Курс «Онтологія освіти»
Модуль 2. Тема 2. ОНТОЛОГІЯ ОСВІТНЬОГО ВРЯДУВАННЯ
У дослідженнях освіти нині набуває популярності концепція “врядування” (governance). За останні 20-25 років вона набула надзвичайної популярності в західній суспільствознавчій науці та набула статусу “проблеми глобальної політики”.
Масштаб застосування та рівень претензій прибічників зазначеної концепції дає достатньо підстав говорити про її універсальний, методологічний концептуальний потенціал, щодо аналізу онтологчних проблем освіти.
Серед інших (попередніх) концептуальних запозичень назвемо:
- концепція “людського капіталу” (human capital),
- аналіз освітньої політики (Policy Analysis)
Проте ці концепції обмежені. Концепція ж “врядування” (governance), у відповідності із проблемами, які вона досліджує, є, на думку її прибічників, інтегральною за своїм характером, оскільки охоплює освіту в усіх її вимірах — економічному, соціальному, політичному, культурно-ціннісному, історичному тощо.
Універсальність концепції врядування виявляє себе у її органічному зв’язку із ідеєю “сталого розвитку” (sustainable development).
Термін “стійкій розвиток”, маючи високий статус і визнання на вищому рівні, служить для позначення майбутнього бажаного стану суспільства, тобто, це нормативний образ, ідеальний тип майбутнього суспільства. Такого суспільства ще не існує, але людство прагне діяти в напрямку формування умов для стійкого розвитку в усіх країнах.
Він припускає збалансоване функціонування трьох складових: природи, суспільства та економики.
В англомовній літературі, що присвячена проблемам управління в освіті, найбільш вживаними ключовими термінами є “administration”, “management” та “governance”.
Існує “недбалість” авторів багатьох публікацій у використанні зазначених термінів, зокрема, коли вони вживаються як однопорядкові.
Наприклад поняття “administration” (варіанта перекладу на українську мову – “управління, адміністрування”; “управління/адміністрування”; “керування”) – одне із ключових та універсальних в теорії державного управління. Стосовно освітньої проблематики застосовується поняття “education administration” (варіанта перекладу – “освітнє управління”, “управління освітою”, “керування освітою”, “освітнє керування”). Відразу зазначимо, що ми дотри-муємось у справі перекладу терміну “administration” варіанту “управління, адміністрування” , або “управління як адміністрування”, а відповідно, терміну “education administration” – “управління освітою”. В залежності від контексту можливі варіанти – “державне управління/адміністрування освітою”, “розробка і адміністрування освітньої політики” тощо.
У спеціальних виданнях, присвячених проблемам перекладу на українську мову зазначених термінів і понять, звертається увага, зокрема, на те, що “управління” і “управляти” є калькою з російських слів “управление”, і “управлять”. І відповідні аргументи виглядають досить переконливо.
Цілком припускаємо можливість змін у наших поглядах за умови, коли, скажімо, Академія державного управління при Президентові України буде мата назву “Академія державного керування при Президентові України”.
Виділяються два тематичних напрями досліджень врядування освіти. Це – по-перше, проблема внутрішньої організації та управління університетським життям і, по- друге – взаємовідносини університету і держави (вищої освіта і держави).
Поряд із терміном “administration” (управління/адміністрування) ось уже багато років використовується термін “management” (“менеджмент, керування”).
Їх варто розрізняти:
“administration” – означає “служити, задовольняти”, а “management” – “контролювати, досягати результатів”.
Інакше кажучи, з одного боку, “служба, обов’язок та практика», з другого, – “результати, ефективність, цілеспрямованість та наука” .
Для адміністрування головним є прозориість і дотримування службами інструкцій, тоді як для менеджменту пріорітетними є:
а) досягнення результатів;
б) персональна відповідальність менеджера щодо досягнення результатів.
Проте і адміністрування (administration), і менеджмент (management) виявляють себеяк органічна складова державного управління (public administration), а відповідно і державного управління освітою (educational public administration).
Оскільки державне управління вважається своєрідною формою і засобом практичного втілення в життя державної політики, то освітнє управління/адміністрування в масштабах суспільства виступає “формою і засобом” реалізації і впровадження в життя суспільної (державної) освітньої політики (public education policy).
Тісний зв’язок між політикою і управлінням в освіті робить практично неможливим розмежування системи державного управління на політичну та адміністративно-управлінську підсистеми.
Тому в управління освітою посилюється мислення категоріями політики. Відбувся значний “парадигмальний зсув” . На відміну від попередніх підходів, що головну увагу приділяли організаційним питанням (бюджет, методи роботи тощо) функціонування освітніх інституцій, зокрема університетів, то в контексті нового бачення останні розглядались як динамічне організаційно-функціональне уособлення дії та взаємодії різних інтересів.
Політична модель (politics) прийняття рішень в організаціях освіти зосереджує увагу не тільки на взаємодії із державними органами, але й на зв’язках з іншими суспільними інституціями, що репрезентують економіку, бізнес, соціальну сферу тощо.
Заклади освіти почнають вважати себе “політичними організаціями” , які не просто виконують рішення керівних політичних органів, як це було раніше, а беруть активну участь в обговоренні та розробці освітньої політики на всіх її рівнях – загальнодержавному, регіональному, місцевому.
Більше того, в цьому контексті доречно говорити вже про розробку і впровадження, наприклад університетами, власної освітньої політики (policy).
Нас цікавить “освітнє врядування” (educational governance), що в тріаді понять поряд із поняттями “управління/адміністрування” (administration) та “менеджмент, керування” (management) обіймає ключове місце. Причому не тільки в розвинутих країнах.
В 70-80-х роках, на хвилі неоліберальних реформ державного сектора надання суспільних послуг, в тому числі і освітніх, в багатьох розвинутих країнах, зокрема англосаксонських, активно впроваджувався “новий державний менеджмент” (new public management) . Вважалось, що традиційна система управління, побудована за ієрархічним принципом і орієнтована виключно на ресурс держави (public adminіstration), вже неспроможна була забезпечити суспільне обслуговування на належному рівні. Великі надії покладались на потенціал напрацьованого у приватному бізнесовому секторі інструментарію та методів корпоративного менеджменту. Його орієнтація на результат та на забезпечення якості у наданні державою суспільних послуг визначала сутнісний зміст “нового державного ме-неджменту”.
Проте “Інструменталістська” обмеженість “нового державного менеджменту”, його практична неспроможність забезпечити універсальність державного управління, що виявило себе досить швидко, обумовили його вельми жорстку критику з боку представників влади та академічних кіл.
Що ж стало причиною невдоволення “практичними результатами застосування ‘‘нового державного менеджменту ?
Серед них визначають, насамперед, такі:
– не вирішувались адекватно морально-етичні проблеми, навіть у тих випадках, коли діяльність організацій державного сектору була “економічною, ефективною та результативною, послуги високої якості”;
– співробітництво із приватним сектором вважалось більш важливою справою, ніж налагодження побудованих на довірі (trust) взаємовідносин зі всіма зацікавленими сторонами;
– роль громадян, згідно з теорією і практики “нового державного менеджменту”, недооцінювалась і розглядалась виключно із “конс’юмеристських” позицій. Громадяни – це лише споживачі освітніх послуг, а не члени громад, які беруть актив ну участь у спів плануванні та співуправлінні процесом реалізації державних ініціатив і політик;
– у більшості країн причиною невдоволення громадян був не “низькій рівень суспільних послуг”, а брак прозорості у прийнятті важливих рішень політиками та посадовцями, сумніви щодо їх чесності та справедливості;
– практика засвідчила, що вже недостатньо було оцінювати діяльність державних організацій тільки з погляду досягнення та реалізацій специфічних цілей. Важливого значення набуває якість партнерських відносин між усіма зацікавленими сторонами в процесі вирішення спільних завдань .
Прибічників звинувачували:
- – у “невиправданому універсалізмові” та ігноруванні секторальних та культурних особливостей і специфіки окремих країн;
- – у спробах “підірвати спроможність держави”, особливо у країнах, що розвиваються;
- – у культивуванні у громадян “апатії та цинізму” у їх ставленні до органів державної влади;
- – у сприянні поглибленню “прірви між багатими та бідними націями” тощо .
Проте “новий державний менеджмент” свою справу зробив, зокрема, у подоланні “патерналістських настроїв” серед громадян розвинутих країн, у запровадженні економічних та ефективних методів роботи, у “децентралізації та деволюції влади”.
Отже, якщо ані традиційне державне управління (public administration), ані “новий державний менеджмент” (new public management) вже не відповідали потребам сучасного суспільства і не могли адекватно реагувати на виклики глобалізованого світу, на порядок денний постало питання пошуку нових підходів.
Середина 90-х років знаменувала для багатьох розвинутих країн початок “нового покоління реформ органів влади – реформ суспільного (державного) врядування (public governance) в напрямку перетворення його в систему “соціально-політичного врядування” (sociopolitical governance). Завдяки зусиллям представників різних суспільних дисциплін термін “врядування” дуже швидко набув статусу концепції.
Ця концепція мола подолати як “традиційний інституціоналізм” (old institutionalism) із його орієнтацією на “ієрархію і бюрократію” та “новий державний менеджмент” із його надмірним та асоціальним раціоналізмом.
Концепція врядування включає:
- “довіра” (trust),
- “підзвітність” (accountability)
- “відповідальність” (responsibility),
Вона покдикана забезпечити “етичне та практичне обґрунтування більш діалогічного та демократичного стилю державного управління . В його основі лежить “мережевий” (network), а не ієрархічний спосіб побудови та функціонування органів влади.
Концепція врядування конструює “світ, у якому влада та адміністративна раціональність розподілені серед різноманітних практик та технологій” . Держава в цих умовах діє як “координатор” та регулятор “плюралістичних взаємодій”, “довірена інституція”, що виражає суспільні інтереси. Вона здійснює свої функції не в руслі дихотомії (або державні або приватні інтереси), а в контексті пошуку рівноваги та оптимуму між ними. Мета державної політики – зміцнення суспільної довіри до органів влади, стимулювання координації та співробітництва, поширення в суспільстві розуміння значення участі громадян у вирішенні суспільних проблем, забезпечення соціальної справедливості.
Концепція врядування вирішує ряд таких завдань:
— якими є найоптимальніші шляхи формування відповідного середовища, яке б сприяло впровадженню додаткових, поряд із державними, засобів надання суспільних послуг;
— які багаторівневі політичні та управлінські структури, процеси необхідні для того, щоб забезпечувати суспільні інтереси, включаючи особисті інтереси та інтереси організацій, у “децентралізованому середовищі політики”;
— які регуляторні структури, організаційна культура необхідні для забезпечення реалізації цілей суспільної політики у децентралізованому владному середовищі?;
— наскільки відповідатиме вимогам підзвітності діяльність провайдерів суспільних послуг у реалізації задекларованих цілей суспільної політики у децентралізованому владному середовищі?
Філософське підґрунтя концепції “врядування” – це відкрита система, в якій, зокрема, досить відчутним є вплив постмодерністських течій – пост структуралізму, конструктивістського інституціоналізму та практичної і критичної філософії. Відповідно ми маємо і різноманітні версії та визначення концепції “врядування”, різний масштаб та характер її застосування.
Завантаження ...