Архів теґу: особистість

Стів Джобс. Промова перед студентами Стенфордського університету

Натрапив в мережі на промову співзасновника Apple Стіва Джобса перед студентами Стенфордського університету. Рекомендую всім.

Продовження

Как бы тесно не связывала людей дружба, любовь и брак, вполне искренно человек желает добра лишь самому себе. Артур Шопенгауер «Об основе морали»

Артур ШопенгауэрЧем больше я узнаю людей,
тем больше люблю собак. [1;27]

Люди похожи на дикобразов,
идущих по ледяной снежной пустыне:
они жмутся друг к другу от холода и страха,
и колют друг друга своими иглами. [1;34]

Продовження

10 порад як стати розумним. Адресується студентам і не тільки…

Напевно, кожний із нас, хоча б раз у своєму житті, проходив тест на IQ або задавався питанням, а наскільки ж відсотків «працює» мій мозок?

І хоча, на сьогоднішній день точна цифра не відома, ми розуміємо – вже точно не на 100%. Виникає питання «Як стати найрозумнішим» і які кроки потрібно здійснити для цого. Пропоную вам 10 простих порад. Продовження

К.А. Гельвецій. Про людину

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. Т.2 .

… Будь-яка людина , що не має власності і роботи в будь-якому суспільстві, може вибрати одне з трьох: або залишити бать­ківщину і шукати щастя в іншому місці; або почати красти для сво­го виживання, або нарешті, придумати будь-яку нову річ чи прик­расу, в обмін на які її співвітчизники забезпечать її необхідни­ми для її потреб продуктами. Я не стану розмірковувати, що станеться з добровільним вигнанцем чи з злодієм: вони поза цим сус­пільством. Моє єдине завдання розглянути, що станеться з винахід­ником будь-якої нової речі чи нового предмету розкоші. Уявім, що він відкрив секрет пофарбування тканин. Якщо цей винахід сподоба­ється небагатьом жителям, то дехто з них почнуть обмінювати свої продукти на його тканини. Але припустимо, що ці тканини сподоба­ються всім і він одержить багато замовлень на них. Що він зробить, щоб задовольнити ці бажання? Він збере довкола себе більшу чи меншу кількість тих людей, яких я називаю зайвими, він збудує ма­нуфактуру і розмістить її в зручному і приємному (с. 315) місці, як звичайно на берегах якоїсь ріки, притоки якої, розбігаючись далеко до середини країни, полегшать переведення його товарів. Тепер уявімо, що подальший ріст числа жителів викличе винахід яко­гось іншого товару, якогось іншого предмету розкоші і що буде збудована нова мануфактура. Підприємець в інтересах своєї торгів­лі змушений буде побудувати її на берегах тієї ж ріки і, очевид­но недалеко від першої мануфактури. Декілька таких мануфактур ут­ворюють потім значне місто. В цьому місті швидко зберуться найзаможніші громадяни, бо торгівля завжди дає великий зиск, коли ще мало купців і мало конкурентів.

Багатства цього міста зроблять його місцем для розваг. Щоб користуватися і насолоджуватися ними, багаті власники почнуть покидати свої села, почнуть по декілька місяців мешкати в цьому місті, збудують собі там палаци. Місто ростиме з кожним днем, до нього потягнуться із всіх усюд, тому що для злидарів там буде більше допомоги, для пороку – більше непокарання, а для хтивості – більше засобів задовольняти її. Нарешті, це місто наречуть столицею.

Такими будуть на цьому острові перші наслідки надлишкового збільшення числа громадян.

Другим наслідком, що випливає з цієї самої причини, буде злиденність більшості жителів. Якщо чисельність їх зростає, якщо робітників більше, ніж роботи для них, то їх конкуренція знижує заробітну платню. Перевагу надають тому робітникові, який продає свою працю дешевше, тобто тому, хто відриває більше від свого виживання. Злидні тоді розповсюджуються, бідняки продають свою працю, багачі купують, число власників зменшується, і закони ста­ють з кожним днем більш суворими.

За допомогою м’яких законів можна керувати народом, що скла­дається з власників. Для ліквідації злочинів тут вистачить част­кової чи повної конфіскації майна. У германців, галлів і сканди­навів єдиним покаранням за різні правопорушення були більш-менш великі штрафи.

Інша справа, якщо більшість народу складають невласники. Ни­ми можна керувати лише за допомогою суворих законів. Якщо людина бідна, якщо її не можна покарати, наклавши пеню на її майно, то залишається (с. 316) покарати її як особистість, – звідси джерело тілесних покарань. Ці покарання, що накладалися спочатку на бід­няків, з часом розповсюджуються і на власників. І тоді всі грома­дяни починають підкорятися кривавим законам. Все сприяє їх вста­новленню.

Припустимо, що кожний громадянин держави володіє певною власністю. Бажання зберегти її є, безперечно, спільним бажанням нації. Пограбування в цій державі рідкісні. Нехай навпаки, більшість позбавлена тут власності.

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Франц Кафка (1883–1924). Лист до батька (1919) – (фрагменти).


…З давніх пір Ти докоряв мені (і тет-а-тет, і при сторонніх, – принизливість останньої обставини Ти ніколи не брав до уваги, справи Твоїх дітей завжди обговорювались при всіх), що завдяки Твоїй праці я жив, не терпів жодних нестатків, у спокої, теплі, достатку. Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одя­гу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, на­віть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогодніш­ня дитина це зрозуміє?” За інших умов такі розповіді могли б стати відмінним засобом виховання, могли б надати бадьорості і сил, щоб витримати такі ж біди і нестатки, яких зазнав батько. Але Ти цілком не хотів цього, завдяки Твоїм зусиллям становище сім’ї змінилося, можливості відзначитися так само, як Ти, відпали. Таку можливість можна було б створити лише насильницьки, переворотом, треба було б вирватися з дому (за умови, що знайшлося б досить рішучості і сили для цього і мати зі свого боку не протидіяла б своїми засобами). Але цього Ти зовсім не хотів, Ти назвав би це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрад­ництвом, божевіллям. На той час як, з одного боку, Ти, наводячи приклади, розповідаючи, соромлячи, спонукав до цього, Ти, з другого боку, строго це забороняв. Інакше ж Тебе повинна була б захопити ідея Оттл (сестра Кафки. – перекл.) в Цюрау, якщо не вважати на супутні обставини. Вона прагнула в село, з якого Ти родом, вона хотіла роботи і нестатків – того ж, що перетерпів Ти, вона не хотіла користуватися надбанням Твоєї праці, хотіла бути, як і Ти, незалежною від свого батька. Хіба це такі вже страшні наміри? Такі далекі від Твоїх прикладів і повчань. Хай наміри Оттли в кінцевому підсумку не досягли успіху, вона намагалася здійснити їх, можливо, трохи чудернацьки, надто галасливо, вона не досить повважала на своїх батьків. Але хіба в цьому була тільки її провина? Чи не винними були і обставини, насамперед те, що Ти був такий відчужений від неї? Хіба в магазині вона була Тобі менш чужою.) Ти потім сам хотів себе умовити), чим пізніше в Цюрау? І хіба не у Твоїй владі було (за умови, якби Ти міг побороти себе) підбадьорити, порадити, доглянути за нею, а можливо, навіть просто виявити терпіння, щоб цей замір обернувся на добро?

Після таких уроків Ти зазвичай гірко жартував, що нам надто добре живеться. Але цей жарт в певному розумінні не є жартом. Те, за що Ти повинен був боротися, ми отримували з Твоїх рук, але боротьбу за життя у зовнішньому світі, яка Тобі давалася легко і якої, зрозуміло, не обминули і ми, – цю боротьбу ми повинні були пізніше вести, у зрілому віці, але дитячими силами. Я не стверждую, що через це ми виявилися в більш важкому, ніж Ти, становищі – ми були, очевидно, в однаковому становищі (при цьому я, звичайно, не порівнюю вихідні позиції), – ми у невигідно­му становищі лише в тому розумінні, що не можемо чванитись своїми бідами і нікого не можемо принизити ними, як це робив Ти. Я не заперечую, що я дійсно міг би належним чином скористатися здобутками Твоєї великої і успішної праці, використати їх на благо і примножити, на Твою радість, але цьому завадило наше відчуження. Я міг користуватися тим, що Ти дав, але лише відчуваючи сором, втому, слабкість, почуття провини. Тому я можу дякувати Тобі за все тільки як злидар, але не ділом…

XXX

…Я зовсім не передбачав, чи можливий є і що буде означати для мене шлюб : це найбільше страхіття всього мого життя звалилось на мене майже цілком несподівано.

Партнерські посилання: