Архів теґу: принцип

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М .: Мысль, 1990. (Про кохання та жіноче питання).

Р.І. Сім’я, §158. Сім’я як безпосередня субстанціальність духа має своїм визначенням совою відчуваючу себе єдність, кохання , так то умонастрій всередині сім’ї полягає у володінні самоусвідомленням своєї індивідуаль­ності в цій єдності як у собі і для себе сущої суттєвості щоби виявити себе в ній не як особу ; для себе, а як член цієї єдності.

Добавлення . Кохання взагалі означає усвідомлення моєї єдності з дру­гим, те, що я не ізолював для себе, а отримую мою самосвідомість тільки як відмову від свого для-себе-буття і через знання себе як своєї єдності (с.208) з другим і другого зі мною. Але кохання є почуттям, іншими слова­ми, моральність природного в формі: в державі кохання вже немає, в ній єд­ність усвідомлюється як закон, в ній зміст повинен бути розумний, і я повинен його знати. Першим моментом в коханні є те, що я не хочу бути самостійною особою для себе і що, якби я був такий, я відчував би свою недостат­ність і неповноту. Другим моментом є те, що я одержую себе в особі другого, що я володію в ньому значимістю, якою він за своєю чергою одержує в мені. Тому кохання – найстрахітливіша суперечність, яку розсудок в змозі вирі­шити, так як немає нічого іншого, щоб так не піддавалося, як ця пунктирність самосвідомості, вона заперечується, і я все ж таки повинен аффирмативно нею володіти. Кохання є одночасно створенням і вирішенням суперечності; як її вирішення воно – моральне єднання.

§159 …кохання є за своєю чергою почуттям, щось суб’єктивне, на яке єднання не може зазіхати. Значить, якщо вимагають єднання, то ця вимога може розповсюджуватися тільки на ті речі, які за своєю природою є зовніш­німи і не зумовлені почуттям (с.209).

§163 …Відбувається подальша абстракція, якщо божественне, субстанці­альне відокремлюється від його наявного буття, а почуття і усвідомлення духовної єдності фіксується як те, що помилково називають платонічним ко­ханням ; такий розподіл пов’язаний з чернечим поглядом, за посередництвом якого момент природної життєвості визначається як щось цілковито нега­тивне , і йому саме цим поділом надається безконечна важливість для себе (с.212).

§164. Добавлення . Щодо стосунків між чоловіком і жінкою, слід відмітити, що дівчина, віддаючись, жертвує своєю честю, чоловіка ж, оскільки він має ще другу сферу моральної діяльності, це не стосується. Призначення дівчини полягає 9с.2І4)суттєве лише в шлюбі;тобто, вимога полягає в тому, щоб кохання набуло форму шлюбу і щоб різні моменти, що містяться в кохан­ні, отримали своє істинно розумне відношення одне з одним (с.215).

§166. Добавлення .Жінки можуть бути освіченими, однак для вищих наук, філософії і деяких творів мистецтва (с.215), що вимагають загального, вони не створені. Жінки можуть володіти уявою, смаком, витонченістю, але ідеальним вони не володіють. Відмінність між чоловіком і жінкою така сама, як між твариною і рослиною: тварина більше відповідає характеру чоловіка, рослина – більше характеру жінки, бо вона в більшій мірі являє собою спокійне розкриття, якому в якості принципу дана більш невизначена єдність почуття. Якщо жінки перебувають на чолі уряду, держава перебуває в небезпеці, так як вони діють не у відповідності з вимогами загального, а виходячи із випадкової схильності чи гадки. До жінок освіта приходить невідомими шляхами, ніби в атмосфері уявлення, більше з життя, ніж за посередництвом набуття знань, тоді як чоловік досягає свого становища тільки за допомогою завоювань думки і багатьох технічних зусиль. (с. 216).

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

Альбер Камю. Доповідь, що зроблена 14 грудня 1957 року.(“Митець і його час”)

Ця доповідь за назвою “Митець і його час” була зроблена у великій лекційній залі Упсальського університету.

ІІ

Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Андре Моруа “Відкритий лист молодій людині про науку жити”

 

( Уривок)

Мені 80 років , вам 20. Від усіх, хто вас знає, я чув про вас багато доброго. Продовження

Памфіл Юркевич. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого.

…І. Якщо серце є таке осереддя духовного життя людини, з яко­го виникають прагнення, бажання й помисли безпосередньо (с.99), або той бік, який не випливає з математичною точністю із зовнішніх діючих при­чин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливо­сті й відмінності, з якими вони виявляються у цій окремій душі за пев­них обставин….людина не є такий екземпляр роду, в якому лише повто­рювався б загальний зміст інших екземплярів. Вона, й щодо цього вона єдина у відомому нам світі, є особа, або, як кажуть, індивідуум. Такою особливою істотою, яка не зникає у роді, знає себе людина у безпосередній самосвідомості, яка тому відкриває їй не душу взагалі, не будь-яку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями й помислами;загальна ж теорія душевного життя утворюється, як і будь-яка теорія, за допомоги порівнянь, узагальнень і абстрагування від окремих дослідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, нехай навіть в історії природи все буде підпорядковане строгому механізмові, який не дозволяє будь-що вилучити, – в історії людства можливі факти, події й явища, які будуть свідчити про себе своїм простим існуванням і можливості яких не можна ні припускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з’ясує собі справжнє значення й межі цього становища, тоді, можливо, вона зуміє правильно поставитися до божественного одкро­вення. Досі вона міркувала майже таким чином. Відома історична подія, судячи із сильних свідчень, мала б бути визнана дійсною, але явлення її суперечать загальним законам, за якими пояснюємо ми душевне життя будь-якої людини;отже, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню таку послідовність думок. У серці людини міститься джерело таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону. За загальними законами душев­ного життя (с.100) ми можемо обговорювати лише щоденні, звичайні, зумовлені звичним плином речей, явища людського духу, позаяк ці закони зняті або відсторонені від оцих однакових або одноманітних явищ. Тому там, де ми зустрічаємо явища, які виходять за межі цього звичайного шерегу, ми повинні дослідити передовсім їхню просту дійсність, не затуляючи її загальними законами, позаяк ще ніхто не довів, щоби душа підпорядковува­лася цим загальним законам з механічною необхідністю, як мертва й не­діяльна маса. Причому, якщо не можна припустити, щоби тут, як у галузі фізики, дії та протидії були однаковими, то з іншого боку надзвичайні події, як доводять досліди, завжди відбувалися серед якихось особливих об­ставин. З нашої точки зору весь позосталий світ уявляється нам, як річка, ширину й глибину якої легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи цією річкою проти течії, ви, можливо, несподівано зустрічаєте таку водоверть, такий швидкий і заплутаний рух хвиль, які то розкидаються вшир, то спрямовуються вглиб, що загальні правила вимірювання можуть бути застосовані тут вельми не точно. Можливо, така аналогія керувала думкою того великого психолога, котрий сказав: ”джерело природи у серці людини”; тому що й справді ми тут перебуваємо у витоків, напрям яких вшир і вглиб невідомий для нас явища можуть бути помічені лише після того, як вони виникли, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити за жодними загальними законами.

2. Припустимо, що всі спостережувані нами події будуть у своїй су­ті такими, що ми можемо немовби ставати позаду них і підглядати ті при­чини, які породили їх; згодом так само можемо поставити себе позаду цих причин і спостерігати умови й причини, що породили їх, – і так у кожному (с.101) розглядуваному випадку. Дійсно матеріальні речі мають цю досте­менну й рішучу якість конечного.

Партнерські посилання: