Архів теґу: явище

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – М.: Мысль, 1987. – Т.1. – С.455-456, 464-465.

…в понятті історії міститься поняття безконечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосереднього висновку про здат­ність людського роду до безконечного досконалення, бо ті, хто це заперечує, можуть з повною підставою стверджувати, що у людини, як і у тварини, немає, історії, що вона замкнена у вічній круговерті дій, які вона безконечно повторює, подібно до Іксіону, що обертається на своєму колесі, і при постійних коливаннях, а нераз і відхиленнях, що ввижаються, від заданої кривої незмінно повертається до своєї почат­кової точки. Розумне рішення цього питання ускладнюється тим, що прихильники і вороги в ігри в удосконалення людства цілковито заплу­тались в тому, що слід вважати критерієм прогресу; одні розмірковують про прогрес людства в галузі моралі, критерієм чого ми раді були б володіти, інші – прогрес науки і техніки який, однак, з істо­ричної (практичної) точки зору є швидше регресом чи в будь-якому разі прогресом, антиісторичним за своїм характером, для підтвердження чого достатньо звернутися до самої історії і послатися на судження і приклад тих народів, які можуть вважатися в історичному смислі класичними ( напр., римлян). Однак, якщо єдиним об’єктом історії є поступова реалізація правового устрою, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду нам може слугувати тільки поступове наближення до цієї мети. Її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досвіду, яким ми на теперіншій час володіємо, ні апріорно довести теоретично. Ця мета залишається вічним символом віри творящої і діючої людини.

…Якщо мислити історію як лицедійство, де кожна дійова особа грає свою роль цілком вільно і за своїм розумінням, то розумне роз­гортання всієї цієї плутаної дії мислиме лише в тому випадку, якщо творить її один дух і якщо творець, по відношенню до якого актори являють собою лише окремі його частини, вже зарані встановив таку гармонію між об”єктивним завершенням цілого і вільною грою окремих осіб, що з всього цього в кінцевому підсумку дійсно виходить щось розумне. Якби автор був незалежним від свого твору, то ми виявилися б лише акторами, які зображують те, що він написав. Якщо ж він не є незалежним від нас, якщо він просто відкриває і послідовно виявляє себе в грі самої нашої свободи, до того ж таким чином, що без цієї свободи не було б й і його самого, то ми стаємо співучасниками у ство­ренні цілого і самі придумуємо ті особливі ролі, які граємо. Таким чином, остання основа гармонії між свободою і об’єктивним (закономірним) ніколи не може бути цілковито об’єктивною, якщо має бути збере­женою явище свободи. За посередництвом кожної окремої інтелігенції (розуму) діє абсолютне, тобто діяння інтелігенції само абсолютне і тому ні вільне, ні невільне, а те і друге одночасно, абсолютно віль­не, а саме тому і необхідне. Але якщо інтелігенція виходить із ста­ну абсолютності, тобто із всезагальної тотожності, в якій немає від­мінності, і усвідомлює себе (розрізняє саму себе), що відбувається завдяки тому, що її діяння стає для неї об’єктивним, тобто переходить в об’єктивний світ, то вільне і необхідне в її діянні розділюється. Вільне воно тільки як внутрішнє явище, тому ми і відчуваємо себе внутрішньо вільними, віримо в те, що ми внутрішньо завжди вільні, хоча явище нашої свободи чи наша свобода, оскільки вона переходить в об’­єктивний світ, в такому ж ступені підкоряється законам природи, як будь-яка інша подія.

З вищенаведеного слідує, який погляд на історію слід вважати єдино правильним. Історія в цілому є триваюче, що поступово виявляє себе одкровення абсолюта.

В.Винниченко. Відродження нації

В.Винниченко. Відродження нації. – К.: Наук. думка, 1990. Ч. ІІ . С. 1-43, 44. 330 с.

Р. II , §2.

…Місто давно перекинулося на бік “старшого брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру, російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту, неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим во­рогом будь-якої справи є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспоко­ювати своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що во­ни за це мали тридцять серебряників, не тільки за “лакомства нещас­ні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за трид­цять серебряників.

Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації україн­ських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіно­чої й чоловічої статі.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий прислужник панів мусив приймати той тон.

І таким чином українські міста стали “російськими”.

…Хай побуде в Україні з десять років справжній демократич­ний лад та українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт, справжня українська земля.

І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над руси­фікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ: або деспо­тизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по українських міс­тах; або демократизм (…дійсне народоправство!), і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.

Г.В.Ф. Гегель. Філософія права.

§57. Людина за своїм безпосереднім існуванням в собі самій є чи­мось природним, зовнішнім своєму поняттю; лише за посередництвом удосконалення свого власного тіла і духа, суттєво ж завдяки тому, що її самосвідомість осягає себе як вільне, вона вступає у володіння собою і стає власністю самої себе і щодо інших. Цей вступ у володіння є разом з тим також і покла­дання у дійсність того, що вона є за своїм поняттям)як можливість , здатність, схильність), за посередництвом чого воно тільки тепер покладається як предмет, відрізняється від простої самосвідомості і тим самим стає спро­можним отримати форму речі.

Примітка. Твердження правомірності рабства (у всіх його найближ­чих обгрунтуваннях – фізичною силою, взяттям у полон, порятунком і збере­женням життя, утриманням, вихованням, доброчинністю, власною згодою раба і т.д.), так само як і виправдання панування як якість права панів взагалі, і всі історичні погляди на правовий характер рабства і панування грунтуються на точці зору, яка вважає людину за природну істоту , розглядає її взага­лі з боку існування (сюди стосується і сваволя), що не відповідає її понят­тю. Твердження про абсолютно неправовий характер рабства , напроти, виходить із поняття людини як духа, як у собі вільного і однобічне в тому відно­шенні, що розуміє людину як вільну за природою чи, що є те ж саме, розуміє як істинне поняття як таке в його безпосередності, а не ідею. Ця антиномія , як і будь-яка антиномія, тримається на формальному мисленні, яке фіксує і стверджує обидва моменти ідеї окремо, кожний для себе, тим самим не відпо­відно до ідеї і в його неістинності. Вільний дух полягає саме в тому (§21), що він не є лише поняття чи тільки в собі, але знімає цей формалізм самого себе, а тим самим і безпосереднє природне існування і дає собі існування тільки як своє, як вільне існування . Той бік антиномії, який стверджує сво­боду, володіє тому тією перевагою, що містить абсолютну вихідну точку – але лише вихідну точку – істини, в той час як другий бік, що зупиняється на іс­нуванні, позбавленому поняття, не містить нічого від розумності і права. Точка зору свобідної волі, з якої починається право і наука про право, вже вийшла за межі тієї неістинної точки зору, у відповідності з якою людина є природною істотою і лише у собі суще поняття і тому здатна бути рабом . Це попереднє неістинне явище стосується дише того духу, який ще перебуває на стадії своєї свідомості;діалектика поняття і лише безпосередньої сві­домості свободи викликає в ньому боротьбу за визнання і відношення пану­вання і рабства . А від розуміння самого об’єктивного духа, змісту права, лише в його суб’єктивному понятті, а тим самим і від розуміння просто як повинно бути що людина в собі і для себе не призначена (визначена) до раб­ства, – від цього нас відмежовує пізнання, у відповідності з яким ідея сво­боди істинна лише як держава.

Добавлення. Якщо міцно триматися того боку антиномії, у відповідності з якою людина у собі і для себе вільна, то цим відкидається рабство. Але те, що хтось є рабом, коріниться у його власній волі, так само у волі народу коріниться те, що він є пригноблений. Тобто, це неправове діяння не тільки тих, хто гнобить народ, але і самих рабів і пригноблених. Рабство стосується стадії переходу від природності людини до істинно морального стану : воно стосується світу, в якому неправо ще є правом. Тут силу має неправо і так само ж з необхідністю перебуває на своєму місці (с. 113-114).

Пер. укр. мовою за вид.: Гегель Г.В.Ф. Философия права (Философское наследие, т.113). – М.: Мысль, 1990.

Продовження

М.І. Костомаров. Сорок років.

М.І. Костомаров. Сорок років. Нар. малоросійська легенда. – Тв.: В 2-х т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1990. – С.402-403. – 784 с.


. .. що значить абстрактне поняття? … Ось, напр.., бачиш ти: людина сердиться; потім в іншій справі бачиш: інша людина сердиться. Ти помічаєш, що той і другий чимось подібні між собою, коли сердяться. Ось те, чим вони є подібними одне до одного, коли сердяться, – ти назовеш: гнів. Це і є абстрактне поняття. Бачиш ти, що чоловік з дружиною у злагоді живуть, одне одному у всьому догоджають, одне одному нічого не шкодують, і в іншому місці бачиш, що чоловік з дружиною так само живуть, помічаєш подібність між тими і другими і те, чим одні до других подібні, називаєш: кохання. І це абстрактне поняття. Поки люди своїми роздумами не дошукались, як у них формуються абстрактні поняття, люди вважали, що ці поняття десь існують окремо від людської голови і з ними можна говорити, як з живими людьми. Вірили, напр., що гнів і кохання десь існують не в людині, а окремо; помічали, що люди роблять людям добро і зло, і уявили, що десь є істота, що називається добро, і є інша істота, що називається зло. Але мало того, що людина із своїх абстрактних понять видумала собі істоти, яких немає на світі; вона ще уявила, що ці істоти, хоча мають людські властивості, але вищі і сильніші за людину, і назвала їх божествами, чи богами. В давнину признавали багато богів; на кожне явище людського життя було своє божество: були божества кохання, гніву, бійки, миру, торгівлі, шахрайства, п’янства, – і яких тільки богів не було! Дитяча уява наробила у цих богів синів, дочок, внуків. Уявляли собі люди, що небеса населені такими богами і богинями, і ці боги і богині, хоча у дечому схожі на людей, але ніколи не вмирають. Коли ж люди порозумнішали, то зрозуміли, що це зовсім не боги і не живуть на небесах, а є тільки наші абстрактні поняття, утворилися в наших головах і без них окремо ні на небі, ні на землі, ніде не існують . Однак не могла швидко людина звільнитися від того, що у неї увійшло в звичку. Перестала людина вірити в попередніх богів, а з єдиним Богом не могла розпрощатися. Уявили собі люди, що є єдиний Бог, найдовершеніший, всеблагий, премудрий; збудували йому храми, встановили обряди служіння йому і думають, що цей Бог людину слухає, коли людина до нього заговорить, що цей Бог може виділити людині щастя чи покарати її, якщо людина Богу не вгодить. Так думають і так вірять до цих пір всі люди, що мало думали і мало освічені. Напроти, люди, цілком розумні і освічені, Богу не моляться і в Бога не вірять, тому що розуміють, що і цей Бог такий самий, як ті боги, що їм раніше колись люди вірили і молилися: і наш Бог, якому будують церкви і служать обідні, теж не що інше, як наше власне абстрактне поняття про всемогутність і добро, а не якась вища, жива і мисляча істота. Розумні люди вірять тільки в могутність людського розуму: цей розум створив Бога; він же його і знищує, додумавшись, що Бог не істота якась, а власне людське абстрактне поняття.

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Д. Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні

Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. (уривок)



ФІЛОСОФІЯ І НАЦІОНАЛЬНІСТЬ.

1. Нація і людство

Є можливі два ріжні скрайні погляди на те , що таке є національна осібність і яке її значіння. Ці погляди вже дуже давно існують і дуже давно поборюють один одного. Один із цих поглядів можна назвати раціоналістичним , другий – романтичним . З пункту погляду раціонального може здаватись, що перший з них є цілком консеквентний і “само-собою-зрозумілий”. Він базується на цілком логічних аргументах і промовляє до нашого розуму. Тому не дивно, що ми дуже часто зустрічаємо його в історії людської думки, що він повстає знов і знов, скільки б не боролося з ним інше розуміння проблеми нації – “романтичне”.

Раціоналістичний погляд на націю базується на тій основній передпосилці, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти і обґрунтувати розумом. З пункту погляду раціонального усі люди, безумовно, однакові, рівні між собою. Поскільки люди здійснюють, хочуть здійснювати і мають здійснювати в своєму житті правду, справедливість – соціяльну та етичну красу, постільки вони усі стремлять і мають стреміти до одного, бо дійсна правда це є правда, що для усіх людей, завше та усюди, є й має бути однакова, дійсна справедливість є та справедливість, що є й має бути справедливістю усюди й для усіх, дійсна краса не повинна залежати від місця та часу. Отже те, що є в людськім житті “ об’єктивно” цінним, є усюди й для усіх однакове і те саме, незмінне і нерухоме. – В житті й історії це не є так, – ми маємо ріжні наукові філософічні, релігійні погляди, ми бачимо ріжні побутові звичаї, ріжні моральні приписи, ріжні художні “стилі” та “смаки”. Треба думати, що одні із цих поглядів на правду, на справедливість, на красу є помилкові , інші є правильні . Люди, розуміється, дуже часто помиляються. Історія людства і його сучасність повні такими помилками. І національне життя, національні особливості, національні ріжниці і належать, власне, мовляв, до таких помилок, “ухилів”. Історич­ний розвиток направлений (або ми маємо стреміти до того, щоб він був направлений) до усунення оцих відмін, ріжниць, “ухилів” та помилок. Дійсно визначні особи і з’явища вже і зараз, коли спільність усього людства ще недосягнена, піднімаються над помилками і ріжноманітністю до вселюдського, єдиного і одна­кового для всіх. Раціоналісти (розумні раціоналісти по меншій мірі) не роблять із цього висновку, що треба “не визнавати”, “відкидати” національні особливості Вони приймають факт існу­вання цих особливостей, як “необхідне зло”, що базується на традиції, що не може загинути зараз так само, як не можуть бути усунеш помилки та усе фальшиве і невірне, несправедливе у сучасній науці, в сучасному соціальному устрою, в сучасному художньому “стилі” і т. ін. Але дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, наднаціональне, надчасове.

Як не здається логічно послідовним оцей погляд на проблему дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, наднаціональне, над часове. Аленації і які не наводяться в оборону його історичні аргументи, але в ньому самому лежать такі глибокі та основні помилки, що з повним правом ми можемо погодитися з тими представниками “романтичного” погляду на націю, що на ці помилки та однобічність раціоналістичного погляду вказують. – Вже в органічному житті ми зустрічаємо таке багатство ріжних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя (не тільки органічне, а й людське – індивідуально-психічне та суспільне), яке б такої ріжноманітности форм та типів у собі не мало. Чи можлива природа, в якій би був лише один тип рослин, або одна порода тварин? Чи мало б сенс людське життя, коли б воно відбувалось серед, може, й ідеальних, але цілком подібних один до одного людей?

Партнерські посилання: