Звідси потреба в рабах, і це, можливо, спонукало провадити війни.
Таким чином, з самої форми правління Лакедемона видно, що вільна частина його населення могла бути щасливою лише за рахунок другої, не вільної, і що мнима спільність майна у спартанців не могла, як стверджує дехто, зродити у них чудо загального щастя.
Під володарюванням єзуїтів жителі Парагваю обробляли власними руками спільно землю. Чи були вони тому більш щасливими? Я в цьому сумніваюсь. І цей сумнів виправдовується тією байдужістю, з якою вони поставилися до повернення влади єзуїтів. Ці народи, що не мали власності, були позбавленими енергії і стимулів до змагання. Хіба надія на славу і на повагу не могла влити енергію в їх душі? Ні, слава і пошана – це гроші, засіб до надбання реальних задоволень. Які ж задоволення можна було дати в цій країні одній людині переважаючі щодо іншої?
Якщо звернути увагу на особливий характер і малу чисельність суспільств, де існувала майнова спільність, то не можна не припустити, що якісь таємні перешкоди завжди заважали зростанню і щастю цих суспільств. Що скласти собі з цього питання правильне судження, треба було б глибоко продумати його, треба було б дослідити, чи однаково можливе існування подібного суспільства за всіх умов, а для цього треба було б вивчити його:
1) на будь-якому острові;
2) в країні, що порізана великими пустелями і захищена величезними лісами, так що завоювання її не являє інтересу і пов’язане з труднощами;
3) в країнах, жителі яких, кочуючи, подібно до татар, із своїми стадами, можуть завжди охоронитися від переслідувань ворога;
4) в країні з численними містами і оточеної могутніми сусідами. Треба, нарешті, розглянути, чи може в останньому випадку (безумовно, найбільш частому) це суспільство зберегти те змагання, той дух і мужність, які є необхідними, щоб чинити опір народам-власникам, вченим і освіченим (с.564).
Я не буду більше говорити з цього приводу. Істинність чи облудність його вирішення тим не менше є важливою для моєї теми, що усюди, де немає майнової спільності, власність повинна бути священною.
К.А.Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2 .
Шкідливим чи корисним для суспільства є право заповіту? Питання це ще не є вирішеним. Право заповіту, говорять одні, є право власності, якого не можна законним чином позбавити громадянина.
Будь-яка людина, говорять інші, безперечно, за життя має право розпоряджатися: на свій розсуд своєю власністю, але після смерті вона перестає бути власником. Мертва людина – ніщо. Право передавати своє майно будь-кому могло би бути їй надане лише законом. Але уявімо, що це право викликало б численну множину судових процесів і спорів і що в кінцевому підсумку воно виявилося б більше шкідливим для суспільства, ніж корисним. Хто стане оскаржувати у цього суспільства право змінити закон, що став для нього шкідливим?
Воля людини є мінливою, говорять закони, і в той же час ці закони вимагають нерозторгнення шлюбу. Що за суперечність! Що ж є наслідком цього? Нещастя багатьох подружніх пар. Але нещастя викликає за собою взаємну ненависть, а ненависть – часто найжахливіші злочини.
Але, що породило нерозторгненість шлюбу? Заняття від початку первісних людей землеробством.
В цьому стані щоденна і взаємна потреба подружжя одне в одному полегшує ярмо шлюбу. На той час як чоловік обробляє цілину, обробляє свою ділянку землі, дружина годує птицю, напуває тварин, стриже овець, працює по господарству і на пташиному дворі, готує обід для чоловіка, дітей і інших членів родини. Подружжя, зайняте однією і тією ж справою, а саме покращенням своєї землі, зустрічаються рідко, позбавлені скуки, і, очевидно, від небезпеки набриднути одне одному.