«Що з тебе буде?»
Проте в розповідях Ступки про дитинство я відзначив для себе, що вперще майбутній артист прокинувся в ньому ще раніше. Може, не сталося тоді, коли зовсім малим, спостерігаючи за перехожими з хатнього вікна, Бодик захотів одягнутися й пройтися, як вони. — Сиджу, дивлюсь, якийсь дядько пройщов, у чоботях, у шапці, — розповідає Ступка. — Злізаю з лавки, вдягаю дідові чоботи, батькову шапку і, копіюючи того незнайомого дядька, проходжуся по вулиці перед вікном, а потім знову повертаюся на свій спостережний пункт… Якщо зацікавить інший перехожий, знову вбираюся в якусь одежину, може й мамину, та й вискакую на вулицю мавпувати… Пам’ятаю, мама дивувалася тому перевдяганню. — Що з тебе буде? — говорила вона. — Ти такий манірний… Любиш перевдягатися, наче дівка… — Ота, кажучи по-маминому, манірність, — продовжує Ступка, — залишилася в мені й досі. Коли щось одягну вранці, то вже думаю, що зодягнути в обід. Та й у театрі майже щовечора перевдягаюсь… Коли я цікавився у Ступки його шкільним життям, то завжди розповідь була не стільки про себе, скільки про друзів. Якось запитав, хто був його найближчим шкільним другом і де він зараз. «Всеволод Богданович Окпиш, — відповів Ступка. — Зараз він у Москві». Я попросив Всеволода Окпиша написати кілька слів про їхню шкільну дружбу й перще захоплення театром. Окпиш чудово зрозумів мене й написав таке: На початку 50-х років у львівській середній школі М 4 доля звела мене з Богданом, зблизила, здружила, подарувала багато дитячих та юнацьких вражень, переживань, життєвих уроків. В ті нелегкі часи у нас було величезне бажання скоріще і глибще пізнавати життя, навколишній світ, дорослішати й мужніти. Так щасливо склалося, що сприяли цьому батьки, родичі, педагоги, навколишнє оточення, нарешті, напевно, й ми самі. Наша школа була до середини 50-х років виключно чоловічою. Лище в сьомому класі до неї перевели невелику групу дівчат зі школи № 28, розтащованої поблизу. Подія ця для всіх нас була надзвичайна, в дівчат усі позакохувалися моментально, в кожну по декілька молодих кавалерів. А вже наступного року група учнів, в тому числі Богдан і я, була переведена у школу № 28, до того часу чисто жіночу, тим самим завершивши «реформу» спільного навчання хлопців та дівчат. Тут уже ми стали об ‘єктом широкого зацікавлення кращої половини шкільного колективу. Вчилися непогано та ще й захоплювалися спортом. Грали у шкільній команді баскетболістів, у дворовій — у футбол, пробували вчитись грі в теніс — тим більще що шкільна товаришка і таємна симпатія кожного з нас була вже відомою у Львові тенісисткою. Саме з тим періодом нов ’язаний і перший досвід виступу на сцені. Вчителька російської мови та літератури Анна Іванівна створила шкільний драматичний гурток. Найвищим доробком його була постановка п ‘сси Розова «В добрий час». Провідні ролі у виставі грали Богдан Ступка і
Завантаження ...