливо української історії, починаючи з праць про Трипільську культуру, – є надзвичайно вагомою складовою формування громадянина української держави. Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали десятиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917-1920 років чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, має бути відомим і доступним – на державному рівні – жителям південного сходу України.

І, нарешті, про мовне питання (що ж до подвійного громадянства, то це – просто абсурд).

Враховуючи нагальну потребу в майбутньому повернення російськомовним етнічним українцям південного сходу України національної ідентичності і щоб уникнути надалі будь-яких сепаратистських настроїв, потрібно поступово, дрібними кроками, але неухильно навертати цих людей до української мови. Найперспективніший шлях при цьому – поступове переведення на всій території України вищої школи, технікумів, ліцеїв, гімназій на українську мову викладання у строгій відповідності до кількості етнічно неросійського, (а саме 4/5), населення. Беручи до уваги, звісно, регіональну процентовку, але при цьому повинен враховуватися етнічний склад усього населення кожної області (і не лише жителів великих міст, але й сіл та невеликих містечок).

Із можливістю одержання освіти, звичайно, завжди пов’язані і професійне просування та перспективи життєвого облаштування. Відповідно, це й буде не останнім чинником для батьків, спонукатиме їх глибше задумуватися про майбутнє своїх дітей.

Ясно, що це робиться не за рік, а розраховане на десятиліття, але у ситуації, яка висвітилася останнім часом, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, якщо вона хоче уникнути в майбутньому нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті.

Далі, сумно визнавати, що ще недостатньо уважними, прискіпливими та принциповими є й стосунки української держави та церкви, – одна з них показала себе як відверто антиукраїнська. У підході до цього питання ніколи не слід забувати про те, на що в 1654 році купився Б. Хмельницький. Основною мотиваційною підставою підписання Переяславської угоди була цілковита переконаність у спільності віри, православної віри. Богдану та його оточенню і в голову не могло прийти, яка то була облуда, кривава облуда була. Віра-то якраз у двох народів була абсолютно різноспрямованою. У нас вона була заснована на прагненні волі, суверенності власного народу і особистості, у них же віра завжди була заснована на єдиному й непохитному переконанні: Москва – третій Рим, четвертому – не бувати, – із усіма відповідними соціокультурними наслідками, котрі характерні для деспотичного суспільного устрою.

Насамкінець кілька слів про проблему, визначальну для по-сучасному раціонально облаштованої будівлі буття, тісно пов’язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Ідеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому – корінь проблеми.

Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже настійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Ортеги-і-Гассета про негативність омасовлення, які беруться абсолютно поза українським культурно-історичним контекстом. А в українській історії іще із давніх часів, впродовж віків склалося так, що людська гідність, особисте самоствердження були надбанням, та і вважалися притаманними лише еліті – то своїй, то іноземній, а то й тій і тій. Це й було, зокрема, основною причиною поразки першої спроби українства відродитися – поразки національно-визвольної боротьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники ХVІІ – ХVІІІ сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кращого застосування, дбали передовсім про одне – про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не згірш за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якій не лишалося нічого іншого, як дбати виключно про свій партикулярний інтерес, зрештою – просто про виживання.

Але не треба забувати, що найбільше піднесення українського руху в усіх його складових, яке відбулося в перші три десятиліття минулого сторіччя, було пов’язане з величезним прагненням саме пересічного українця до обстоювання своїх корінних інтересів, до свого особистісного самоствердження. Отут вперше й постала цілком зримо, в усіх своїх виявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а особистісна, ідея кожного середньостатистичного українського громадянина. Так, людська гідність і справді є непересічною, нічим не замінною цінністю, але не обраних, а всіх і кожного зокрема.

Так було тоді, на початку минулого сторіччя. Так є й нині, якщо ми справді хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, інших, але так само, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як ніякі антропокультурні зрушення, так і ніяке поліпшення соціокультурного облаштування буття, якщо пересічний українець і надалі буде займатися виключно особистісним розв’язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову загасне бажання, пробуджене на Майдані Незалежності, прагнення до самоствердження, суспільної самореалізації, активного обстоювання своїх визначальних на даний час потреб, прав та інтересів.

Продовження

Пошук критеріїв, якою повинна бути онтологія

онтологіяНайважливіший  внесок  у  розробку  онтологічної проблематики  зробили Платон  і Аристотель. У  середньовічній філософії  центральне  місце  займала  онтологічна  проблема існування  абстрактних  об’єктів (універсалій). Визначною  віхою в  духовній  еволюції  гуманістичної  свідомості  є  картезіанська трьохскладова онтологія (Бог, природа, людина), геометричною транскрипцією якої вважають запропоновану Декартом систему координат. Продовження

3. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ВИМОГА СЬОГОДЕННЯ

3. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ВИМОГА СЬОГОДЕННЯ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Всеосяжна і багатоаспектна криза раціональності, котра простежується у європейській цивілізації уже впродовж багатьох десятиліть, зневіра в її гуманістичному потенціалі, протиставлення розуму і свободи грунтувалися на соціокультурному втіленні, об’єктивації переважання ідеї ефективності, техніко-операційної складової раціональності над її смисловою, ціннісно-орієнтаційною спрямованістю, на розростанні відчуження, монадологізації та усамітнення. Ця криза була спричинена низкою практик минулого сторіччя, особливо практик тоталітарних та авторитарних режимів, котрі часто базувалися на вульгаризаторському витлумаченні гуманістичних, по суті, ідей класичної раціональності. До цього додалися останніми десятиліттями практично оберненість, протилежність у європейській цивілізації задекларованого та сподіваного і того, що було отримане насправді. Це –наслідки НТР, а також засилля масової культури і електронних засобів інформації, що дістало свою розгорнуту оцінку в низці концепцій критичної раціональності як ірраціональних у сенсі негативу, як щось негуманне, що перебуває за межами людського розвитку і розуміння – і щодо буття людини у світі загалом і щодо негараздів довкілля зокрема, але не в останню чергу. Усе це ще розглядаємо докладніше далі. А нині наголосимо ось на чому.

Які б пригоди історично не супроводжували ідею раціональності, особливо впродовж минулого сторіччя, вихід із ситуації певної кризи розуму вбачаємо не у відмові від ідеї раціональності, а в її раціональному переосмисленні, у випрацюванні “уявлення про її різноманітні культурно-історичні типи і форми, у пошуках таких її форм, котрі не були б однобічно-технологічними та вузько сцієнтистськими”7.

Цей вихід полягає також у пошуках некласичної раціональності, узятої в усій різноманітності її виявів і творчо-пошукової спрямованості. Чому знову – раціональності? Бо розум, який історично виконував стосовно цілісної людської життєдіяльності свою подвійну функцію: і як підвалини самоствердження людини у бутті, центрального засобу розвитку цивілізації і культури, і, через постійні історичні катаклізми, як прокляття людини (адже усі рішення людина завжди приймає зважено і продумано), цей розум все одно, нехай і в радикально трансформованому вигляді, залишиться опорою сподівань людства . Бо лише через поєднання ціннісної сенсоутворюючої раціональності і техніко-операційної раціональності, тобто через таку цілераціональність, яка ґрунтується на цілепокладаннні засадничих для людини вартостей та смислів, через постійне колективне промислення, обговорення та прийняття взаємоузгоджених, а отже, і відповідальних, рішень, відбір і схвалення найбільш оптимальних, людиномірних і результативних із них людина може сподіватися на свій подальший поступ та й просто на існування.

Водночас слід підкреслити, що ще в ході минулого сторіччя виникла потреба в раціональності саме некласичній, відповідній реаліям сьогодення, і більш адекватній дійсній людській природі. Але перш ніж схарактеризувати цей тип раціональності, спинимося хоча б коротко на засадничих ідеях класичної раціональності доби Модерну.

Становлення та розвиток європейської культурної традиції, особливо починаючи від Нового часу, відбувалося під знаком домінування в ній цілком певних рис і тенденцій. А саме: на перший план у ній вийшла і почала домінувати думка, згідно з якою в центрі людського світу міститься розум як просвітлений і всеохоплюючий, через критично-рефлексивну функцію якого долаються уся однобічність та ущербність міфів, марновірств та забобонів світу повсякденності. Тобто облаштований цей світ за принципом свідомості, яка, за класичним гегелівським підходом, зводиться до мислення, а мислення – до рефлексії, тобто самосвідомості.

А відтак пафосом цієї класичної філософії ХVII – початку XIX століть є спрямованість на системну цілісність, завершеність та моністичність, що базується на глибокій вірі в природну впорядкованість світобудови, якій органічно притаманні доступні раціональному осягненню гармонія і впорядкованість. Представники класичної філософії буквально зачаровані ідеєю простого раціонального облаштування світу, що випливає з деяких самоочевидних постулатів розуму, постійно залученого до творення предметного світу та його структуралізації.

Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну операцію, завдяки якій цей світ осягається. Саме звідси походить центральна для всієї класичної філософії XVII – початку XIX століть позиція індивіда, який орієнтується у світі лише завдяки власній самосвідомості, стверджена автономна індивідуальна людська свідомість (а відтак, раціональність та доцільність) як обов’язкова осьова координата, модель чи то індивідуального процесу життя, чи то суспільного устрою й світопорядку. Причому всі ці засадничі позиції базувалися на діяльнісному підході до світобудови, на ствердженні діяльності й активності як вихідних у світі культури, а сама діяльність інтерпретувалася й ототожнювалася за їх рушійною силою і кінцевим результатом через різноманітні акти свідомості та самосвідомості. Зворотним боком такого підходу була віра і настановленість на максимально прозорий, до найглибших закутків сцієнтистськи облаштований світ. Це була віра не лише в можливість досягнення суспільної гармонії та рівноваги нині, але й в перспективі, тобто цей тип світосприймання характеризується цілковитою вірою у безкінечний поступ, рожевим оптимізмом.

В ідеології епохи Модерну, просвітницькій ідеології (що принципово) були випрацювані засадничі принципи буржуазно-демократичного суспільного устрою (суспільний договір, розподіл влад, громадянські, у тому числі й економічні, свободи, правова держава, включаючи право на приватну власність і виборче право, етика обов’язку тощо), згідно з якими розум і свобода “існують і взаємодіють як найвищі людські цінності. Вони задані людині як ті цілі, лише в прагненні до яких вона може зреалізувати себе як особистість, і як ті цінності на основі яких вона повинна побудувати собі життя. Тут іще не відбулося розщеплення поняття розуму і його протиставлення поняттю раціональності… Свобода розуміється тут передовсім як звільнення розуму, як його найбільш повний і безперешкодний розвиток і поширення. Із просвітницьким розвитком пов’язувалися сподівання на формування більш розумного та вільного суспільства… Ідеал прогресу однозначно пов’язувався з розширенням сфери розуму в поведінці людей”8.

Як бачимо без, передовсім, становлення та ствердження самосвідомого суб’єкта суспільної життєдіяльності й культури у Нові часи, без активістсько-діяльнісної настанови, без реалізації інших засадничих принципів доби Модерну не відбувся б увесь подальший науково-технічний прогрес, плодами якого користуються сьогодні мільярди людей. Без цього не могли б ствердитися громадянське суспільство та правова держава, не могли б розгорнутися в таких масштабах література, мистецтво, кіно, телебачення тощо, які сьогодні є теж надбанням усього людства. А найголовніше – без такого досвіду пошуку, здобутків, надій і втрат, злетів і падінь не було б тієї основи, на котрій тримається нинішня, хай і не зовсім міцна й збалансована, цивілізація. Маємо на увазі віру в людину, в її потенційну можливість постійно стверджувати людиномірні засади власного існування, в її здатність лишатися людиною за будь-яких обставин.

Проте, як засвідчив історичний досвід, високі ідеали доби Просвітництва (свободи, рівності, братерства, єдності розуму та свободи, віри в емансипуючу роль науки і науково-технічного прогресу, моральний закон усередині нас, у постійне вдосконалення на основі просвітленого розуму власного соціокультурного середовища) у зіткненні з реаліями ХХ сторіччя постають не такими надійними й міцними, а часом і навпаки. Йдеться й про страхітливі кризи перевиробництва й депресії, і про перманентні війни (від громадянських до світових), і про катастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, а й самоцінності власне людського життя. Йдеться про авторитарні й тоталітарні режими, які час від часу виникають у різних регіонах планети. Про доволі постійне міжетнічне та міжконфесійне напруження, яке, поєднуючись, починає виступати як міжцивілізаційне. Йдеться також про протистояння “Південь – Північ”, а останнім часом – і “Захід – Схід”, про глибоку екологічну кризу, яка охопила планету, про труднощі розподілу та перерозподілу в планетарному масштабі енергетичних, сировинних, продовольчих ресурсів, ринків збуту тощо. Зрештою, йдеться про рівновекторні згубні впливи на суспільне самопочування особистості процесів стереотипізації, омасовлення, маніпулювання людьми, їхньою поведінкою і психікою і, як результат, про поглиблення їх усамітнення, монадологізацію їхнього життя, про постійні стресові навантаження.

Отже, від середини ХІХ століття, особливо з настанням століття двадцятого, усе виразніше поставала низка питань, які або ж не стояли перед класичним раціоналізмом, або ж різко загострилися в умовах зовсім нових колізій, проблем та суперечностей. З-поміж них потрібно особливо виокремити такі питання: чому світ не може ніяк облаштуватися у формі розумної організації, а, навпаки, все більше занурюється в нові й нові проблеми; чому самосвідоме судження як визначальна, здавалося б, вісь буття не має жаданої влади над реальністю?

На тлі різноманітних виявів упродовж усього минулого століття кризового стану (в економіці, суспільних стосунках, політиці, духовній та екологічній сферах), який час від часу то затихає, то розгортається з новою силою, його глибинний, сутнісний смисл можна охарактеризувати як кризу ідентичності. Ідеться про кардинальне порушення органічності всіх складових людської життєдіяльності, про втрату надійних, усталених, освячених традицією, раціонально вивірених життєво значущих орієнтирів у всьому універсумі людського буття: на рівні соціальних структур, культури, окремого індивіда, його мислення, системи вартостей і уподобань, моральних імперативів, психічного здоров’я тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що вже в першій половині ХХ століття людство опинилося в ситуації кризи просвітницької світоглядної настановленості, спричиненої марністю сподівань на реалізацію засадничих принципів класичного раціоналізму. До цього додалася низка глобальних проблем, що й вилилося в антропологічну кризу взагалі як процес (чи принаймні можливість) безповоротного зламу чогось життєво важливого в самій людині, у зв’язку зі зруйнуванням цивілізаційних засад процесу буття загалом і їх осереддя – нормального, неантагоністичного співбуття людей.

Ціла низка параметрів класичного прочитання самосвідомої парадигми облаштування домівки власного буття (передовсім просвітництво та патерналізм, елітарне за своєю суттю бачення достовірності свідомості, монологізм, віра в самоздійснення світового розуму, неувага до реальної свідомості і психіки пересічної людини, закинутої у потік сущого, однозначне оптимістично-рожеве бачення перспектив облаштування буття тощо) стали відверто нереалістичними, проблематичними. До того ж драматичні колізії людського життя, які супроводжували світову історію впродовж усього минулого століття, не могли не позначитися найрадикальнішим чином на соціальному (а відтак і фізичному, і психічному) самопочуванні десятків, сотень мільйонів людей і не призвести до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, посилення непродуктивних орієнтацій речовізму, здирництва, агресивності, заздрощів, зневіри, роздратування, самозакоханості та ін. і, відповідно, до послаблення продуктивних орієнтацій взаємоповаги і взаємопідтримки, неспоживацького ставлення до іншого і довкілля, а також такої вагомої риси, як урівноваженість, заснованої на впевненості в завтрашньому дні, які у цілому стимулювали б творчий життєстверджуючий потенціал кожного.

На такому загальному тлі і відбувається становлення некласичної раціональності, відповідної реаліям сьогодення і більш адекватної дійсній людській природі, вивченій упродовж останніх ста років.

Йдеться передовсім про такий фундаментальний висновок теоретичного й практичного гатунку, як те, що межа між людиною і твариною пролягає не зовні, а всередині самої людини. Людська природа (і душі, й тіла) не лише насправді існує, але й займає в сукупній життєдіяльності значно більше місце, ніж це вважалося раніше, і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації та культури.

Через це у людському світі пізнання взаємодіє зі сферою вартостей, раціональне – з ірраціональним, дійсне – зі сферою бажаного, причому бажане може мотивуватися надзвичайно урізноманітненими, іноді, здавалось би, абсурдними чинниками. Так у людському світі суперечливо взаємодіють фактори розуму й емоцій, совісті й голого розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різного роду архетипи колективного несвідомого, символічної сфери.

Набагато більше значення, аніж це уявлялося в ХІХ столітті, мають у світі людської культури стереотипи поведінки, детерміновані різноспрямованими аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й некрофілії, насильства і руйнації, а не лише біофілії, життєствердження, настановлення на творення і продукування.

Зрештою, щодо адекватного розуміння місця антропокультурних чинників світовідношення велике методологічне значення має, з одного боку, усвідомлення принципової недовершеності людини, трансцендентності її єства, постійного її прагнення до самооновлення, а з іншого – усвідомлення марності спроб радикального поліпшення цієї людської природи, тих чи тих її параметрів.

У такому загальному контексті відбулася радикальна смислова і змістово-парадигмальна переорієнтація в осмислені проблем свідомості й самосвідомості. Це сталося насамперед завдяки зусиллям представників таких напрямів філософської та психологічної думки, як філософська антропологія, феноменологія, екзистенціалізм, психоаналіз, герменевтика, постмодернізм, комунікативна філософія. Питання про самоочевидність і достовірність, що поставали в досвіді рефлексії, набирали нового, некласичного звучання. Йдеться не про здобування із елітарної, абсолютної свідомості універсальних, загальнозначущих істин, – керівництва до дії для мас (у цьому полягала суть ідеології Просвітництва, класично-просвітницього проекту світоустрою). Йдеться, навпаки, про прояснення свідомості, яка є закинутою у світ повсякденності й, отже, яка відчуває на собі її постійний тиск. Відтак внутрішня достовірність, вірогідність свідомості, її істини виступають як стрижневі утворення цієї свідомості й людської суб’єктивності взагалі, з перспективою виходу на інтерсуб’єктивні виміри людського буття, котрі загалом забезпечують їх цілісність, міцність, інтегрованість, здатність протистояти зовнішній маніпуляції, людині – залишатися самою собою за умов будь-якого тиску і життєвої необлаштованості. Рефлексія при цьому мислиться як спосіб бачення особливого роду внутрішнього буття. Вона відкриває людині її саму як об’єкт, що відчуває постійний вплив зовнішнього світу і який закинутий у ситуацію постійних життєвих випробувань.

Характерно, що саму структуру внутрішнього світу людини, людської психіки почали розуміти у такому контексті по-іншому. Були виокремлені як фундаментальні за своєю роллю в цілісному життєвому процесі поруч із “чистою” свідомістю такі компоненти душевного світу людини, як несвідоме і підсвідоме, котрі, сублімуючись, справляють неабиякий вплив на всю мотиваційну сферу поведінки людини.

Отже, становлення некласичної раціональності мало своїм підґрунтям вагомі філософсько-антропологічні та психологічні напрацювання минулого сторіччя. Основною її рисою, з методологічного погляду, була спрямованість на подолання логоцентризму та монологічності, зведення різноманітності форм раціонального освоєння світу до форм виключно наукової раціональності. Водночас сама наукова раціональність у такому контексті зазнала вагомих трансформацій та змін.

Передовсім дістало своє відображення усе чіткіше усвідомлення багатозначності поняття раціональності як конкретного соціально-культурного явища, котре трансформується від епохи до епохи. Тому були усвідомлені різноманітність та культурно-історична змінюваність форм раціональності аж до сучасних неораціоналізму, постмодернізму, різних форм критичного раціоналізму. Найважливішим при цьому був висновок про те, що ”раціональність, котра виконує когнітивну і соціально-культурну функцію, – це загальнокультурна віха розвитку і як така вказує на спосіб оволодіння інтелігібельною і практичною культурою в ту чи іншу епоху, виявляється як одна із форм єдності культури й знання; відтак раціональність постає фундаментальною рисою соціокультурної реальності та пізнання”9.

Було також сформульовано важливу думку про те, що окрім наукової існують інші форми раціональності, які відіграють не меншу соціокультурну роль: релігія, мистецтво, різні форми ненаукового знання тощо. Відбувалася також активна розробка принципу історизму розуму, а в 20–30-ті роки – історичної типології знання у вигляді типології культур. У післявоєнний час опрацьовано історично-генетичний підхід до науки, соціокультурної зумовленості наукового пізнання як важливого способу самоосмислення науки10.

Головна особливість усіх концепцій некласичної раціональності, починаючи від лінгво-семантичних, герменевтичних, структуралістських і закінчуючи різноманітними концепціями критичної раціональності, є те, що вони були спрямовані на відкриття нових можливостей раціональності, стали підтвердженням того, що “ідея раціональності, незважаючи на “кризи”, продовжує лишатися продуктивною і привабливою, демонструє багаті можливості трансформації й оновлення”11.

Інша їх прикмета риса – те, що це було поєднання кардинальних змін у методології, що мало своє відображення передусім у посиленні взаємозв’язку теоретичного і практично-духовного способів осягнення світу, звернення до культури в цілому, до феноменів розуміння та спілкування, до широкого залучення теоретико-лінгвістичного матеріалу, із не менш радикальними змістовими, смисловими змінами. Останні виявилися насамперед у найширшому залученні до своєї творчої лабораторії такого обширу матеріалу і повсякденного знання, яке не спостерігалося досі, а також у принциповій стратегії на випрацювання таких методологічних програм, котрі спрямовані на розв’язання як теоретичних, так і нагальних соціально-практичних проблем12.

Загалом ця некласична раціональність відзначається плюралізмом, альтернативністю, децентрованістю, діалогічністю, відсутністю однозначного логоцентризму, екосвідомістю, тяжінням до норм моралі, почуттів, які б виходили за межі лише утилітарного розрахунку. Нова раціональність спрямовує на такі орієнтири світобачення, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієнтованість на невигадані традиції, на творче самовираження та справжнє, незвідне до рольового, спілкування тощо.

Звісна річ, що ствердження, об’єктивація зазначених цінностей та рис некласичної раціональності пов’язане зі становленням та зміцненням певного типу суспільного устрою, соціокультурного середовища, про яке ми вже згадували у розділі і яке прийнято називати відкритим суспільством. Як ми уже зазначали, однією із визначальних його рис є те, що в ньому так чи так, але обов’язково ствердно й різнопланово культивується розум у всій об’ємності своїх характеристик і смислової наповненості, розум, котрий виступає як “єдність засобу (пізнання та перетворення світу), цілі (тотожності розуму в усіх сферах життя) і цінності”13, чи не найвагомішої серед інших вартостей світу людини.

Розум – це передовсім сфера смислоутворення в універсумі людського буття. І тому бажано хоча б побіжно спинитися на деяких вихідних принципах смислоутворення, на які можна було б спертися нашому сучаснику, конкретному суб’єктові суспільної життєдіяльності, тобто кожному і нас, у пошуках виходу із усе нових ситуацій деперсоналізації і віднайдення нової ідентичності, яка відповідала б вимогам нашого часу і максимально можливо сприяла б розв’язанню проблеми розширення можливостей як для самореалізації особистості, так і для максимально неущербного, а по можливості і комфортного співбуття з іншими.

Першим таким смисловим орієнтиром є буття-у-світі, або залученість. (Саме залученість, а не просто закинутість). Велич людини – в здатності розв’язувати екзистенціальні дихотомії, усвідомлювати власні межі й долати їх.

У такому контексті по-новому постає і проблема людського ”Я” та його ідентичності. Тотожність “Я”, або самототожність, відсилає нас передовсім до категорії “бути”, а не ”мати”14. У цьому розумінні самототожність може бути зреалізованою лише за умови, що людина є відкритою для світу, для інших людей, здатною до повноцінного спілкування й самовіддачі.

Звідси стає абсолютно зрозумілою незамінна роль спілкування, різноманітних систем комунікації, без яких просто втрачається сенс будь-якого людського “Я”, стає неможливою самоідентифікація особи.

Однією з найвагоміших людських цінностей, які визначають у сукупності сенс буття сучасної людини, є відповідальність: перед іншими, перед собою, за доручену справу, перед товаришами тощо, зрештою, відповідальність за подальшу долю буття.

Відповідальність, яка завжди пов’язана з вибором і певним рішенням, безпосередньо підводить до ще однієї фундаментальної цінності людського існування – можливості вільної думки (а відтак і дії), можливості свободи. Взята у вищеозначеному смисложиттєвому контексті, свобода виступає як постійне зусилля особистості щодо подолання будь-яких негараздів існування, як настирливий пошук серед нескінченності сущого засад істинно людського буття: “Свобода… не лише факт, скільки можливість – справжній здобуток особистості. Свобода має досягатися якраз усупереч перешкодам і несприятливим обставинам, із якими ми постійно стикаємося”15.

Засадничою цінністю для особистої самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасованість, неконфронтаційність людини і природи зовнішньої, людини і довкілля. Лише усвідомлення людиною (і людством у цілому) значення самообмеження і переходу на рейки коеволюції може забезпечити подальший поступ людини, а то й взагалі збереження її як виду16.

Міцно між собою пов’язаними цінностями, що задають смисложиттєві орієнтири сучасної людини, є єдність, внутрішня неантагоністичність власного “Я” і можливості самоідентифікації людини у державних і недержавних формах суспільного життя. Іншими словами, йдеться про реалізацію відомого гасла Л.Жоспена: “Так – ринковій економіці, ні – ринковому суспільству”.

І нарешті, розглядаючи основоположні людські цінності, що задають вихідні смисложиттєві орієнтири, не можна обминути таку із них, як необхідність нового пошанування простих людських вартостей: сім’ї, дружби, товариських стосунків, інших форм нерольового, неконкурентного спілкування та водночас норм моралі й почуттів, які б виходили за межі утилітаризму та голого розрахунку.

Такі, на наш погляд, деякі найважливіші параметри смислоутворення та ствердження по-сучасному прочитаної розумності як принципу буття, котрі випливають із засад некласичної раціональності.

Щодо поєднання в некласичній раціональності прагнення до розв’язання нагальних соціокультурних проблем та існування значної кількості способів некласичного теоретизування, спинимося на тому з них, який пропонує модель розв’язання найфундаментальнішої проблеми сучасного світу – проблеми спів-буття людей, людської комунікації. Ця концепція виходить як на осмислення найглибших теоретичних проблем, передовсім проблеми буття людини у світі, так і на розкриття шляхів практичної реалізації ідеальної мовної комунікації. Отже, йдеться про комунікативну практичну філософію, котра зробила, на наш погляд, найпомітніший внесок у розробку найвагоміших аспектів некласичної раціональності.

Як уже зазначалося, перша половина минулого сторіччя надзвичайно чітко продемонструвала всю загрозливість для подальшого існування людства тенденцій до руйнування самих підвалин цивілізації – стосунків між людьми, які значною мірою перестали бути нормальними, толерантними, шанобливими, тобто людиномірними. Домінування у цей час індивідуалізму та егоїзму, котре з теоретичного боку виглядало як монадологізація суспільства і панування монологізму, зрештою дістало свій вияв у загрозливому наростанні морального релятивізму, відчуження в його найрізноманітніших та найгірших виявах, деструкції індивідуального та соціокультурного життя.

Два принципові імперативи раціонального облаштування домівки буття – можливість індивідуальної самореалізації та необхідність створення умов неконфліктного співбуття людей – перестали бути у збалансованому стані, стані динамічної рівноваги. Як відновити цю збалансованість, а водночас і подолати соліпсизм та моральний релятивізм – ось питання питань, котре постало в післявоєнній європейській цивілізації.

Іншими словами, як знайти опосередковуючі ланки між екзистенційною і нормативно-ціннісною гранями єдиного (хоча і внутрішньо суперечливого) світу людини – над цим працювала уся післявоєнна думка. Пошуки були інтенсивними і різноплановими, але найбільш плідною й заглибленою відповіддю була комунікативна практична філософія (К.-О. Апель, Ю. Габермас, М. Рідель та ін.). Саме вона звернулася до ідеї та феномена інтерсуб’єктивності, до комунікативної сфери як визначальної у способі буття сучасної людини, як її надії на самозбереження. Життєвий світ сучасної людини – це світ пошуку, критичності і самокритичності, постійної інтерпретації набутого духовного досвіду, котрий може бути зреалізований лише через постійний діалогічний зв’язок, тобто завдяки постійній комунікації, яка заснована на повазі до Іншого і в якій ця повага, власне, й випрацьовується.

Головними складовими світу комунікативної раціональності є комунікативна дія й дискурс. Комунікативна дія – це мовлення, в якому значення і смисл сприймаються безпосередньо, без додаткової інтерпретації. Без неї неможливий дискурс – сучасний, відповідний реаліям сьогодення спосіб діалогічного зв’язку.

Отже, дискурс – це спосіб діалогічно аргументованого опрацювання суперечливої тези, котра претендує на значущість, з метою досягнення загальнозначущої згоди. Ідеться про спілкування людей щодо найбільш суспільно значущих на даний час проблем. Спілкування самостійних, рефлектуючих особистостей, котрі мають свою думку і аргументи на її захист.

У ході дискурсу тлумачення переходить в інтерпретацію, пояснення з побутового рівня трансформується в теоретичний. Вплив дискурсу на прийняття відповідальних суспільних рішень здійснюється завдяки експертній роботі фахівців з різних гуманітарних сфер, що не гарантує цілковитої правильності цих рішень, проте убезпечує суспільство від безмежного бюрократичного свавілля. Через це дискурс є складним поєднанням мовлення, значення й дії, зв’язною послідовністю аргументів, речень, розуміння й інтерпретація яких потребує наявності семантичного контексту, тобто наявність позалінгвістичних значень, смислів і знань, загальноприйнятих і загальнодоступних у певному соціокультурному середовищі.

Завдяки дискурсу стає можливим розв’язання найбільшої нині проблеми теоретичної рефлексії – кризи розуму як техніко-операційного утворення, котрий перестав відігравати свою стабілізуючу та стимулюючу роль і перетворився на першопричину низки цивілізаційних негараздів. Вважаємо, що саме звернення до комунікативної раціональності є принциповим кроком на шляху подолання кризи розуму. До того ж це таке подолання, яке реалізує феноменологічний підхід, бо при цьому залучається життєвий світ особистості.

Завдяки комунікативній раціональності, постійно діючому дискурсові передовсім знімається дихотомія закиненості людини у світ та залученості через її соціальну інтеграцію. Адже шляхом вільного дискурсу виробляються й інтерсуб’єктивно – що принципово важливо – обгрунтовуються норми суспільної життєдіяльності загалом. Вони спускаються не зверху, від “начальства”, а спільно промислюються й відпрацьовуються.

У чому полягає емансипуюча щодо когнітивно-операційної раціональності та етатистських тенденцій роль дискурсу? По-перше, він є засобом соціалізації, освіти й виховання. Завдяки йому відбувається підвищення компетентності. По-друге, як форма комунікації, він спонукає людей до взаємного визнання, внаслідок чого висловлювання Іншого усвідомлюються, рефлектуються, інтерпретуються, критикуються, уточнюються і, зрештою, приймаються чи заперечуються. По-третє, дискурс спонукає висловлювати саме власну думку, котра зазнає прискіпливої критики та перевірки. І, нарешті, – сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості , “гласності”.

Іншою принциповою гранню дискурсу, що не менш істотно, є те, що саме через нього здійснюється й відпрацювання етичних норм та принципів, котрі внаслідок цього є не тим, на що я можу зважати, чи навпаки, а тим, переступити через що я не в змозі. Адже самі ці норми та цінності стають регулятивними принципами поведінки особистості, нормами мого сумління не тому, що існує якийсь абстрактний обов’язок, а тому, що я сам долучився до їх випрацювання у процесі інтерсуб’єктивного, вільного й аргументованого дискурсу. Це й накладає на людину обов’язок додержуватися цих цінностей і норм, відповідальність за їх дотримання чи недотримання.

Отже, шлях комунікативної раціональності – це випрацьовування принципів та реалізація дискурсивної етики, етики відповідальності. Водночас особиста участь кожного із нас в суспільному дискурсі є шляхом свободи: бо перебирати на себе відповідальність за те чи інше рішення як результат дискурсу є процесом не примусовим, а актом твого особистого вибору.

Розшукується модератор для сайту проекту ВМГО “Союз обдарованої молоді” OSVITATA.COM

ОсвітатаНадаємо:

– досвід роботи;

– рекомендаційні листи.

 

Умови:

– волонтерство;

– можливість щодня бути в Інтернет;

– досвід роботи з сайтами на базі CMS Joomla! вітається.
Обовязки:

– управління всім контентом, що надходить на сайт.
Контакт: 1(et)osvitata.com

 

Буття – центральна проблема онтології

ПараменідДослідження  буття –  це  найдавніша  тема  європейської філософії, розпочата досократиками і особливо Параменідом. Але термін для назви розділу філософії, що вивчає проблеми буття, – онтологія – був введений в обіг лише на початку XVII століття Якобом Лорардо (Jacobo Lorhardo). На фронтоні виданої ним у 1606 р.  книги “Ogdoas scholastica”  вперше  з’являється  слово “ontologia” (новолат. від д.- грецьк. ώνθι, род. відм. όντος – суще, те,  що  існує  і  λόγος –  вчення,  наука)  як  синонім  терміну   “метафізика”. Продовження

Партнерські посилання: