3.7. Соціальна відповідальність університету: нові умови – нові орієнтири?

150 views

Джерело: Андрущенко В.П., Савельєв В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного)/ В.П. Андрущенко, В.Л. Савельєв. – К. : “МП Леся”, 2010. – 368 с. Режим доступу: http://bvp.npu.edu.ua/images/files/osvitnia%20polityka_UKR.pdf




Дискусії навколо питання можливості чи нереальності перет-ворення “academics” у своєрідну “касту недоторканих” є складовою більш широкого дискурсу, а саме: проблеми ‘‘підзвітності” (accountability) та “відповідальності” (responsibility) вищих навчальних закладів взагалі, університетів зокрема. Відзначено, що на Заході в 90-х роках ці питання почали дискутуватися “з новою енергією” . В Росії тільки останнім часом почали з’являтись публікації, присвячені цій проблемі, яка, з погляду Р.Апресяна, “осмислена слабо” і не була “предметом достатньої уваги з боку суспільства” . Схожа ситуація і в нашій країні. Згідно з висновками ГО “Центр розвиток корпоративної соціальної відповідальності” наше суспільство “ще не готове до сприйняття соціальної відпові-дальності для усіх”, що “складно розвивається концепція корпо-ративної соціальної відповідальності (КСВ) в Україні…” (9 червня 2008 р.) Мабуть, так воно і є, оскільки ми так і не виявили жодного коментаря на досить численні матеріали на сайті Центру. Його колектив, наскільки ми можемо гадати, має за мету змінити ситуацію на краще. Зокрема, в рамках проекту “Корпоративна соціальна відповідальність в освіті” 19-21 лютого 2009 р. для викладачів економічних дисциплін вищих навчальних закладів України проведено тренінги, круглі стіл. На майбутнє заплановано низку заходів. Концепція корпоративної соціальної відповідальності, на яку спирається, зокрема, у своїй діяльності зазначена громадська організація, визрівало на Заході в контексті розробок положень етики бізнесу і управління. “Соціальна відповідальність – ц е відповідальність організації за вплив своїх рішень та діяльності на суспільство та оточуюче середовище, що реалізується через прозору та етичну поведінку”. КСВ розглядається як складова бізнес – стратегії, що відповідає за позиціонування бізнесу у зовнішньому та внутрішньому середовищі. Вона включає в себе наступні ком-поненти: відповідальність у взаємовідносинах із партнерами, відповідальність по відношенню до споживачів, відповідальну полі- , тику по відношенню до власних працівників та екологічну відповідальність . Західні дослідники, приступаючи до вивчення практичних ас- а пектів корпоративної соціальної відповідальності у сфері вищої , освіти, спирались на розробки саме із сфери етики бізнесу та і управління. Процеси приватизації та комерціалізації в універси- . тетській діяльності, на їх думку, є досить вагомим аргументом на | користь саме такого підходу. Цілком в дусі адаптивних теорій організації, про які йшла мова, – “теорії невизначеності” та “теорії ресурсної залежності”. Спрацьовує концептуальний ланцюжок: зміни в середовищі – відповідні реакції у внутрішньому вряду- ванні університету та його місії – навчальній та дослідницькій діяльності. Модерний університет із часу свого існування ніс відповіда-льність перш за все перед національною державою, яка, в свою чергу гарантувала йому і фінансування, і автономію. В світі, який “дедалі більше глобалізується та інтегрується, аргумент про державу та націєтворчу роль університету втрачає свою грунтовність” . В свою чергу, держава вже не може гарантувати ані фінансування в режимі “welfare state”, ані традиційну автономію. Остання із самодостатньої цінності перетворилась у свого роду заручницю процесу вибудови системи взаємовідносин в трикутнику: університет – держава – “зацікавлене суспільство” (stakeholder society). Дискурс збагатився концепцією “обумовленої автономії” (conditional autonomy). Відповідно до неї, – зазначає Г. Нів, – “рівень забезпечення інститутом власного самовизначення безпосередньо залежить від того, як він виконує окреслені ним же зобов’язання перед суспільством” . “Академічна свобода – це, по суті, соціальний обов’язок” . Висновки західних науковців були позитивно оцінені академічною спільнотою і знайшли своє втілення у положеннях Бухарестської декларації етичних цінностей та принципів вищої освіти у європейському регіоні: “Автономія вищих навчальних закладів, життєво важлива для ефективного виконання ними своїх історичних обов’язків і задоволення потреб сучасного суспільства, не повинна використовуватися навчальними закладами як привід для ухилення від відповідальності перед суспільством – послідовно діяти в його інтересах” . Принцип “автономії із відповідальністю” було проголошено на конференції європейських вищих навчальних закладів (Саламанка, 2001 р.) провідними у діяльності вузів в європейському освітньому просторі. Схожа реакція спостерігалась І з боку національних та наднаціональних офіційних структур. У ґрунтовному дослідженні, підготовленому експертами Європейської комісії, наголошується, що, безумовно, інститути вищої освіти у країнах членах Європейського Союзу автономні. Але оскільки вони є провайдерами суспільних послуг та бенефіціаріями суспільних фондів, то громадськість, а особливо ті, хто забезпечує фінансування, мають “законний інтерес знати, що відбувається в самому ін-ституті” . Зрозуміло, що процес налагодження системи взаємовідповіда- льності відбувається непросто. По-перше, протягом останніх двох десятиліть, як зазначає ПЛешейра, директор Центру досліджень політики в сфері вищої освіти (університет Порту, Португалія), відбулись досить суттєві “зміни у суспільних уявленнях про природу та організацію вищої освіти”. Зокрема, знизився рівень довіри з боку суспільства до закладів вищої освіти, з’явились ознаки невпевненості в тому, що вони ефективно використовують наявні ресурси . По-друге, в цих умовах одна сторона, в особі державних органів, хоче достеменно знати, куди ідуть кошти і якнайретельніше домагатися цього. Суспільство виступає як “колективний аудитор” . Інша, в особі університетів, бажає якнайбільше свободи у розпорядженні ресурсами. З огляду на це, цікаво спостерігати за ходом минулих і теперішніх публічних дискусій з цього приводу між представниками зацікавлених сторін. Показовою е, наприклад, позиція одного із колишніх високопосадовців Великобританії, який, у відповідь на занадто, на його думку, наполегливі домагання університетів якнайширшої автономії, зауважив наступне: “Якщо вони хочуть мати середньовічний рівень автономії, то тоді вони мають бути готовими до сприйняття середньовічного рівня фінансування”. Системи фінансового аудиту існують в усіх європейських країнах, за виключенням Італії . Отже – з одного боку, фінансування за результатами, гарантія “реальної автономії” у використанні коштів, з другого — підзвітність перед суспільством за отримані результати. Протягом останніх 10—15 років в країнах Євросоюзу відбувається складний процес налагодження механізму підзвітності, через який влада та інші стейкголдери мають можливість впливати на фінансову та стратегічну політику вищих навчальних закладів. Складові цього механізму – “вимірники підзвітності” (accountability measures) та “автономія інститутів” (institutional autonomy). Подальший розвиток автономії, таким чином, прогнозується в контексті існуючих національних систем звітності, яка, в свою чергу, має забезпечити відновлення та забезпечення довіри (trust та confidence) між вищими навчальними закладами та суспільством. Уряди, як зазначається в дослідженні, намагаються всіляко сприяти налагодженню “багаторівневого співробітництва” між інститутами та регіональною владою, приватними компаніями тощо шляхом створення, зокрема, відповідних “консорціумів”, і, таким чином, формувати “орієнтоване на результат середовище”. За останні 10-15 років інститути, удосконалюючи власний автономний статус, перебрали на себе чимало функцій, які до цього належали до сфери компетенції органів влади (урядів). В результаті, наразі вони реалізують відповідальність за результати своєї діяльності “у новий спосіб”. Інститути “мають продемо-нструвати, що вони адекватно реагують на потреби суспільства, що отримані ними суспільні копгга використовуються за призначенням. Вони зобов’язані підтримувати високі стандарти у навчанні та дослідженнях, що є першочерговою місією освітніх організацій”. Отже, “зміцнення автономії” і “посилення відповідальності” – два боки однієї медалі – процесу формування “нових від-носин” між “зацікавленим суспільством” і вищими навчальними закладами, зміцнення довіри між ними, що певною мірою була послаблена у 70-х – 80-х роках і пов’язана із кризою режиму “welfare state”. Відбувається перехід від “старого врядування (old governance), основою якого був “традиційний спосіб академічного самоврядування замкненого співтовариства вчених” до “нового типу врядування”. Суть його – у “перерозподілі відповідальності, підзвітності та влади стосовно вироблення рішень серед відповідних внутрішніх та зовнішніх стейкголдерів” . Інакше кажучи, “традиційний баланс між автономією, владано та підзвітністю в освіті переглядається” усіма зацікавленими сторонами . Мало чим відрізняється за змістом від розглянутих вище матеріалів один із останніх програмних документів Світового банку , метою якого було, зокрема, внесення певних корективів у власну стратегію в галузі освіти, що була визначена у 1999 р. “Ключова” ідея нового документу – “орієнтація на результат” усіх учасників освітнього процесу. Це стратегія. Один із головних інструментів її реалізації – створення і ефективне застосування на місцевому, національному, регіональному та глобальному рівнях системи “оцінки результатів” діяльності освітніх закладів, її “ефективності”, “аналіз витрат і результативності інвестицій в освіті” . Експерти Світового банку останнім часом акцентують увагу саме на цих моментах. “Проблема врядування, менеджменту та підзвітності має вирішуватись як необхідна, але не єдина умова вирішення інших проблем в секторі…, – зазначає Дж. Сокнат. — Удосконалюючи систему врядування, менеджменту та підзвітності, необхідно створювати відповідну систему, що забезпечувала б інформацію не про залучені ресурси (inputs), а про кінцеві результати (outcomes), про результати навчання, а не про роки перебування в навчальному закладі; про набуті студентами навички вирішувати проблеми, діяти в команді, налагоджувати самоосвіту, а не про обсяг засвоєних фактів” . І другий “ключовий момент” документу – “акцент на важливості” посилення “підзвітності” навчальних закладів, місцевої влади, їх відповідальності перед громадою, суспільством як за витрачені кошти, так і за отримані результати . Фахівці Світового банку теж наполягають на необхідності децентралізації системи врядування, перерозподілі владних повноважень та відповідальності між усіма стейкголдерами – “внутрішніми” і “зовнішніми”. Існує погляд, зокрема в російському та антиліберальному сегменті дискурсу, згідно з яким запозичені із бізнесової корпоративної соціальної відповідальності (КСВ) механізми є “насамперед, ефективним інструментом контролю” . Соціальний аудит, на відміну від фінансового, дає змогу контролювати не тільки фінансові потоки, але й соціальне середовище, в якому діє освітня організація. Виникає питання: хто володіє цим інструментом контролю і в чиїх інтересах він використовується? Російські експерти, спираючись на Ж. Бодрійяра, описують сучасне суспільство споживання як таке, що поділяється на тих, хто володіє цим інструментом і тих, хто втратив таку здатність. Відповідно, існує два типи моралі та етики. Суспільство розкололося на “рабів”, приречених на “соціальну долю споживання” і яким притаманна “мораль насолоди, аморальності, безвідповідальності”, та “панів”, що дотримуються моралі “відповідальності та влади”. У такій реальності відповідальність є моральною категорією тільки на вищому рівні суспільної ієрархії. На нижчому ж вона опосередкована споживанням, тобто перетворюється в категорію економічну. Саме у цій якості економічної категорії і виступає сьогодні популярне поняття “соціальна відповідальність”. У цьому сенсі вона є універсальним інструментом регулювання поведінки споживачів, в тому числі і споживачів знання . Хто ж конкретно ті “пани”, що володіють зазначеним “універсальним інструментом контролю?” На рівні світової освітньої політики (world politics) – це, як вважають російські експерти, “глобальні актори”, зокрема, в особі Світового банку. Цілком припускаємо коректність подібних висновків, зокрема, якщо вважати доведеним факт, що “головні рішення в сфері політики приймаються не на рівні урядів держав, а в світових банківських установах” . З огляду на це, невипадковими виглядають публікації, в яких Світовий банк розглядається як “новий господар освіти” , як репрезентант та уособлення глобальних, загальноцивілізаційних цінностей. Міжнародні організації, – переконує читачів у солідній монографії один із поважних американських експертів з прав людини, – а особливо фінансові, на практиці почали відігравати роль захисників суспільних (public) інтересів . Якщо це дійсно так, можна припустити, що саме із Світовим банком та йому подібними транснаціональними структурами, а не національними урядами мають укладати, за визначенням Г. ван Гінкеля, “новий Соціальний Контракт” (a New Social Contract) “EGM – університети”, і нести перед ними відповідальність за результати своєї діяльності в інтересах світового співтовариства. Антиглобалісти та альтерглобалісти вважають, що наднаціо-нальні структури, намагаючись здійснювати визначальний вплив на зміст освітньої політики національних держав і національних урядів, перетворюють їх на інструмент здійснення своєї власної політики. А це означає, що аж ніяк не в інтересах глобального капіталу “послаблення державної влади. Навпаки, сильна держа-ва необхідна для регулювання ринку, придушення будь-якого класового спротиву йому, для комодифікації (commodity – товар) та уніфікації усього сущого … відповідно і в сфері освіти, держава використовується для того, щоб віддати суспільний сектор у приватні руки” . Подібний погляд, хоч і не в такій радикально анти-неоліберальній формі, можна зустріти в традиційних академічних виданнях. Зокрема, вважається, що незважаючи на те, що в сучасних умовах “уряди реалізують свою політику у більш децентралізований спосіб, ніж у попередні роки, вони за-цікавлені в тому, щоб здійснювати свій вплив на більш широкий діапазон справ. Це означає, що відбувається концентрація влади, хоча свобода дій та відповідальність перейшла до окремих ін-ститутів” . Отже, сучасна постановка проблеми автономії та соціальної відповідальності університету є глобальним викликом. Відповіддю на нього в розвинутих країнах Заходу є перехід вищої освіти на мову ринку, зміни у функціях та ролі держави, її освітньої по-літики, відповідне переосмислення суті врядування університету, його взаємовідносин із “зацікавленим суспільством” (Stakeholder Society). Логічно поставити питання, а чи готова наша країна, наша вища освіта до адекватної відповіді на глобальні освітні виклики? М.Квієк вважає, що в країнах Центральної і Східної Європи “тиску” глобалізації “ще не відчувають”, але “це трапиться дуже скоро”. І ми до цього “взагалі не підготовлені”. Тому польський вчений закликає “бути особливо” чутливими до “глобального контексту змін, що відбуваються в освіті”, і спрямовувати освітні реформи “відповідно до принципів економічної раціональності” . Що це означає на практиці – свідчить досвід розвинутих країн. Україні, на що ми вже звертали увагу, доводиться діяти в ін-ших умовах і вирішувати дещо відмінні завдання. Можливо тому у нас нижчий, порівняно із західною освітою, поріг чутливості до глобальних освітніх викликів. Оскільки за радянських часів, як пише М. Култаєва, “не існувало ніякої корпоративної етики як у середній, так і вищій школі”, одним із першочергових завдань є формування та утвердження ефективної ціннісної системи вищої освіти. Системи, яка набула б рис, за висловом Т. Добко, “кембриджського світу”, в якому “академічна гідність і честь, довіра не є порожніми звуками, а справжнім капіталом університету” . Схожа ситуація і з університетською автономією. Тому цілком зрозумілою та виправданою була мета ініціаторів проекту із експериментального запровадження її основ в українській вищій освіті: “створення нової моделі взаємин університету, суспільства і держави, за якої університет виходить за рамки вер-тикальної ієрархії і стає інституцією, яка сама визначає свої за-вдання, сама несе відповідальність за результати своєї діяльності перед суспільством в особі власної академічної та студент-ської спільноти та місцевої гррмади і сама дбає про відповідальність своєї місії загальнонаціональним інтересам”. Значною мірою завдяки ініціаторам експерименту останні роки освітянська спільнота досить активно обговорює проблему автономії та відповідальності університету. Висловлюються різні думки, погляди, зокрема в контексті пропонованих змін у Законі України “Про вищу освіту”. Як свідчить досвід розвинутих країн, “одне із головних завдань університетського менеджменту” – це “встановлення балансу між “автономією” університету та його “відповідальністю” перед суспільством” . “Academics” прагне максимуму “свободи”, “зовнішні стейкголдери” – максимуму “підзвітності”. Постійно існує загроза і спокуса у кожної із сторін запровадити правила гри з нульовою сумою (zero-sum game), в якій виграш одного учасника дорівнює програ ш у іншого. Привабливо виглядає твердження, що “автономія університету означає його цілковиту підзвітність та відповідальність перед суспільством” . В цьому випадку виникає питання – про яке суспільство іде мова? Мабуть, не про сучасне українське, оскільки до реальної автономії нашим вищим навчальним закладам ще далеко. Якщо ж ідеться про розвинуте суспільство, то тоді бажано знати хто і як репрезентує його цілі “не як соціальної абстракції, а конкретного живого тіла?” . Інакше кажучи, перед ким конкретно нести відповідальність? З огляду на всезростаючу складність та розгалуженість зв’язків університету із оточуючим середовищем, наприклад, у США. Як правило, згадуються “споживачі освітніх послуг”, “громада”, “держава”, “спонсори”, “фонди” тощо. Чи доречно, з огляду на існуючу нині практику освітнього врядування в розвинутих країнах, вести мову про “цілковиту підзвітність та відповідальність” університету перед кожним із названих представників “зацікавленого суспільства” (stakeholder society)? Мабуть, ні. По-перше, характер, масштаб, глибина взаємовідносин університету із кожним із названих “стейкголдерів” різні. По-друге, які наслідки для автономії мала б “цілковита підзвітність та відповідальність” університету перед актором освітньої політики, що фігурує у західних авторів під узагальнюючим поняттям “бізнес”? Питання риторичне. Наскільки ми можемо гадати, а саме на ці моменти зверталась увага у попередніх сюжетах, у розвинутих західних країнах відбувається складний, суперечливий процес переходу від системи, у якій хтось перед кимось і за щось має відповідати, до системи стримувань та балансу інтересів на всіх рівнях – загальносуспільному, регіональному, місцевому, університетському, в якій має діяти механізм взаємовідповідальності “зацікавленого суспільства” (stakeholder society) та університету за результатами його освітньої діяльності. Це знаходить свій вияв у пошуках конкретних вимірів та пропорцій, залежно від певних умов, університетського врядування: представництво “внутрішніх” та “зовнішніх” стейкголдерів, розподіл владних повноважень між представницькими та виконавчими органми, наглядовими радами, інституціалізація гарантії існування автономії та академічних свобод тощо. Ідея, очевидно, полягає в тому, щоб налагодивши відповідним чином університетське врядування зацікавити в необхідності автономії для успішної діяльності навчального закладу представників “зовнішніх стейкголдерів” і перетворити їх у її прихильників та співучасників. З огляду на те, що чимало з того, із чим на практиці і в теорії мають справу останнім часом наші західні колеги, заявляє про себе все голосніше і в Україні, було б серйозною помилкою ігнорувати набутий досвід. Особливо з точки зору реформування багато в чому архаїчної системи освітньої політики (politics), та організації внутрішнього життя вищих навчальних закладів. Теоретичний фундамент можуть забезпечити дослідження в контексті світового дискурсу “належного врядування” (good governance). Хоча, як уже встигли переконатись на Заході, ані “ефективний менеджмент”, ані “належне врядування” (good governance) самі по собі не можуть бути гарантією успіху у цій складній справі. Потрібні, як зауважує Дж. Діалав, і “сильне лідерство”, і високий рівень “довіри” між усіма стейкголдерами, і чимало ще чого такого, чого поки що “не спостерігається сьогодні в багатьох університетах”.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Партнерські посилання: