Архів теґу: ціль

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи . – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – М.: М ы сль, 1975. – Т.2.

Тваринний організм будучи живою всезагальністю є поняттям, яке проходить через свої три визначення як умовиводи, з яких кож­не є в собі однією і тією ж тотальністю субстанціональної єднос­ті і разом з тим, у відповідності із визначенням форми, переходом в інші, так що наслідком цього процесу є виникнення тотальності як існуючої. Тільки як це, що відтворює себе, а не як суще живе є і зберігається, воно є лише остільки, оскільки воно саме робить себе тим, що воно є; воно є метою, що передує , яка сама є тільки результатом. Організм слід тому розглядати: 1) як індивідуальну ідею, яка в своєму процесі відношення тільки до самої себе і все­редині самої себе зливається з собою – образ; 2) як ідею, яка від­носиться до свого іншого, до своєї неорганічної природи, кладучи її в самій собі ідеально, – асиміляція; 3) як ідею, що відносить­ся до другого, яке саме є живим індивідуумом, і, таким чином, від­носиться в другому до самої себе – родовим процесом.

Добавлення . Тваринний організм є мікрокосмом, що набув бут­тя для себе, центром природи, в якому вся неорганічна природа об’єдналася і ідеалізувалася; це повинно бути показаним в подаль­шому викладі. Оскільки тваринний організм є процесом суб’єктив­ності, яка у зовнішньому відноситься до самої себе, остільки тут вперше решта природи є наявною як зовнішня, бо тварина зберіга­ється саме в цьому відношенні до зовнішнього. Для рослини, яка виходить назовні, не зберігаючись поістині в цьому відношенні до другої, решта прароди ще не існує як зовнішнє. Життя тварини як її власний продукт, як самоціль є метою і засобом одночасно. Ме­та є ідеальним визначенням, що вже існувала колись; і так як да­лі настає діяльність реалізації, яка повинна узгодитись з наяв­ним визначенням, то не виникає нічого нового. Реалізація є точно так само поверненням до себе. Досягнута мета має той самий зміст, який вже є наявним у діючому; і, таким чином, із усіма своїми діями живе, не рухається далі. Будучи своєю власною метою, орга­нізм є разом з тим власним засобом, бо він (с.467) не є чимось існуючим стійко. Нутрощі тварини, її члени взагалі, увесь час поклада­ються ідеально, спрямовуючись у своїй діяльності одне проти од­ного; і так як кожний член, будучи центром, продукує себе за ра­хунок інших та існує він лише як наслідок процесу. Іншими слова­ми: те, що знімається і проводиться, таким чином, не ступінь засобу, саме є метою, є продуктом. Як те, що розвиває з себе понят­тя, тваринний організм є ідеєю, яка лише розкриває відмінності поняття, і кожний елемент поняття містить у собі інші, будучи сам системою і цілим. Ці тотальності, будучи цілком визначеними про­дукують у своєму переході ціле, яким є у собі кожна система, про­дукують його як одиничне, як суб’єкт.

Перший процес є процесом, що стосується себе, що стає тілес­ним організму, який має друге в самому собі, другий же процес, спрямований проти неорганічної природи, тобто проти свого “у-собі”, як проти другого, є першоділенням живої істоти, її діяль­ним поняттям, третій процес – вищий за два перших, будучи проце­сом між одиничністю і всезагальністю, процесом взаємодії інди­відуума з самім собою ж з родом, з яким він у собі є тотожним. У довершеної тварини, в людському організмі, ці процеси є виявлними найбільш повно і виразно; в цьому вищому організмі є присутнім, таким чином, всезагальний тип, на якому і з якого тільки і може бути пізнане і виведене значення нерозвиненого організму (с.468).


Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Франц Кафка (1883–1924). Лист до батька (1919) – (фрагменти).


…З давніх пір Ти докоряв мені (і тет-а-тет, і при сторонніх, – принизливість останньої обставини Ти ніколи не брав до уваги, справи Твоїх дітей завжди обговорювались при всіх), що завдяки Твоїй праці я жив, не терпів жодних нестатків, у спокої, теплі, достатку. Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одя­гу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, на­віть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогодніш­ня дитина це зрозуміє?” За інших умов такі розповіді могли б стати відмінним засобом виховання, могли б надати бадьорості і сил, щоб витримати такі ж біди і нестатки, яких зазнав батько. Але Ти цілком не хотів цього, завдяки Твоїм зусиллям становище сім’ї змінилося, можливості відзначитися так само, як Ти, відпали. Таку можливість можна було б створити лише насильницьки, переворотом, треба було б вирватися з дому (за умови, що знайшлося б досить рішучості і сили для цього і мати зі свого боку не протидіяла б своїми засобами). Але цього Ти зовсім не хотів, Ти назвав би це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрад­ництвом, божевіллям. На той час як, з одного боку, Ти, наводячи приклади, розповідаючи, соромлячи, спонукав до цього, Ти, з другого боку, строго це забороняв. Інакше ж Тебе повинна була б захопити ідея Оттл (сестра Кафки. – перекл.) в Цюрау, якщо не вважати на супутні обставини. Вона прагнула в село, з якого Ти родом, вона хотіла роботи і нестатків – того ж, що перетерпів Ти, вона не хотіла користуватися надбанням Твоєї праці, хотіла бути, як і Ти, незалежною від свого батька. Хіба це такі вже страшні наміри? Такі далекі від Твоїх прикладів і повчань. Хай наміри Оттли в кінцевому підсумку не досягли успіху, вона намагалася здійснити їх, можливо, трохи чудернацьки, надто галасливо, вона не досить повважала на своїх батьків. Але хіба в цьому була тільки її провина? Чи не винними були і обставини, насамперед те, що Ти був такий відчужений від неї? Хіба в магазині вона була Тобі менш чужою.) Ти потім сам хотів себе умовити), чим пізніше в Цюрау? І хіба не у Твоїй владі було (за умови, якби Ти міг побороти себе) підбадьорити, порадити, доглянути за нею, а можливо, навіть просто виявити терпіння, щоб цей замір обернувся на добро?

Після таких уроків Ти зазвичай гірко жартував, що нам надто добре живеться. Але цей жарт в певному розумінні не є жартом. Те, за що Ти повинен був боротися, ми отримували з Твоїх рук, але боротьбу за життя у зовнішньому світі, яка Тобі давалася легко і якої, зрозуміло, не обминули і ми, – цю боротьбу ми повинні були пізніше вести, у зрілому віці, але дитячими силами. Я не стверждую, що через це ми виявилися в більш важкому, ніж Ти, становищі – ми були, очевидно, в однаковому становищі (при цьому я, звичайно, не порівнюю вихідні позиції), – ми у невигідно­му становищі лише в тому розумінні, що не можемо чванитись своїми бідами і нікого не можемо принизити ними, як це робив Ти. Я не заперечую, що я дійсно міг би належним чином скористатися здобутками Твоєї великої і успішної праці, використати їх на благо і примножити, на Твою радість, але цьому завадило наше відчуження. Я міг користуватися тим, що Ти дав, але лише відчуваючи сором, втому, слабкість, почуття провини. Тому я можу дякувати Тобі за все тільки як злидар, але не ділом…

XXX

…Я зовсім не передбачав, чи можливий є і що буде означати для мене шлюб : це найбільше страхіття всього мого життя звалилось на мене майже цілком несподівано.

Партнерські посилання: