3.6. Університетська автономія: нові виклики

Джерело: Андрущенко В.П., Савельєв В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного)/ В.П. Андрущенко, В.Л. Савельєв. – К. : “МП Леся”, 2010. – 368 с. Режим доступу: http://bvp.npu.edu.ua/images/files/osvitnia%20polityka_UKR.pdf

Ключовою проблемою, в контексті змін, що відбуваються в університетському врядуванні, є проблема автономії. Останнім часом вона активно обговорюється на сторінках наукових видань, в засобах масової інформації як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються. Не є вийнятком і Україна. Діапазон поглядів надзвичайно широкий – від глоріфікації університетських свобод до повного їх заперечення. З огляду на це, Г. Нів цілком слушно зауважує, що “підґрунтям ритуальних розміркувань “за” і “проти” інституційної автономії є питання життєвого значення для суспільства загалом. Якими мають бути оптимальні умови передачі знань? Наскільки глибоким і масштабним має бути контроль суспільства за діяльністю інститутів вищої освіти? Над якими сферами має здійснюватись цей контроль і нагляд з боку суспільства на фоні зустрічних вимог “академії” бути господарями у своєму домі? Ці фундаментальні питання не втратили своєї актуальності з часу виникнення університетів понад 800 років тому”. Зрозуміло, що пошук відповідей на ці питання в кожній країні, регіоні здійснюється по-різному. В цьому плані показовими є порівняння відповідних дискурсів у суспільствах із розвинутою і сталою традицією університетської автономії та суспільствах, до яких належить і Україна, де її необхідно або відновлювати, або вибудовувати академічне самоуправління в процесі реформування надцентралізованої та забюрократизованої системи управління вищою освітою. Зміст оприлюднених “там” і “тут” текстів, їх спрямованість, їх нарешті, назви, є красномовним свідченням суплених відмінностей у характері проблем, що постали перед розвинутими країнами, з одного боку, та пострадянськими, – з другого. “Як нам захистити академічні свободи?” – запитує і намагається знайти відповідь, як і тисячі її колег на Заході, Генеральний секретар Міжнародної асоціації Університетів (МАУ) Є. Егрон-Полак. У нашій країні лейтмотив дискурсу досить чітко, як нам здається, відобразили автори однієї із публікацій під назвою – “Університети мусять стати автономними”. Цілком згодні з висновком, що проблема вирішення цього завдання в Україні “нині виходить за рамки суто професійної дискусії і стає предметом широкого і зацікавленого громадського обговорення, оскільки торкається величезної кількості людей, які надають і здобувають вищу освіту, стосується функціонування суспільства загалом, його якості, перспектив його розвитку тощо”. Не зупиняючись докладно на характеристиці наявних в дискурсі позицій – “за”, “проти”, “байдуже” і таке інше, лише зауважимо, що ситуація досить неоднозначна як в суспільстві загалом, так і в освітянському середовищі зокрема. Як це зазвичай буває, коли прибічники реформ намагаються відповісти на питання “що робити?”, вони одночасно занепокоєні з’ясуванням, а “хто ж заважає” прогресивним починанням? Судячи із змісту публікацій, особливо в засобах масової інформації, “однією із основних перешкод на шляху модернізації вищої освіти є опір багатьох представників ректорського корпусу” . Дістається і бюрократії, яку “не цікавить” університетська автономія, чиновникам “середнього рівня” і т.п. . Дуже часто згадується “пережитки минулого”, зокрема радянського. “Безответственность, конформность, иждивенчество и рабский дух, с одной стороны, а также отсутствие у него навыков жизни по законам корпоративной этики, с другой, объясняет, почему постсоветская система образования оказалась не готовой к тому парадигмальному сдвигу, когда корпоративная этика начала приобретать особый смысл”, – пише на сторінках всеукраїнської експертної мережі в Інтернеті учасник, як він сам зазначає, Української фулбрайтської асоціації О.В. Пронкевич. Автор порівнює українську пострадянську систему вищої освіти, використовуючи метафору відомого російського філософа О. Зінов’єва, із “рогатым зайцем”, аби підкреслити у неї “гибридность, вызванную смесью несовместимых елементов, соединение которых угрожает постоянным ценностным коллапсом, проявляется самым очевидным и причудливым образом” (зберігаємо авторську редакцію). Публіцистичні розміркування часто-густо збігаються із результатами наукових розвідок, зокрема, соціологічних досліджень, але не завжди. Візьмемо, наприклад, “Звіт по дослідженню”, яке здійснила у 2001 р. група соціологів із “Лабораторії соціальних досліджень і політичного аналізу” Донецького національного університету в рамках здійснення “Програми підтримки вироблення стратегії реформування освіти”, яка фінансувалась Міжнародним фондом відродження та ПРООН в Україні . Хоча вже і минуло 9 років з часу появи “Звіту”, ряд принципових висновків авторів не втратили, на нашу думку, актуальності і зараз. На той час “майже дві третіх працівників вищої школи” визнавали необхідність змін та реформ у вищій школі . “Несподіваним” при цьому є те, що “відсоток посадовців в середовищі стійких прихильників реформ перебільшує аналогічні показники в інших групах … У певному сенсі, – зазначили автори дослі-дження, – це суперечить широко розповсюдженій думці про те, що найбільш консервативно, антиреформійськи настроєний саме керівний склад вузів. Як бачимо, такий погляд не зовсім відповідає дійсності” . Заслуговує на увагу також інформація про пріоритети, яким віддають перевагу прихильники реформ в академічній спільноті. Із дев’яти пунктів, які включають заходи, що варто було б здійснювати, щоб змінити стан справ у вищій школі на краще, розширення самоврядних засад у вищій школі обіймає 7 місце (16,3 % респондентів). Поза конкуренцією вимога “істотно збільшити оплату праці викладацького складу”, (83,7 %) . Цікаво було б порівняти наведені дані із результатами сучасних досліджень, але ми не ставили перед собою такого завдання. Для нас важливо було зазначити, що далеко не всі в академічному середовищі “рогатые зайцы”. Інакше навряд чи в країні міг проходити експеримент, який у квітні 2005 р. розпочали вісім українських університетів – Львівський національний університет імені Івана Франка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Український католицький університет (Львів), Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, Університет економіки і права “Крок” (Киш), Дніпропетровський національний університет, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Донецький національний університет. За підтримки Міжнародного фонду “Відродження” вони створили консорціум для експериментального запровадження основ університетської автономії в українській вищій школі. Голова консорціуму – президент Національного університету “Києво-Могилянська Академія” Сергій Квіт. Проект спрямовано, як зазначається у стислому звіті фонду Відродження” за 2008 р., на створення нової моделі взаємин між університетом, суспільством і державою), в межах якої університет стає інституцією, що визначає свої завдання і сама несе відповідальність за результат своєї діяльності перед суспільством в особі власної академічної та студентської спільнота і місцевої громади, дбаючи про відповідальність своєї мети загальнонаціональним інтересам. На початку 2008 р. Консорціум повернувся до співпраці з Міністерством освіти і науки України та урядом, яка, як свідчать деякі публікації учасників експерименту, здійснювалась досить непросто у попередні роки. У січні 2008 р. відбулося засідання ради ректорів консорціуму за участі міністра освіти та науки І. Вакарчука, на якому було узгоджено план дії на 2008 – 2009 рр. та розроблено пропозиції до програми дій уряду в сфері освіти. Зокрема, університети взяли участь у розробці освітнього компоненту програми уряду Ю. Тимошенко. Представники консорціуму увійшли до робочої групи з розробки змін та доповнень до Закону України “Про вищу школу”, до експертної групи при профільному комітеті Верховної ради України. Питання університетської автономії було визначено як один із пріоритетів діяльності МОН на 2009 рік . На жаль, як зазначає В. Бакіров, ректор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, діяльність консорціуму “не була дуже успішною” . Ця сумна історія, зауважує він, докладно викладена Г.Касьяновим (Касьянов Г. Університетська автономія в Україні: спроба практичного впровадження // Дух і Літера. – № 19: Університетська автономія: “Спеціальний випуск”. – К., 2008. – С. 31-47), який зокрема зробив такий висновок: “університети-ініціатори експерименту стали учасниками гри на полі, де вони були приречені в кращому разі на гру за правилами, що ставили їх у не вигідне становище, а в гіршому – на прогнозовану поразку. Громадська ініціатива стала на рейки бюрократичного потягу, який зазвичай бігає по колу”. Можемо припустити, що певний досвід, набутий в процесі реалізації проекту, мабуть, було враховано при підготовці рішення Уряду, згідно з яким у липні 2009 року було надано п’ятьом провідним вузам України статус самоврядних (автономних) дослідницьких національних вищих навчальних закладів. Відповідно до урядових постанов цей статус присвоєно Національному університету “Києво-Могилянська академія”, Національному університету “Острозька академія”, Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Львівському національному університету імені Івана Франка та Київському національному університету імені Тараса Шевченка. Раніше статус дослідницького отримав також Національний університет “Львівська політехніка”. Урядовими документами передбачено протягом 2011-2012 років підвищити у два рази заробітну плату науково- педагогічним та науковим працівникам цих вузів. Окрім того, науковці та аспіранти матимуть можливість проходити стажування в зарубіжних університетах. Самоврядні дослідницькі вузи також матимуть право приймати остаточне рішення про присвоєння вчених звань та присудження наукових ступенів з видачею атестатів і дипломів державного зразка. Вони протягом 2011-2012 років матимуть право самостійно встановлювати нормативи співвідношення чисельності студентів у розрахунку на одну штатну посаду науково- педагогічного працівника, але не менш як п’ять до одного. Постановами Уряду визначено розвиток матеріально-технічної бази, створення науково-навчальних центрів, забезпечення університетів обладнанням та новітніми засобами навчання. Підготовча робота, що передувала прийняттю урядових рішень, підтверджує досить поширену думку, що, “питання автономії … дуже складне”, що “не може бути так: сьогодні автономії немає, а завтра вона вже має бути”. Не викликає сумніву і те, що “повинна бути якась динаміка, досить непроста, мають відбутися структурні зміни, зміни в організації фінансування, організації навчального процесу тощо. І ось тут починається головне, як з точки зору теорії, так і практики освітньої політики – якою має бути ця динаміка (революційною, еволюційною), якими мають бути структурні зміни (масштаб, глибина, характер тощо) в освітньому врядуванні? В пошуках відповідей на ці питання прибічники утвердження автономії в українських університетах, в тому числі і учасники зазначеного експерименту, не можуть не враховувати світовий досвід, який є досить неоднозначним. З огляду на це, як нам здається, є над чим поміркувати. Із змісту численних вітчизняних публікацій, (насамперед у періодиці – науковій та науково-популярній), вимальовується досить привабливий і, відповідно, бажаний для нас образ виплеканої у західній традиції моделі університетської автономії. Не бракує, і цілком справедливо, констатації переваг академічного самоврядування, його впливу на університетське і суспільне життя, позитивних оцінок корпоративної етики, стійкості відповідних традицій тощо. Хоча, як нам здається, досить часто цей образ є неадекватним, подекуди ідеалізованим, таким, що не відповідає сучасному реальному стану речей, Зокрема, не враховуються значною мірою ряд принципових, на нашу думку, моментів. На один із них, наприклад звертає увагу Г. Нів, який в одній із своїх публікацій констатує, що “однією із характерних рис останнього десятиріччя (90-ті роки XX ст. – авт.) є переоцінка університетської автономії. Із етичної та філософської аксіоми вона перетворилась у серію операційних умов та функцій” . Від себе зауважимо, що “перегляд” мав результатом перефор- матування дискурсу. Змінились позиції, лінії розмежування між його репрезентантами. Розглянемо деякі принципові моменти цього процесу на прикладі неоліберальних реформ у вищій освіті Великобританії у 80-х – 90-х роках XX ст., що розглядались як зразок багаіьма країнами. “Цінності вищої освіти сьогодні, – зазначають Б. Солтер і Т. Тапер, – це складна комбінація двох різних інституційних традицій, що включає в себе протилежні погляди на державне регулювання та внутрішнє врядування” . До початку 90-х років у Великобританії існувала бінарна система із чітким поділом на “старі” (old) університети і технічні інститути (politechnics), що складали так званий “суспільний сектор вищої освіти” (the public sector of higher education). У чому полягали між ними відмінності з точки зору організації ‘‘внутрішнього вряду-вання”? “Старі” університети (їх уособленням традиційно є Кембридж та Оксфорд) до початку реформ 80-х – 90-х років неухильно дотримувались “традиційного ліберального університетського ідеалу”, згідно з яким університет “як спільнота вчених” “демократично організувала своє власне життя”. Провідну роль у внутрішньому врядуванні відігравали “academics” — професорсько- викладацький корпус. Саме вони “керували університетом через механізм колегіальної демократії”. “Старі” університети мали “реальну автономію” . Технічні інститути протягом XX століття обіймали інший статус. До 1988 p., коли і їм трохи пізніше – у 1992 р. було надано право називати себе університетами (“новими”), вони перебували у підпорядкуванні органів місцевої влади і були об’єктом відповідного “політичного регулювання” (local political regulation). На відміну від “старих” університетів вони керувались у своїй діяльності “економічною ідеологією” (the economic ideology). В техні-чних інститутах була “відсутня інституційна та академічна автономія”, і, зокрема, до 60-х років більшість з них навіть не мали “академічних органів аналогічних університетському сенату”. Інтеграція “старих” і “нових” університетів в єдину систему вищої освіти відбувалась в умовах уніфікації як механізмів державного регулювання, так і внутрішнього врядування університетів. Британські дослідники та експерти, характеризуючи зміст реформ 80-х – 90-х років, звертають увагу на те, що держава, уряд, керуючись бажанням максимально забезпечити “результативність та ефективність” вищої освіти в нових умовах, всіляко заохочували рух університетів в руслі “менеджеріальної революції”. Між “старими” та “новими” університетами спостерігається, з точки зору організації внутрішнього врядування, зустрічний рух, в процесі якого поступово пом’якшуються відмінності між ними. Якщо вести мову про “старі університети”, то вважається, що впровадження “британської моделі менеджеріалізму” супроводжується “занепадом академічних свобод” . Реформи в англосаксонських країнах в напрямку “ дерегулювання та утвердження ринкової конкуренції” аж ніяк не призвели, зауважують австралійські вчені, “до більшої автономії” університетів . Роблячи подібні висновки, автори як правило мають на увазі, що йдеться не про відмову від автономії взагалі, а якісні зміни у її розумінні (“переоцінка” за Г. Нівом) та реалізації на практиці. Старі, добрі часи, коли внутрішнє врядування здійснювалось виключно академічною спільнотою, минули. Як зауважує М. Квієк, “інше суспільство – інша філософія – інший університет” . Зглобалізований, скомерціоналізований ЕОМ-університет потребує якнайширшої власної автономії зі своїм статусом активного гравця на міжнародному ринку освітніх послуг. Вона була і залишається “ключовою цінністю” для нього, без неї неможлива результативна наукова та навчальна робота . Однак при цьому, як зазначають експерти Європейської комісії, в організації структури внутрішнього врядування закладів вищої освіти, дослідницьких університетів, насамперед, “відбувся перехід від традиційної” моделі самоврядування (self-government) до моделі менеджмент- ного самоврядування (managerial self-governance) . На нашу думку це дуже важливий висновок, що свідчить про суттєві зрушення у теорії і практиці університетського врядування. Зазначений стан речей став результатом дії цілого ряду факторів, як зовнішніх по відношенню до університету, так і внутрішніх. Зокрема, що стосується останніх, то, як зазначають західні фахівці, в університеті поступово визрівала загальна невдоволеність традиційною системою врядування, що складалася згідно з принципом поділу влади, – із самоврядних та виконавчих органів. Виявилось, що претензії висловлювались головним чином до са-моврядних структур, ефективністю діяльності яких були невдо- волені практично усі – як адміністрація, так і викладачі. Зокрема, у США підрахували, що викладачі, витрачаючи близько 11 % свого часу (майже по 6 годин на тиждень) на участь в роботі самоврядних структур, відчували все менше і менше задоволення від результатів своєї діяльності в них . Показовим є наступний факт із практики британських освітніх реформ. Ще у 1985 р. в одному із офіційних документів зазначалось, що залучення “academics” до “університетського врядування через численні комітети уповільнює процес вироблення рішень і сприяє зміцненню секційних інтересів. В той же час “academics” часто нала- штовані на блокування прийняття необхідних рішень в інтересах всього інституту в умовах наявності обмежених ресурсів” . Намітилась, як зазначив Дж.Дадерштадт, “криза участі”, в умовах якої традиції “дебатів та пошуку консенсусу” вступили в протиріччя із забезпеченням ефективності (efficiency) роботи системи університетського врядування” . Перед університетами з усією гостротою постали наступні питання, на які необхідно було знайти адекватні відповіді. По-перше, “чи досягнення консенсусу все ще залишається більш важливою справою, ніж прийняття ефективних рішень? По-друге, чи існує реальна загроза академічним свободам з боку більш раціональних механізмів прийняття рішень? По-третє, чи можна досягнути більш урівноваженого балансу між ними?” Як ми вже зазначали, вибір було зроблено на користь моделі “менеджментного врядування” з її орієнтацією на “ефективність і результат”. Динамічне середовище вимагало динамічних та раціональних рішень. Раціоналізуючи свою діяльність, університети, перш за все дослідницькі, при цьому намагаються, наскільки це можливо і відповідає вимогам часу, мінімізувати ризики та загрози для університетської автономії, яка, на чому наголошуємо ще раз, зазнала серйозних трансформацій і мало в чому нагадує традиційну, виплекану протягом століть “учасницьку” модель, побудовану на принципах колегіальності та “класичного” поділу владних повноважень в структурі університетського врядування. Однак, що цікаво, саме ця модель найчастіше фігурує у вітчизняних публікаціях, автори яких, пропонуючи “скористатися досвідом європейських університетів”, Кембриджського зокрема, вважають, що “тільки за умови” впровадження моделі управління, побудованої на “реальному поділі влади” та її “децентралізації”, на принципах “прозорості” українські університети “зможуть таки вийти з кризового стану і запрацювати з максимальною ефективністю”. В загальному, теоретичному плані подібні пропозиції виглядають досить привабливо і ніяких заперечень, зрозуміло, не викликають. А от стосовно їх практичного втілення в життя в умовах України виникають деякі запитання. Виходячи із наявного, як позитивного, так і негативного досвіду, можна зараз дійти до висновку, що реалізація “класичної” “учасницької” моделі універ-ситетського врядування в нашій країні є досить проблематичним проектом. По-перше, як нам здається, досить часто недостатньо враховується той факт, що “ідея університетської автономії не є іманентною характеристикою української політичної свідомості, не укорінена в глибинні пласти національної культури і не є підтриманою попереднім реальним досвідом” . Можливо саме цим пояснюються факти викривленого перенесення в Україну принципу “самоорганізації та самоуправління в наукових організаціях і вищій школі” , які зазнавши відповідних мутацій на вітчизняному правовому та політико-економ ічному ґрунті, досить часто набувають вельми непривабливих, а то і потворних форм. По-друге, хоча Східна Європа, в тому числі і Україна, як вважає М. Квієк, поки ще не зазнала повною мірою впливів глобалізації в сфері освіти, ці часи, і можливо досить швидко, все ж таки настануть, і нашими університетами, як західним, вже зараз доведеться, якщо вони захочуть вижити, рахуватись із цим феноменом. Тому, з огляду на перспективу, перед нами стоїть досить складне завдання, навіть складніше, ніж перед західними університетами. Вони ведуть пошук адекватних форм врядування, спираючись на вже існуючі демократичні традиції університетської автономії, модернізуючи їх. Нам доводиться вирішувати це завдання за відсутності подібних традицій, в контексті спроб реформування над централізованої, забюрократизованої системи управління. В цих умовах важливо зважено розставити акценти у справі впровадження університетської автономії в Україні. Зокрема, орієнтуватись не тільки на минулий, а й, насамперед, на сучасний досвід західних університетів, їх адаптації до складних умов глобалізації. За цих, та багатьох інших умов тема університетської автономії “має стати темою напруженого громадського дискурсу, довго-тривалого і серйозного обговорення проблеми, що поєднувало б дискусії у спеціалізованих галузях знання зі щоденним досвідом і відповідними думками. В такому дискурсі мають бути враховані вітчизняні реалії, глобальні виклики, інтелектуальний та практичний досвід, наявні політичні, культурні й моральні ресурси тощо” . Зрозуміло, що звертаючись до західного досвіду, потрібно зважено оцінювати не тільки його “класичні”, виплекані протягом тривалого часу, форми, але й сучасну практику, адаптовану до умов глобалізації. Вона теж неоднозначна. Навряд чи слід, наприклад, сприймати як рекомендацію до негайного виконання досить поширені в дискурсі погляди найбільш радикально налаштованих прибічників “академічного капіталізму”, зокрема у “голландській школі”, які вважають, що університетами ма-ють керувати виключно “професійні лідери та менеджери” . При цьому вони посилаються на досить поширену практику, коли наглядова рада, в якій значний вплив мають представники “зовнішніх стейнголдерів” (external stakeholders), наймає за контрактом на керівні посади менеджерів, які не є членами університетської спільноти. Подібна практика є підставою для висновків, що університети перетворюються із автономних в гетерономні (heteronomous ) університети . Зазначені погляди в дискурсі репрезентують, як правило, ті представники академічних та інтелектуальних кіл, які є принциповими противниками неоліберальних трансформацій в освітній політиці. Вони є в усіх регіонах, в усіх країнах, однак сила їх впливу на офіційну політику в розвинутих країнах практично не відчувається і обмежується полем інтелектуальних дискусій, зокрема в сфері філософії освіти і педагогіки. Інша справа регіони, що розвиваються. Зокрема, країни Латинської Америки, де анти- неоліберальні настрої і рухи досить впливові. Переконатись у цьому можна, наприклад, ознайомившись із змістом діяльності Інституту досліджень освітньої політики (IEPS), який було створено представниками “незалежного ліворадикального союзу освітньої політики” (Independent Radical Left Education Policy Unit). Цей союз створив “a free e-journal” під назвою “The journal for critical education policy studies”. Редколегія журналу керується у своїй діяльності “критичною теорією освіти та практики”. “Критична теорія” (Critical theoiy) – це “ревізіоністська марксистська філософія” (a revisionist Marxist philosophy) . Зрозуміло, що матеріали в “критичному” антинеоліберальному маніфесті, яким є фактично журнал, бажано сприймати теж критично. Хоча загалом зміст подібних публікацій, як до речі і з видань, що репрезентують інші, критично налаштовані до неолібералізму філософські та педагогічні школи, заслуговують на їх більш активне включення у вітчизняний освітянський дискурс. Зокрема, можливо, допомогло б декому позбавитись певної зачарованості супермодними постмодерністськими ідеями та, відповідно, ілюзій з приводу їх негайної реалізації на практиці в Україні. В “критичних” (і не тільки) виданнях висловлюється стурбованість з приводу того, що в процесі неоліберальних реформ в багатьох країнах “серйозно послаблюється” зв’язок між інституційною з одного боку, та індивідуальною автономією і академічними свободами – з другого . Що це означає і чому відбувається? Насамперед, звертається увага на те, що EGM-університети, набуваючи автономії як суб’єкти світового ринку освітніх послуг і дотримуючись його логіки, намагаючись бути максимально ефективними (efficiency), результативними (effectiveness) та економічними (economy), підпорядковують цим вимогам свій внутрішній устрій. Це не може не позначатись на статусі “academics” – традиційного носія і уособлення академічних свобод університету модерної доби. “Економічна доцільність”, якою керуються у своїй діяльності менеджери “підприємницького” університету , подекуди вимагає певних обмежень у визначенні змісту навчальних програм, напрямів наукових досліджень, стилі управління тощо. Жорсткішими, з точки зору вимог до “academics”, стають умови контракту між ними та університетами. Проза ринку байдужа до “етичних та філософських аксіом” і для неї дійсно автономія, говорячи словами Г. Ніва, виглядає як “серія операційних умов та функцій”. Виходячи із змісту відповідних публікацій, найбільш гострі дискусії точаться навколо особливостей статусу “academics” у вищих навчальних закладах, умов їх перебування на відповідних посадах (tenure).Наприклад, в Канаді, як зазначає Є. Егрон-Полак, подекуди будь-які розмови на цю тему сприймаються як потенційні зазіхання на академічні свободи .1, до речі, зауважимо, не безпідставно. Зокрема, адепти “ринкового фундаменталізму” в університетському середовищі через пресу, через своїх представників в політичних та урядових колах (і не тільки в Канаді) намагаються переконати громадськість в тому, що в сучасних умовах “виробники освітніх послуг”, порівняно із іншими учасниками ринку, мають “необгрунтовані привілеї” у вигляді “академічних свобод та інституційної автономії”.