Джерело: Андрущенко В.П., Савельєв В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного)/ В.П. Андрущенко, В.Л. Савельєв. – К. : “МП Леся”, 2010. – 368 с. Режим доступу: http://bvp.npu.edu.ua/images/files/osvitnia%20polityka_UKR.pdf
Відразу зауважимо, що визначаючи назву розділу, ми скористались метафорою одного із найвідоміпшх французьких істориків XX ст. Ф. Броделя. Досліджуючи величезний світ економічних комунікацій та торгівлю, він, як нам здається, своїми теоретичними розвідками допомагає “помістити” ринок на його справжнє місце в “часі і просторі, поруч, над і під рештою елементів”, що поділяють з ним “цей час і цей простір: політикою, культурою, суспільством”. Зробити це, як цілком слушно зазначає Ф. Броделя, не так просто, як здається. Вкотре ми змушені констатувати, що і цей термін – “ринок” сам по собі досить неоднозначний . В найширшому розумінні він застосовується для характеристики усіх форм обміну, варто тільки їм вийти за межі самодостатності, до описання усіх категорій, що стосуються торгових просторів (міський ринок, регіональний (європейський, наприклад) ринок, національний ринок, глобальний ринок, або того чи іншого продукту (ринок освітніх послуг). В цьому випадку зазначений термін рівнозначний обміну, обігу, розподілу. Разом із тим термін “ринок” часто-густо означає досить широку форму обміну, яку також називають ринковою економікою, цебто систему . Із вищезазначеного випливає, що комплекс ринку можна зрозуміти, – зазначає французькій вчений, — якщо тільки “помістити його в сукупність економічного життя і не меншою мірою – життя соціального, які з роками змінюються ”. Важливо також завжди мати на увазі, що цей комплекс “не перестає еволюціонувати й видозмінюватися сам, а отже, в різні моменти має неоднаковий сенс або неоднакове значення” . В економічній теорії ролі ринку надається особливе значення. Для А. Сміта ринок – регулятор виробництва, економіки в цілому. Ринок – “невидима рука”, це місце, де зустрічаються і автоматично врівноважуються через механізм цін пропозиція і попит. Обмін поєднує економіку одну з одною, обмін – “з’єднувальна ланка, шарнір.” ‘Тинок – це засоби організації, обміну благами та послугами на основі ціни, а не на інших підставах – традиції або політичному виборі” . Визначення ролі і місця ринку в “його конкретній реальності” в рамках нашого дослідження означає наступне. По-перше, з’ясування специфіки прояву загальних закономірностей дії ринкових механізмів в нехарактерній з точки зору їх походження і сутності сфері – сфері продукування суспільних благ, до яких відноситься і освіта, зокрема вища. Одне із ключових питань – визначення сутності приватних, корпоративних та суспільних інтересів, їх співвідношення. По-друге. Характеристика динаміки, виявлення певних закономірностей формування, артикуляції та узгодження (неузгодження) цих інтересів в інституційному та функціональному контексті освітньої політики суспільства, держави (nation-state) — (education politics). Мова іде, перш за все, про особливості впливу на ці процеси “орієнтовних на ринок” освітніх політик (education policies) їх конкретних носіїв (державних та освітніх інституцій перш за все), які використовують “інструменти політики, що базуються на концепції конкурентного ринку”. По-третє. Аналіз дій конкретних носіїв освітніх політик крізь призму згадуваного уже “трикутника узгоджень” Б.Кларка. Нагадаємо, що згідно з цією схемою державна влада, ринок та “академічна олігархія” – це ті три сили, що визначають, “через взаємодію, напрям координації системи вищої освіти” . Протягом часу, що минув від року оприлюднення американським вченим свого евристичного “трикутника” (1983 p.), відбулися досить суттєві зміни як у суспільному статусі, у змісті діяльності самих акторів освітньої політики (education politics), так і у характері їх взаємодії, що, безумовно, мало серйозні наслідки для того чи іншого суспільства. По-четверте. У визначенні взаємодії освіти, політики і ринку у їх конкретній реальності, результатів і наслідків цієї взаємодії, ми, безумовно, не можемо вирішити поставлені завдання поза міжгалузевим підходом. Рухатись до мети через свідоцтва історії “у широкому розумінні”, через “заплутані, але, може, корисні уроки сучасного світу”. Оцінювати реальність, робити висновки, на що ми вже наголошували в попередніх розділах, “шляхом порівняння явищ у світовому масштабі, єдино доказовому” . “Порівняльна освітня політика”, маючи справу із феноменом ринку в освіті, стикається із “незліченною кількістю обмінів”, що є виявом існування досить диверсифікованого, складного явища. Відповідно, щоб охопити цю “конкретну реальність”, в усій її ба-гатоманітності, не зайвим буде намагання максимально викорис-тати теоретичний арсенал наук, безпосередньо дотичних до полі- тико-освітньо-ринкової проблематики. До неї звертається, прямо, чи опосередковано, як вважає Г. Нів, близько двадцяти наукових дисциплін – від культурологічних до тендерних, які можуть забезпечити нас “конструктивним та креативним” інструментарієм у вивченні реальності, що швидко змінюється . В процесі характеристики та аналізу ринкових відносин у сфері вищої освіти представники різних наук використовують, по суті, одні і ті самі терміни – ринок, благо, продукт, послуга тощо. Але вкладають в нього, досить часто, різний зміст. І це зрозуміло, з огляду на специфіку кожної із соціальних наук. Наприклад, попри широку вживаність досі немає однозначного тлумачення терміну “освітня послуга” . Гострі дискусії точаться з приводу визначення їх специфічності як товару. Зокрема, висловлюється думка, із посиланням на праці К. Поланьї, що освіта – це класичний фіктивний товар, “до якого не можна застосовувати ринкову логіку” . Або, в цьому ж ключі, стверджується, що оскільки “освіта – це своєрідний різновид натурального гос-подарства”, то перспектив його трансформації “в ринкову форму немає і бути не може”. І все ж, незважаючи на наявність широкого діапазону думок і поглядів, в дискурсі світової освітньої політики досить чітко ви-значився його mainstream, в основі якого лежить інтерпретація вищої освіти з позицій економічної раціональності, “вторгнення та експансія” якої почалась ще вкінці 60-х – на початку 70-х років двадцятого століття. Вчені, що репрезентують економіку освіти, зосереджують свою увагу на з’ясуванні сутності, цілей та функцій вищої освіти в економічному вимірі, визначенні її ринкового потенціалу, його специфіки у порівнянні з іншими сферами суспільного виробництва. Підходи до інтерпретації зазначеної проблематики вітчизняними та західними дослідниками з позиції економічної раціональності багато в чому співпадають. їх опонентами, як правило, виступають представники гуманітарного блоку дисциплін, з боку яких можна найчастіше почути докори в бік прибічників занадто, на їхню думку, утилітарних, спрощено-споживацьких, “вузькое- кономічних” інтерпретацій сутності і функцій освіти. Вища освіта прив’язується до ринків праці, до економічного виробництва та поступового зростання, вона має як виробничий, так і споживчий аспекти, або, інакше кажучи, питання попиту і пропозиції. Вважається, що “освіту можна розглядати як споживчий, або інвестиційний товар” . Але в цьому випадку в літературі висловлюються певні застереження. Зокрема, звертається увага на те, що виробництво і постачання освітньої продукції має товарний характер в дуже обмеженій мірі, і це має місце тільки тоді, коли освіта здобувається повністю на платній основі. “В усіх інших випадках для розкриття змісту того, що продукується, більше підходить поняття “бл а го” . В літературі розрізняють три види благ – приватні, змішані та суспільні. “Приватним благом є таке, яке має дві характеристики: – цінову виключність та – суперництво”. Під ціновою виключністю мається на увазі, зауважує Б. Jlecep, можливість особи, яка “володіє” благом не дозволити іншим користуватись цим благом. Це можливо у тому випадку, якщо вони відмовляються заплатити ту ціну, яку особа вимагає. Суперництво означає те, що використання блага однією особою скорочує обсяг цього блага, доступний для використання іншими особами. Особливістю суспільних благ (public good) є несуперництво та цінова невиключеність. Вони споживаються всіма членами суспільства, обмеження в цьому процесі є практично неможливими та недоцільними. Споживачі не конкурують за доступ до суспільних благ. Збільшення іх кількості не впливає суттєво на якість цих благ. Невиключеність означає, що виробник цього блага не може виключити з його споживання одного або частину споживачів, він не має реального вибору: “надавати це благо тим, хто платить, чи всім бажаючим” . Постачальник суспільного блага не має можливості індивідуалізувати свої взаємовідносини стосовно кожного споживача (національна оборона, пожежна служба тощо). Специфіка дії механізму виробництва та розподілу Суспільних благ пояснюється існуванням так званих зовнішніх ефектів – екстерналій. “Економісти розрізняють кілька категорій екстерналій. Деякі екстерналії мають позитивний вплив і називаються позитивними екстерналіями; інші впливають негативно і називаються негативними екстерналіями” . У випадку негативних зовнішніх ефектів частина витрат перекладається на інших, а ті, хто створює позитивні ефекти, наприклад, держава, що вкладає гроші в освіту, будує автошляхи тощо, бере на себе частину витрат щодо задоволення потреб громадян. Між приватними і суспільними благами знаходяться блага, “які можуть мати цінову виключність, але не є суперницькими, а також ті, що є суперницькими, але не мають цінової виключності” . Освіта і в сфері цінового виключення, і в галузі суперництва має змішані риси, маючи таким чином ознаки як приватних, так і суспільних благ. “Освіта не є чистим товаром суспільного спожи-вання” . Цей висновок підтверджується, зокрема, при розгляді однієї із функцій вищої освіти – виробництва нових знань. Фун-даментальні дослідження можна, з одного боку, розглядати як су-спільне благо. В контексті існуючої практики науковці, друкуючи результати своїх досліджень, переводять їх у сферу суспільного користування. Ознака несуперництва заявила про себе. Разом із тим, “будь-хто має доступ до цих нових знань, ніхто не може бути позбавлений права на приватне споживання” . Отже, з другого боку, мова іде про приватне благо. Отже, з точки зору економічної науки сьогодні неможна одно-значно віднести вищу освіту а ні до суспільних, а ні до приватних благ. Висновок, що вона за своїм характером має ознаки змішаного блага , практично ніхто не ставить під сумнів ані серед західних, ані серед вітчизняних дослідників. Неоднозначна, суперечлива природа вищої освіти історично виявляє себе в існуванні на практиці двох секторів реалізації освітніх послуг. Один із них – це державний. Другий – приватний. Відмінності між ними визначаються, головним чином, фор- мами власності та джерелами фінансування. В державному сек-торі кошти акумулюються через бюджет. Держава відшкодовує витрати на послуги, що споживаються окремими громадянами. В державному секторі спостерігається намагання забезпечити умови “доступності освітніх послуг незалежно від рівня одержуваного доходу та охоплення усіх верств населення” . Вважається, що саме держава, відображаючи суспільні інтереси, забезпечує необхідні умови для виробництва суспільних благ. Вища освіта не є виключенням. Як зазначає К. Хюфнер, якщо держава втратить контроль над освітньою системою, “вища освіта вже ніколи не буде суспільним благом” . Коли в літературі мова ведеться про роль і місце ринку у сфері вищої освіти, використовується певна “абстрактна”, “спрощена” , “ідеальна модель” “простору” і “місця”, де попит на вищу освіту з боку “споживачів”(студентів) задовольняється з боку “продавців” (вищих навчальних закладів) . Слід зауважити, що західні суспільствознавці, з огляду на досить багатий досвід дослідження феномену ринку і ринкових відносин у вищій освіті розвинутих країн, значну вагу приділяють з’ясуванню особливостей різних сегментів освітнього ринку, що проявляється у його “різноманітності” (“diversity”) та “діверсифованності” (“diversification”). Аксіоматичним вважається, що “не існує єдиного ринку у сфері вищої освіти” . Ринок освіти тісно пов’язаний із ринком праці (labour market). Спільним для усіх сегментів ринку у сфері вищої освіти є те, що усі вони пов’язані із виробництвом, обміном і споживанням одного продукту – знань. Відповідно усі згадувані “ринки” поділяються на дві групи: – ринок розповсюдження існуючих знань. Він включає усі освітні ринки, які пов’язані із процесом навчання, передачі та обміну знаннями; – ринок, пов’язаний із продукуванням нових знань. Виокре-млюють ринки фундаментальних та прикладних досліджень. Які послуги надавати у приватному секторі вищої освіти, визначають покупці і продавці, спосіб їх виробництва визначає конкуренція, а на кого і для кого розраховані послуги, – визначає попит. Зокрема, замовником освітніх послуг може стати уряд (квазі-ринок). Освітні послуги надаються за ринковими цінами. Але механізм їх формування, оскільки мова іде про “змішане благо”, відрізняється від взаємодії попиту і пропозиції звичайних благ. У цьому випадку, як зазначає Дж. Стігліц, – “пропозиція товарів суспільного споживання визначається політичними чинниками” . Дослідження природи політичних рішень представниками економічної науки здійснюється з позицій теорій суспільного вибору, змістом якої є аналіз ролі особи-стого інтересу в прийнятті державно-політичних рішень. “Мо-дель суспільного вибору – це основа для розуміння політичної діяльності, так само як економічна раціональність – основа економічної діяльності” . Не зупиняючись докладно на особливостях розподілу ресурсів в сфері виробництва і споживання суспільних благ5, наголосимо лише на принциповому значенні одного із постулатів сучасної економічної теорії для розгляду нашої проблематики. А саме – суспільний вибір, що ґрунтується на гармонізації особистих, корпоративних та суспільних інтересів, неможливий поза регулюючої ролі держави, яка є “передусім політичним регуляторним ме-ханізмом” . З огляду на це, зважимо на неправомірність жорсткого протиставлення державного і приватного сектора надання освітніх послуг .1 перший, і другий є об’єктом державного регулювання, специфіка може проявлятись в методах його здійснення. Як слушно зауважують в одній із своїх статгей автори відомого дослідження “Академічний капіталізм”, американські вчені Л. Леслі та Ш. Слотер, “ринкові сили” можуть заявити про себе або лише “завдяки безпосереднім діям уряду”, або коли він залишає певні сегменти регуляторної сфери, що “дозволяє цим силам діяти” . Регулююча функція держави у функціонуванні освітніх послуг виявляється, перш за все, у створенні “базових умов” (законодавча база), встановленні та, за необхідності, зміні правил, говорячи словами Ф.Броделя, “ігор обміну”. По-друге, урядове втручання в ринок виробництва і споживання знань пояснюється необхідністю виправлення неспроможностей ринку, обумовлених дією позитивних зовнішніх впливів. Існує “тверда переконаність”, зазначають автори аналітичного дослідження “Ринкові механізми у вищій освіті”, що знання мають позитивний зовнішній ефект, який не знаходить відображення у ринковій ціні, а це “призводить до недовиробництва знань” . По-третє. Відомо, що для споживачів існує складність у ви-значені якості такого продукту як знання (так звана інформаційна асиметрія). Це можна зробити лише експериментальним шляхом, засвоївши, наприклад, певну університетську навчальну програму. Освітні послуги – це “experience good” . Вирішення цієї проблеми, як правило, перебирає на себе держава (наприклад, впровадження системи загальнонаціональних стандартів), хоча існують, поряд із цим, також ринкові механізми, дія яких має певні особливості. По-четверте. Процеси продукування знань у різних сегментах ринку взаємопов’язані. Зокрема, зазначають автори згадуваної роботи, сфера дослідницької діяльності взаємозалежна із сферою навчання, що заохочує і робить вигідним саме співробітництво між сегментами “ринку знань”. Важко заперечити факт позитивного впливу результатів фундаментальних досліджень на освітній процес і прикладні наукові розробки. Ця взаємозалежність, що може стати основою для різних форм взаємодії між різними “ри-нковими сегментами”, є ще однією із мотивацій для урядових втручань. По-п’яте. Реалізація принципу рівного доступу до якісної вищої освіти є досить серйозною політичною мотивацією для регу-ляторних дій держави . Наголошуючи на особливій ролі, яку відіграє держава у регу-люванні сучасної економіки – “економіки знань”, ми, при цьому, маємо постійно мати на увазі, що особливої актуальності і гост-роти ця проблема, як в теоретичному, так і практичному плані, набуває в “перехідних” економіках і суспільствах, до яких нале-жить і Україна. Спроби реформувань, яких зазнала наша країна за роки незалежності засвідчили, що “визначальною помилкою трансформаційних перетворень є те, що їх основною метою став р и нок. Ринок метою бути не може”. Але намагання “реформаторів” мати “більше ринку”, на фоні “міфологізації” та фетишизації самої ідеї ринку , фактично ігнорували доведений світовим досвідом факт, що він має вади. Серед них – неефективність для тих товарів і послуг, на які немає встановленої ціни, зокрема освіти. Те, що ринок слугує багатим, означає, що існує значна вірогідність порушення принципу справедливості і рівного доступу до освітніх послуг. Зазначений висновок цілком корелює із застереженнями, які висловлюють західні вчені, спираючись на аналіз практики роз-витку вищої освіти у розвинутих країнах. “Цілями освітньої по-літики не можуть бути виключно дії, спрямовані на впровадження та поширення ринкових механізмів” , – наголошують автори колективного аналітичного дослідження. Цей висновок є результатом порівняльного аналізу відповідної освітньої практики в чотирьох європейських країнах (Голландія, Німеччина, Франція, Англія) і одному із штатів США – штаті Мічіган. Досвід здійснюваних тут освітніх реформ доводить, що “з яких би причин і мотивів не запроваджувались ринкові регулятори у сферу надання і споживання освітніх послуг, необхідно неухильно дотримуватись принципу рівного доступу” . Гарант цього – насамперед, держава, її освітня політика, цілі і зміст якої, в свою чергу, визначається цілим рядом економічних та соціальних чинників. Наведені висновки і оцінки ми, безумовно, враховуємо, здійс-нюючи як ретроспективний аналіз спроб освітніх реформ в Україні і світі, так і намагаючись, зокрема, визначити перспективи політики “ринкового маневрування університетів” в нашій країні . Крім того, тішить і те, що зважена і доказова позиція колег по цеху співпадає із нашим розумінням ролі і функцій держави в трансформаційному суспільстві. Ця позиція обґрунтована одним и авторів цієї роботи в монографічному дослідженні. В ньому формою раціоналізації ролі і функцій держави виступає “організоване суспільство”. Економічна теорія, що репрезентує і політичну економію, і теорію економікс, не тільки обґрунтовує специфіку виробництва і споживання освітніх послуг як змішаного блага, не тільки конструює певну абстрактну (ідеальну) модель (моделі) вільного ринку, але й забезпечує, говорячи словами Ф. Броделя, методологічним “ліхтарем” у вивченні механізму реально функціонуючого (конкурентного або керованого) ринку виробництва і споживання знань. Особливого значення при цьому надається аналізові функцій і структури ринку, поведінці основних ринкових акторів тощо. Фокус уваги – конкуренція – рушійна сила ринкової економіки . У літературі, зокрема у працях українських вчених, що ре-презентують економіку освіти, традиційно значна увага приді-ляється проблемі економічної ефективності освіти . Вона актуальна за будь-якої політико-ідеологічної ситуації в суспільстві, за будь-якої системи суспільних відносин. Із цілком зрозумілих причин пріоритет у дослідженні становлення та розвитку ринкових відносин у вищій освіті належить західній науковій тра-диції. Ця проблема досліджується не тільки в контексті соціо-логічних, економічних “мета-теорій” (“постіндустріального”, “інформаційного” суспільства, теорій економічного зростання тощо). Розробляються різноманітні підходи, побудовані на концепціях “середнього рівня”, які забезпечують необхідні, скажімо так, “блоки” для теоретичних узагальнень загальносоціоло- гічного рівня. У роботах 70 – 80-х років переважали “вузькоцехові” проблеми взаємодії ринку і вищої освіти. У 90-х роках і особливо в останній час, дослідники, як правило, вже не уникають в контексті накопиченого досвіду пошуку відповіді на одне із “ключових”, як зазначає Д. Діл, питань – “як ринок впливає на суспільний інтерес, загалом на все суспільство?”.
Завантаження ...