К.А. Гельвецій. Про людину

Якщо хто-небудь збагачується на торгівлі, він приєднує до своєї власності багато дрібних володінь. Тоді кількість власників і, значить осіб, інтереси яких найбільш тісно пов’язані з націо­нальним інтересом, зменшується, і, навпаки, кількість осіб, що не мають власності і тому позбавлених інтересу до спільної справи, збільшується. Подібні люди завжди раді служити будь-кому, хто їм платить. Чи можна думати, що власть імущі ніколи не скористаються ними, щоб підкорити собі своїх співгромадян? Таким чином є неми­нучий результат понадмірного збільшення населення держав. Це – порочне коло, з якого не змогли до цих пір вийти всі різні відомі нам уряди.

Надто велика чисельність населення у всіх країнах – такою була невідома, необхідна і віддалена (с.320) причина причина зіпсуття звичаїв. Але хіба немає такого закону, який міг би запобігти наслідкам надзвичайного збільшення чисельності людей і міцно пов’язати інтереси представників з інтересами тих, кого вони представляють? В Англії обидва ці види інтересів, зрозуміло, є більш однорідними, ніж в Турції, де султан вважає себе єдиним пред­ставником нації. Але якщо існують форми правління більш сприятливі ніж інші, для єдності суспільних і приватних інтересів, то все ж немає такої форми правління, за якої ця велика моральна і політична проблема була б цілковито вирішеною. А до остаточного вирішення її одне ли­ше збільшення чисельності населення повинно породжувати в будь-якій державі зіпсутість звичаїв.

Якщо народи Азії, які наводяться прикладом найбільш зіпсутих, пер­шими випробували тиск деспотизму, то це тому, що зі всіх частин світу Азія першою стала заселеною і цивілізованою.

В зв’язку з надзвичайною численністю її населення вона виявилась підкореною владі володарів. Володарі ці зосередили народне багатство в різних небагатьох вельмож, яких вони наділили винятковою владою; вельможі ці віддались розкошам і стали жертвами тієї зіпсутості, тобто тієї байдужості до суспільного блага, в якій історія завжди так спра­ведливо звинувачувала жителів Азії (с. 321).

К.А. Гельвецій . Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2 .

Нехай закони встановлять певний мінімум власності для всіх громадян , цим вони застережуть бідняків від жахів злиднів, а багатія – від бідувань, від скуки. Вони зроблять обох більш щас­ливими.

Але уявимо, що ці закони встановлені. Чи можна вважати, що люди, не будучи однаково багатими чи могутніми, вважатимуть себе однаково щасливими? Якщо у мене виникло багато потреб, то без­підставно переконувати мене, що для мого щастя вистачить невели­кого маєтку. Якщо з молодих літ в моїй пам’яті уява про багатст­во поєдналась з уявою про щастя, то яким чином відокремити їх од­не від одного у зрілому віці? Невже ще не відомо, який вплив справляють на нас асоціації певних ідей?

Якщо наслідком форми правління я повинен всього остерігати­ся з боку вельмож, то я буду вже машинально виявляти повагу до будь-якої шляхти, навіть до іноземного вельможі, який нічого для мене зробити не в змозі. Якщо в моїй пам’яті ідея доброчинності асоціювалась з ідеєю щастя, то я буду шанувати доброчинність на­віть тоді, коли вона стане предметом переслідувань. Я знаю, що врешті-решт зв’язок між обома цими ідеями розпадеться, але на це потрібен час, і навіть тривалий час. Для цього необхідно, щоб повторні досліди довели сотні разів, що доброчинність не дає в дійсності жодної з тих вигод, на які я сподівався від неї. Тіль­ки глибоко обміркувавши це, можна одержати вирішення багатьох моральних проблем, що не вирішуються, якщо не знати про асоціації наших ідей. Нема нічого важчого, ніж переконати їх в цьому за теперішньої системи виховання. Чому? Тому, що змалечку в їх пам’я­ті уява про щастя асоціюється з уявою про багатство.