Архів теґу: проблема

ЗМІСТ

ЗМІСТ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Джерело доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

(В. Г. Табачковський)………………………………………………………… 3

Продовження

К.А. Гельвецій. Про людину

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. Т.2 .

… Будь-яка людина , що не має власності і роботи в будь-якому суспільстві, може вибрати одне з трьох: або залишити бать­ківщину і шукати щастя в іншому місці; або почати красти для сво­го виживання, або нарешті, придумати будь-яку нову річ чи прик­расу, в обмін на які її співвітчизники забезпечать її необхідни­ми для її потреб продуктами. Я не стану розмірковувати, що станеться з добровільним вигнанцем чи з злодієм: вони поза цим сус­пільством. Моє єдине завдання розглянути, що станеться з винахід­ником будь-якої нової речі чи нового предмету розкоші. Уявім, що він відкрив секрет пофарбування тканин. Якщо цей винахід сподоба­ється небагатьом жителям, то дехто з них почнуть обмінювати свої продукти на його тканини. Але припустимо, що ці тканини сподоба­ються всім і він одержить багато замовлень на них. Що він зробить, щоб задовольнити ці бажання? Він збере довкола себе більшу чи меншу кількість тих людей, яких я називаю зайвими, він збудує ма­нуфактуру і розмістить її в зручному і приємному (с. 315) місці, як звичайно на берегах якоїсь ріки, притоки якої, розбігаючись далеко до середини країни, полегшать переведення його товарів. Тепер уявімо, що подальший ріст числа жителів викличе винахід яко­гось іншого товару, якогось іншого предмету розкоші і що буде збудована нова мануфактура. Підприємець в інтересах своєї торгів­лі змушений буде побудувати її на берегах тієї ж ріки і, очевид­но недалеко від першої мануфактури. Декілька таких мануфактур ут­ворюють потім значне місто. В цьому місті швидко зберуться найзаможніші громадяни, бо торгівля завжди дає великий зиск, коли ще мало купців і мало конкурентів.

Багатства цього міста зроблять його місцем для розваг. Щоб користуватися і насолоджуватися ними, багаті власники почнуть покидати свої села, почнуть по декілька місяців мешкати в цьому місті, збудують собі там палаци. Місто ростиме з кожним днем, до нього потягнуться із всіх усюд, тому що для злидарів там буде більше допомоги, для пороку – більше непокарання, а для хтивості – більше засобів задовольняти її. Нарешті, це місто наречуть столицею.

Такими будуть на цьому острові перші наслідки надлишкового збільшення числа громадян.

Другим наслідком, що випливає з цієї самої причини, буде злиденність більшості жителів. Якщо чисельність їх зростає, якщо робітників більше, ніж роботи для них, то їх конкуренція знижує заробітну платню. Перевагу надають тому робітникові, який продає свою працю дешевше, тобто тому, хто відриває більше від свого виживання. Злидні тоді розповсюджуються, бідняки продають свою працю, багачі купують, число власників зменшується, і закони ста­ють з кожним днем більш суворими.

За допомогою м’яких законів можна керувати народом, що скла­дається з власників. Для ліквідації злочинів тут вистачить част­кової чи повної конфіскації майна. У германців, галлів і сканди­навів єдиним покаранням за різні правопорушення були більш-менш великі штрафи.

Інша справа, якщо більшість народу складають невласники. Ни­ми можна керувати лише за допомогою суворих законів. Якщо людина бідна, якщо її не можна покарати, наклавши пеню на її майно, то залишається (с. 316) покарати її як особистість, – звідси джерело тілесних покарань. Ці покарання, що накладалися спочатку на бід­няків, з часом розповсюджуються і на власників. І тоді всі грома­дяни починають підкорятися кривавим законам. Все сприяє їх вста­новленню.

Припустимо, що кожний громадянин держави володіє певною власністю. Бажання зберегти її є, безперечно, спільним бажанням нації. Пограбування в цій державі рідкісні. Нехай навпаки, більшість позбавлена тут власності.

РОЗДІЛ X ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У КОНТЕКСТІ КОНТРОВЕРЗИ: НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

РОЗДІЛ X ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У КОНТЕКСТІ КОНТРОВЕРЗИ: НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Питання свободи вибору, справедливості і політичної відповідальності в сучасній Україні вийшло – на жаль, далеко за межі суто академічних дискусій. Воно набрало нечуваної екзистенційної гостроти і поділило країну на два протилежних табори, де кожна зі сторін має свою правду і свою справедливість.

Громадяни України нині обстоюють свій вибір на майданах і вулицях міст, причому цілком реальною є загроза використання найбільш радикальних, революційних аргументів. У цій ситуації на перший план висувається політична відповідальність як протилежних сторін конфлікту, так і гаранта Конституції – Президента України.

Водночас, без політичної відповідальності та толерантності як прихильників В. Ющенка, так і В. Януковича подолання політичної кризи в Україні неможливе. Мабуть, серйозне філософське осмислення даної кризи ще попереду. Для цього потрібні певний час і дистанціювання від тих подій, свідками і учасниками яких ми є.

Спробуємо розглянути проблему свободи в контексті контроверзи: неоконсерватизм – соціал-демократія. На які моделі соціально-політичного розвитку має орієнтуватися Україна? Має вона скористатися певним світовим досвідом чи знову займатися пошуками власного шляху? – ці та інші дотичні до них питання лишаються актуальними й нині.

За побіжного підходу до соціально-політичного і економічного розвитку країни здається, що у світі панують повне безладдя і хаос. На зміну консервативному політичному режиму приходить соціалістичний, лібералів зміщують соціал-демократи і навпаки. Така сама анархія, на перший погляд, панує і в царині економіки, де монетаристська програма чергується з кейнсіанською платформою та ін.

Проте за більш докладного аналізу впадають в очі й певні закономірності. Чітко вимальовуються альтернативи історичного поступу, які неодмінно змінюють одна іншу в царині політики та економіки.

Так, головною категоріальною контроверзою у сфері економіки є: монетаризм – неокейнсіанство. Вона чітко виявляється як в українській, так і в світовій економіці. Загалом розвиток економіки у XXст. становить послідовну зміну пріоритетів: рузвельтівський, кейнсіанський, “новий курс” витіснили монетаристські концепції “чікагської школи”, втілені М. Тетчер, Р. Рейганом, Дж. Бушом-старшим. Небажання останнього змінювати економічний курс спричинили його поразку на президентських виборах 1992 р. Б. Клінтон, який здобув перемогу завдяки неокейнсіанській програмі організації ринку, зважаючи на нову орієнтацію масової свідомості, у своїй передвиборчій програмі 1996 р. орієнтувався вже на монетаристські засади.

Категоріальна дихотомія монетаризм – неокейнсіанство у сфері політики трансформується у категоріальну контроверзу: неоконсерватизм – соціал-демократія. Політичний неоконсерватизм засадничений економічним монетаризмом, соціал-демократична політика грунтується на неокейнсіанській економічній платформі.

У цьому розділі я не ставлю за мету розглянути причини такої зміни пріоритетів. Це – тема окремої розмови. Важливо констатувати зміну економічних і соціально-політичних орієнтацій у розвитку провідних країн світу. Якій із них має надати перевагу Україна?

Як ми вже змогли переконатися, домінування того чи іншого політичного курсу, засадниченого цілком певними економічними програмами, не є випадковим, а залежить від конкретної ситуації у тій чи іншій країні. Іншими словами, не існує раз і назавжди у даного, якогось єдино правильного економічного й політичного курсу. Як монетаризм, так і неокейнсіанство, як неоконсерватизм так і соціал-демократія можуть бути ефективними або неефективними залежно від цілої низки обставин. Тому сліпе копіювання тих чи інших західних моделей розвитку, їх механічне, без урахування особливостей, перенесення на український грунт може бути небажане, а то й украй небезпечне.

Так, наприклад, монетаристські рекомендації МВФ, котрі, як відомо, розроблялись для відсталих країн Латинської Америки, розраховано насамперед на інтереси транснаціональних корпорацій, яких цілком влаштовує невтручання слаборозвинутих країн у власне економічне життя. Більше того, як зазначають деякі аналітики, монетаристський курс навіть у розвинутій ринковій економіці ефективний лише після технологічного переозброєння промисловості. В Україні поєднання монетаризму з неоконсерватизмом призвело до “шокової терапії”, яка не тільки не вилікувала суспільство, а й призвела до розпаду досить потужного виробничо-технологічного комплексу.

Отже, наслідок впровадження монетаризму і неоконсерватизму в Україні наприкінці ХХ ст. був прямо протилежним “рейганоміці”. За структурної перебудови економіки мали її стрімкий розвал, замість швидких ринкових реформ виникли гігантська монополія, шалена інфляція, широкомасштабна тінізація економіки, за переорієнтації науки на модернізацію виробництва відбулися її руйнація, зниження рівня освіти і якості робочої сили тощо.

Вибір того чи іншого курсу розвитку країни – це питання політичної відповідальності, на посилення якої так чи інакше спрямовані усі варіанти внесення змін до Конституції України.

Найбільш логічною, на перший погляд, є така схема: вибори до ВРУ здійснюються на пропорційних засадах ( до речі, чи не єдиний аргумент на користь пропорційної системи виборів є саме чітка структурованість Верховної Ради і як наслідок – посилення політичної відповідальності). Партії та блоки партій, які перемогли на виборах, утворюють парламентську більшість, яка й формує коаліційний уряд. Відмінність від нинішньої ситуації полягає в тому, що нині вибори до ВРУ відбувались за змішаною системою і міністрів призначає Президент за поданням (квотою) парламентської більшості.

Як на мене, відмінність не є принциповою і питання, чому виконавча влада не є ефективною, лежить в дещо іншій площині, а саме – у характері парламентської більшості та опозиції політичних партій і в економічних та політичних моделях розвитку України взагалі.

Хочу наголосити, що на Заході існує досить жорсткий ізоморфізм між економічними та політичними моделями розвитку і як наслідок – чітка структурованість парламентської більшості й опозиції, котрі поділяють відповідні цінності.

В Україні природа політичної більшості та опозиції має зовсім інший характер, власне, як і природа партій, що їх утворюють. Тому, до речі, суперечності усередині більшості і опозиції інколи істотніші, ніж між більшістю та опозицією.

Багато говорять про слабкість українських партій, про те, що вони об‘єднують лише мізерну частку народу. Проте і на Заході люди не є занадто заполітизованими і не особливо переймаються своєю партійністю.

Мабуть, справа полягає в іншому. Політичні партії в Україні не є виразниками ідеології значних страт населення. Вони часто-густо виражають інтереси тих чи інших фінансово-промислових груп. Це, зокрема, стосується і провідної – соціал-демократичної – партії України. На Заході соціал-демократи традиційно уособлюють інтереси середнього класу, який в Україні перебуває на стадії становлення. Досить цікаве спостереження соціологів: якщо соціал-демократичну ідеологію в Україні, за даними різних соціологічних фірм, підтримує 20 – 30% населення, то за соціал-демократичні партії на виборах до ВРУ 1998 р. проголосували лише 4 %, а 2002 р. – 6%. А це вже засвідчує довіру саме до партій і їхніх лідерів. Тому, мабуть, не випадково у Соцінтернаціоналі присутня не СДПУ(о), а Соціалістична партія України.

Опозицію роздирають ще більш серйозні суперечності. Якщо одна її частина експлуатує комуністичну та соціалістичну ідеї, які, безперечно, мають своє соціально-економічне підгрунтя в країні, то інша її частина апелює до національної свідомості українців, а, зважаючи на північного сусіда з його імперськими амбіціями, ці настрої педалювати можна також досить довго. Іншими словами, поділ на більшість – опозицію в Україні визначають не певні економічні і політичні моделі, а зовсім інші чинники, наприклад ставлення до Президента.

До речі, є ще одна особливість політичної реформи в Україні. Доцільність чи не доцільність тієї чи іншої системи виборів, того чи іншого політичного устрою країни грунтується на певних персоналіях, які перебувають при владі або яких до неї не бажано допустити. Наприклад, якщо В. Ющенко є фаворитом президентських перегонів, то давайте обирати Президента не всенародно, а у ВРУ; якщо депутати-мажоритарники протягом тривалого часу “підгодовували” свій округ і мають непогані шанси бути переобраними до парламенту знову, то вони, незважаючи на всю доцільність, не голосуватимуть за пропорційну систему виборів тощо.

Отже, оцінюючи перспективи політичної відповідальності в Україні в цілому і політичну відповідальність виконавчої гілки влади зокрема, зауважу, що вона можлива лише за чіткої орієнтації на певні економічні та політичні моделі розвитку, що сприятиме становленню цивілізованих, потужних партій, які стануть гарантом політичної відповідальності в країні.

З цього зрозуміло, що більш прийнятною альтернативою для України є саме соціал-демократична модель, яка грунтується на неокейнсіанській економічній платформі.

Такого самого висновку щодо країн Центральної та Східної Європи доходять і авторитетні дослідники – члени групи Економічної Програми Європейського Форуму за Демократію та Солідарність. У період суттєвих, радикальних економічних змін саме соціал-демократична політика є важливою та ефективною.

Головними компонентами такої політики є:

1. Соціально регульована ринкова економіка . Ринок – це основа досягнення мікроекономічної ефективності. Але стихійний ринок ніколи не забезпечить ні соціально бажаного розподілу доходів, ні повної зайнятості населення, ні охорони здоров’я, ні основних видів соціального страхування. Ринкова економіка є лише одним із конче потрібних засобів досягнення мети, але ні в якому разі не самоціллю. Ринок – це розвинена мережа соціальних інституцій. Він – не лише економічний посередник між об’єктами обміну, але й цілий комплекс традицій, законів, юридичних процедур, інформаційних інфраструктур, владних відносин, профспілкових організацій тощо.

2. Принципове обстоювання ідеї рівності . Вона розглядається не тільки як політична мета. Більша рівність є частиною вищої економічної ефективності. Рівність можливостей – це не лише проблема доходів, але також питання про неприпустимість будь-якої дискримінації прав жінок, національних меншин та ін.

3. Обстоювання ідеї справедливості . Будь-які блага мають бути розподілені між усіма членами суспільства. Як зазначав Франклін Д. Рузвельт, “мірило нашого прогресу не в тому, чи збільшили ми достаток заможних людей, а в тому, чи достатньо ми забезпечили тих людей, у яких мало що є”.

4. Прагнення досягти ширшої участі громадян у механізмі ухвалення рішень . Ця вимога також є не лише політичною метою, а й важливою складовою ефективності економіки.

5. Економічний прогрес має грунтуватися на стабільному розвитку за неодмінною збереження довкілля. Економічне зростання за погіршення екології є неприпустимим1.

Отже, цінності, на які орієнтуються соціал-демократи, – це свобода, справедливість, солідарність. На важко помітити, що ці політичні вартості є певною модифікацією гасел Французької революції кінця XVIII ст. “Свобода, рівність, братерство”.

Соціал-демократичним цінностям свободи, справедливості, солідарності протистоять нібито рівнозначні консервативні вартості: відповідальність, власність, нація. Рівнозначні, зазначає М. Попович, ці цінності тому, що не повинно бути свободи без відповідальності, справедливості без власності, солідарності без нації (хоча останнє і викликає певний сумнів: згадаймо, наприклад, гасло “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”). Насправді, такі гасла виявляються нерівнозначними, адже те, що має бути, є певним ідеалом, а не нормою життя. Так, ми часто відповідаємо, не маючи свободи вибору, шукаємо справедливість без будь-якої власності, домагаємося одностайності без урахування інтересів нації. Згадана нерівнозначність наведених гасел виявляється і в тому, що справжнім гаслом є лише соціал-демократичне, оскільки воно закликає вперед, а не до стабільності, як у випадку з консервативною формулою. Незважаючи на це, обидві формули значущі, оскільки вони окреслюють політичний горизонт Заходу. І загалом західна цивілізація розвивається в цьому політичному просторі – свободи без сваволі, справедливості, заснованої на власності, солідарності в рамках національної держави2.

Мабуть, тому останнім часом помітні взаємопроникнення цих протилежних ідеологічних настанов. Консерватори та ліберали використовують соціал-демократичні гасла, і навпаки – соціал-демократи запозичують деякі цінності з консервативного арсеналу. Аналогічні явища спостерігаємо і в царині економіки, де нині важко віднайти “чистих” монетаристів або кейнсіанців. Тому коректніше говорити не про абсолютизацію тих чи інших вартощів консерваторами та соціал-демократами, а про надання пріоритету тим чи іншим засадам.

Більше того, ліберальна і соціал-демократична доктрини, а точніше – певна їх суміш, були осереддям парадигми “суспільства всезагального благополуччя”, яка домінувала на Заході після Другої світової війни.

Суспільний прогрес був головною підвалиною і метою цієї парадигми, спільною як для лібералів, так і для соціал-демократів. Різнилися лише засоби її досягнення. Перші погоджувалися з необхідністю деякого державного регулювання процесу виробництва і розподілення прибутків, другі не зазіхали на приватну власність і легальні способи збагачення, відтак визнаючи фактичну соціальну нерівність.

Отже, значної відмінності між політикою урядів “правої” чи “лівої” орієнтацій не було. І ті, і інші надихалися ідеєю “всезагального благополуччя” (“welfare state”). Водночас певна нестабільність і кризові явища у розвитку західноєвропейських країн і США засвідчували, що держава “всезагального благополуччя” – це радше гасло, ніж реальність3.

До речі, якщо ми порівняємо гасла сучасних західних соціал-демократів і неолібералів, то переконаємося, що вони майже цілком збігаються, гасла перших можна сміливо вставляти в програмні документи других і навпаки.

Щоб проілюструвати сказане, наведу три цитати. Перша: “Основними цінностями демократичного соціалізму є свобода, справедливість та солідарність. Вони лишаються нашим критерієм для оцінки політичної дійсності, масштабом більш досконалого суспільного устрою та одночасно орієнтиром у діяльності кожного окремого соціал-демократа”4.

Друга: “Ми виступаємо за основні цінності: свобода, солідарність і справедливість. При цьому наше розуміння людини виявляється водночас засадою й масштабом цих цінностей”5.

Третя: “Метою проголошеної ХСС політики є сприяння… такому устрою життя, який уможливлює щастя окремої людини, а також співтовариства. Такий устрій слід розуміти як мирний устрій, засадничений на свободі, справедливості та солідарності”6.

Першу цитату взято з Програми принципів соціал-демократичної партії Німеччини (1989 р.), другу – з програми Християнсько-демократичного союзу (1978 р.), третю – з програми Християнсько-соціалістичного союзу (1977р.). Як бачимо, між ними майже цілковита вербальна ідентичність.

Отже, справа не в гаслах і навіть не в тих цінностях, які у них виголошуються, а в тлумаченні цих взаємопов’язаних цінностей, яке має суттєві відмінності. Соціал-демократи розуміють свободу як демократичну і гуманістичну цінність, яка може бути здійснена лише в гармонії з природою, суспільством, іншою людиною.

На противагу цьому, консерватори наголошують на свободі як праві на володіння власністю, а це дискримінує екзистенційно-моральний зріз свободи на догоду її матеріальному аспектові.

Подібна колізія простежується і в тлумаченні справедливості. Якщо, за соціал-демократами, справедливість грунтується на рівності усіх людей, то, на погляд неоконсерваторів, легітимність вимоги рівності стверджується лише у межах певних соціальних груп.

Аналогічно цьому солідарність для соціал-демократів визначається моральним інтересом і об’єднує людей зі спільними поглядами, що сприяє досягненню вільного самовизначення на засадах справедливості. Натомість неоконсерватори витлумачують солідарність, виходячи з інтересів власності. Тому солідарність людей, що конкурують між собою, обертається звеличенням однієї людини коштом іншої7.

Отже, вербальна ідентичність головних програмних принципів соціал-демократів і неоконсерваторів не має вводити у оману. При всьому взаємопроникненні цінностей – це все-таки різні політичні засади, які створюють умови для конструктивно-критичного діалогу.

Тому ті закиди, які роблять політики консервативної і ліберальної орієнтації соціал-демократам, мають певну рацію. Вони зводяться в основному до того, що на догоду рівності соціал-демократи нехтують ефективністю виробництва. На думку неоконсерваторів, ефективність економіки безпосередньо пов’язана з різким скороченням витрат на соціальні програми. Ці програми породжують паразитичні настрої у суспільстві, а соціальні програми підтримки материнства і дитинства, зокрема американська програма АFDС, спричинюють порушення сім’ї.

На цій підставі деякі українські політики та економісти вважають, що нині Україна має йти ліберальним, консервативним шляхом і лише потім, коли запрацює економіка, буде змога звернути увагу на соціал-демократичні вартощі. Про те, до чого призводить жорсткий ліберальний курс у країнах з перехідною економікою, ми вже змогли переконатися на практиці.

Ще раз наголошу, що і соціал-демократія, і неоконсерватизм так само, як неокейнсіанство та монетаризм, мають право на існування і можуть бути ефективними за тих чи інших соціально-економічних умов. Виходячи з нинішньої соціально-економічної ситуації в Україні, орієнтуватися маємо на соціально-демократичні засади у внутрішній і зовнішній політиці.

Соціал-демократична модель розвитку держави передбачає:

у царині внутрішньої політики – соціальне орієнтоване ринкове суспільство, соціальну допомогу тим, хто її потребує, боротьбу з безробіттям, рівність форм власності як гарант соціального порядку, пріоритет людини над державою, соціальне партнерство і соціальну справедливість;

у сфері геополітики – орієнтацію на загальнолюдські цінності, інтеграцію у світову спільноту, побудову “відкритого” суспільства, мирне розв’язання конфліктів.

Як бачимо, ця модель цілком відповідає менталітету українського народу.

Перш ніж безпосередньо перейти до питання про перспективи соціал-демократії в Україні, висловимо ще декілька загальних міркувань про витоки і історичну долю соціал-демократії на західноєвропейському політичному просторі. Де кореняться джерела і витоки соціал-демократії? Яке місце на політичному видноколі посідає вона сьогодні? Які перспективи подальшого розвитку соціал-демократії в Україні і світі? Ці та інші дотичні до них питання будуть у фокусі нашоєї уваги.

Загалом ідейно-теоретичними передумовами виникнення соціал-демократії у Європі є християнство, гуманістична традиція у філософії, зокрема у філософії Просвітництва, етика І. Канта, вчення К. Маркса, а також досвід робітничого, профспілкового руху.

Якщо вести мову про безпосередні витоки соціал-демократії, то, насамперед, потрібно назвати етичні ідеї “ревізіонізму” Е. Бернштейна. До речі, беручи до уваги місце і роль моральнісних вартостей у концепції демократичного соціалізму, останній називають “етичним соціалізмом”.

Фундатор “етичного соціалізму”, один із провідних ідеологів соціал-демократії Е. Бернштейн переглядає Марксове розуміння історії як класової боротьби, яка призводить до революції, що знищить буржуазне суспільство. На його думку, соціал-демократія повинна відмовитися від ідеї приходу до влади насильницьким шляхом – через революцію. Її дії мають грунтуватися на еволюційному перетворенні суспільства.

На основі таких засновків Е. Бернштейну вдалося подолати провіденціалізм, телеологізм Марксового розуміння історії, а саме – вчення про “кінцеву мету” робітничого руху, яке є, з погляду соціал-демократів, заскорузлою догмою марксизму і призводить до антигуманізму. “Я відкрито визнаю, – пише Е. Бернштейн, – що дуже погано розумію і дуже мало цікавлюсь тим, що зазвичай розуміють під кінцевою метою соціалізму. Ця мета, що б вона не являла собою, для мене ніщо, а рух – усе”8.

Проте це зовсім не означає, що він заперечував важливість цілей соціалістичного руху. На його думку, мета соціалістичного руху може бути сформульована лише як моральний принцип, наприклад, “всебічне запровадження принципу товариськості”. Цей моральний принцип заперечує будь-яке класове панування і становить ту засаду, згідно з якою справедливість і солідарність витіснять привілеї і конкурентну боротьбу.

Таким чином, виходячи з етичної концепції І. Канта, Е. Бернштейн обгрунтував визначальний принцип гуманізму – імператив безперечної уваги до достоїнства, гідності людини. Саме цей принцип є фундаментальним щодо головних цінностей соціал-демократії: свободи, справедливості, солідарності.

Етичні ідеї одного з ідеологів соціал-демократії були розвинуті на засадах критичного раціоналізму ( К.Поппер, Г.Альберт, У.Гюнтер та ін.), німецької практичної філософії, зокрема “етики відповідальності” (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В.Кульман та ін.). Це питання заслуговує спеціального дослідження, яке виходить за межі даного розділу. Зазначу лише, що індивідуалістично зорієнтована етика Нового часу, безперечним здобутком якої є особиста свобода, а отже, і відповідальність людини, в наш час має бути доповнена етикою колективної відповідальності. Вона грунтується не лише на дослідженні тих механізмів, які запобігають падінню людства у прірву екокатастрофи, термоядерної війни тощо (“евристика страху”), але і тих тенденцій, які дають реальну надію на ствердження буття, гідного людини (“евристика надії”)9.

Отже, вихідну засаду суспільного консенсусу в гуманізації сучасного стану суспільства і формування його майбуття соціал-демократи вбачають саме в “етиці відповідальності”, головні науково-теоретичні принципи якої були випрацювані з урахуванням викликів сьогодення, зумовлених глобальними проблемами людства на порозі третього тисячоліття. Саме “етика відповідальності” є надійною запорукою плідного діалогу з іншими політичними силами, тією ідейною платформою, яка уможливлює толерантне ставлення соціал-демократів до своїх політичних опонентів. Завдяки цьому соціал-демократія є авторитетним політичним напрямом у західноєвропейському політичному просторі.

Як бачимо, соціал-демократичний рух на Заході має солідну історичну традицію. Він жив і живе у Європі і зовсім не на “кремлівські гроші”, як інколи твердять його злостивці. Справді, після краху комуністичного режиму в СРСР соціал-демократи у багатьох країнах Європи втратили свої правлячі позиції. Але зовсім не через припинення фінансової допомоги з боку КПРС, а внаслідок дискредитації та спотворення соціалістичних ідеалів у країнах колишнього соціалістичного табору. Нині соціал-демократи повернулися до влади в Європі. Свідченням цього є упевнена перемога англійських та французьких соціал-демократів на парламентських виборах 1997 р. і зовсім нещодавня перемога соціал-демократії у Німеччині. Сходження на політичний Олімп таких впливових лідерів, як прем’єр-міністр Великої Британії Т. Блейр, прем’єр-міністр Франції Л.Жеспен та канцлер Федеративної Республіки Німеччини Г. Шредер, ознаменувало новий поворот у житті європейської соціал-демократії.

Ще декілька ілюстрацій щодо місця й ролі соціал-демократів у сучасному політичному істеблішменті Європи. Так, з 626 депутатів Європарламенту 214 є членами соціалістичної фракції. З 21 Голів Комісій Європарламенту 9 – соціал-демократи, і, нарешті, переважну більшість урядів країн ЄС (серед них: – Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція та ін.) очолюють теж соціал-демократи. Звичайно, місце біля керма влади багато до чого зобов’язує. І саме соціал-демократи змушені вирішувати ті болючі питання, які дістались їм у спадок від неоконсерваторів, насамперед – проблему безробіття, створення нових робочих місць.

Перспективи майбутнього посилення позицій європейської соціал-демократії пов’язані з майбутніми інтеграційними процесами в Європі. Не секрет, що шлях до інтегрованої Європи лежить через секвестр соціал-демократичних здобутків у царині соціального захисту населення. Тому ті неминучі жертви у політиці соціального забезпечення, які будуть покладені на вівтар майбутнього європейського процвітання, призведуть до чергового маятникового коливання політичних уподобань народних мас у напрямі соціал-демократичного вибору.

Отже, соціал-демократія у Європі має вікові традиції, посідає чільне місце на сучасному політичному небосхилі і має непогані перспективи свого подальшого розвою.

Висловимо декілька міркувань про соціал-демократію в Україні.

Річ у тому, що політична спадкоємність української соціал-демократії було перервано, а її носіїв фізично знищив тоталітарний режим, який панував на теренах України. Проте було б несправедливо не згадати історичних попередників сучасної української соціал-демократії.

Взагалі питання про джерела і витоки української соціал-демократії, як і питання про конкретні політичні постаті, які її виплекали, є досить складним і потребує свого спеціального вивчення. Мабуть, мають рацію ті дослідники, котрі вважають, що все розмаїття ідейної спадщини української соціал-демократії не варто зводити лише до однієї традиції – історії РУП – УСДРП (партії Д.Антоновича, І. Мазепи, В.Винниченка, М.Порша, С.Петлюри, В.Чехівського).

Справа ускладнюється ще й тим, що погляди деяких українських мислителів, (наприклад, Б. Кістяківського) зазнали досить відчутної еволюції. Окремі соціал-демократичні ідеї визрівали в “лоні” інших політичних напрямів, зокрема консерватизму та ліберального соціалізму. Це пов’язано з тим, що значна частина українських соціал-демократів займала досить-таки радикальні позиції. Тому погляди, наприклад, фундатора українського консерватизму В.Липинського на засади розбудови держави були більш виважені, ніж погляди тих, хто на словах ототожнював себе з європейською соціал-демократією.

Найближче до сучасного розуміння соціал-демократії, на мій погляд, підійшли І. Франко, Л.Українка, В.Старосольський. На думку останнього, саме соціал-демократична ідеологія найбільш повно відповідає менталітетові та прагненням українського народу. Це твердження, висловлене ще на початку XX ст., є актуальним і нині. Симбіоз політичної і економічної свободи з піклуванням про інтереси малозабезпечених верств населення, який становить серцевину соціал-демократичної моделі розвитку суспільства, є досить привабливим для громадян України, які остерігаються як можливої втрати досягнутих свобод внаслідок комуністичного реваншу, так і ліквідації системи соціального захисту для тих, хто його потребує, якщо буде обрано жорсткий консервативний курс.

Привабливість соціал-демократії засвідчують і численні соціологічні дослідження, згідно з якими більше половини населення України пов’язує свої сподівання на краще життя з партіями центристського типу, до яких належать і соціал-демократи.

Так, за даними соціологічних досліджень, зокрема Київського міжнародного інституту соціології, кількість наявних та потенційних прихильників соціал-демократів в Україні (з урахуванням загальних соціально-економічних орієнтацій населення) коливається від чверті до третини потенційного електорату.

Підкреслю, що не йдеться про прихильність до реально існуючих партій з відповідною назвою, а про прихильність населення до соціал-демократичного напряму як такого. Цей напрям в Україні, окрім партій з відповідними назвами, репрезентує, усвідомлюючи це чи ні, і певна частина комуністів, і соціалістів, партія зелених, у соціально-економічній частині – “Наша Україна” та ін.

Проте, як засвідчили вибори до Верховної Ради України 1998 і 2002 рр., соціал-демократи (партії з відповідною назвою) не мали значної підтримки населення. Так, партія СДПУ (об’єднана) отримала у 1998 р. 4,01 % голосів виборців, СДПУ – 0.32 %, у 2002 р. – не набагато більше. У чому ж справа?

На мій погляд, головна причина цього полягає ось у чому. У країнах з розвинутою економікою 10% населення становлять багаті, 20% – бідні, 70% – люди з середнім достатком. А в Україні понад 90% населення живе за межею бідності. До речі, єдина абсолютна межа бідності, за оцінкою провідного дослідника Світового Банку в цій галузі Бранко Мілановича), – 120 дол. США на душу населення щомісяця. Тому в західних країнах соціал-демократи мають свою соціальну базу серед середнього класу. В Україні цей клас відсутній, і тому її електорат орієнтується переважно на популістські гасла лівих.

Отже, складається парадоксальна, більше того, драматична ситуація, яка нагадує логічне коло. Для розбудови держави в Україні потрібні соціал-демократичні перетворення, а останні можливі лише з появою середнього класу, який може виникнути лише внаслідок таких перетворень. Де ж вихід із цього кола?

З одного боку, соціал-демократи повинні враховувати цю обставину у своїй діяльності, а з іншого – має відбуватися широкий рух народних мас, засадничений соціал-демократичної ідеєю. Без цього навіть досягнення більшості у Парламенті не дасть очікуваних результатів, а лише дискредитує соціал-демократів, що, до речі, можна спостерігати в деяких країнах колишнього СРСР. Свобода, справедливість, солідарність – не лише теоретичні гасла соціал-демократів, це й практичні орієнтири соціально-політичного розвитку України.

У Європі соціал-демократія займає лідируючі позиції і має добрі перспективи подальшого розвитку. У нас через низку обставин вона посідає доволі скромне місце. Тому непростий шлях України до інтегрованої Європи пролягає і через приєднання до європейських соціал-демократичних структур.

Продовження

І.Кант. Неминучість зловживань для наділених владою

 

І.К ант. (Неминучість зловживань для наділених владою). – Антология мировой философии. – М.: Мысль, 1971. – Т.3. – С. 190-191.

…кожний наділений владою завжди зловживатиме своєю свободою, коли над ним немає нікого, хто розпоряджався би ним у відповідності з законами. Верховний голова сам повинен бути справедливим і в той же час людиною. Ось чому це завдання найважче з усіх; більше того, цілком вирішити його неможливо; з такої кривої тесини, як та, з якої зроблено людину, не можна зробити нічого прямого . Тільки наближення до цієї ідеї доручила нам природа. Роль людини, таким чином, досить складна. Як мається справа з мешканцями інших планет і їх природою, ми не знаємо; але якщо ми це доручення природи добре виконаємо, то можемо тішити себе думкою, що серед наших сусідів у Всесвіті маємо право зайняти не останнє місце. Можливо, у них кожний індивід протягом свого життя цілковито досягає свого призначення. У нас це не так; тільки рід може на це сподіватися. Що ця проблема вирішується найпізніше за всі, слідує ще з того, що для цього необхідне правиль­не поняття про природу можливого (державного) устрою, великий, про­тягом багатьох віків накопичений досвід і, крім цього, добра воля, що є готовою прийняти такий устрій. А поєднання цих трьох елементів-справа надзвичайно важка, і якщо вона матиме місце, то лише дуже пізно, після багатьох марних спроб.*

*Відповідь на питання: “Чи можна виховати нову людину”?

РОЗДІЛ IX ПРОБЛЕМА ІДЕОЛОГІЧНОЇ ГЕГЕМОНІЇ І МЕЖІ СВОБОДИ

РОЗДІЛ IX ПРОБЛЕМА ІДЕОЛОГІЧНОЇ ГЕГЕМОНІЇ І МЕЖІ СВОБОДИ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

Розглянемо основні концепти, що характеризують ситуацію людини-дієвця в полі політики, та визначимо межі ідеологічної детермінації і свободи. Серед таких концептів найбільше значення мають поняття “ідеологічна тожсамість”, “легітимність”, “символічне насильство” та ін. У свою чергу, вони пов’язані із важливими політичними стратегіями такими як “легітимізація” і “гегемонія”1.

Слід зазначити, що однією з найбільш характерних рис сучасних демократичних моделей влади є те, що вони спираються на певні, чітко визначені імперативні норми і стратегії, які визнаються суспільством і поціновуються як такі, що є природними для людини2.

Джерело легітимності цих норм не міститься у зовнішніх чинниках, таких як “божественний закон” або суверенна воля монарха, а спирається на внутрішні політичні механізми – межі “політично можливого” мають визначатися самими суб’єктами політичного процесу, хоча значною мірою залежать від чинників, котрі не можуть цілком контролюватися цими суб’єктами.

У демократичному суспільстві політична влада вкрай рідко виступає у сконцентрованій формі і реалізує свої повноваження за допомогою примусу й насильства. Ці ситуації є, скоріше, винятковими і розглядаються як “надзвичайний стан”. Загалом політична влада виступає в дисперсній формі, тобто реалізується через мікростратегії, символічні механізми, що робить її більш ефективною. Сферою, в який реалізуються символічні стратегії влади3і яка водночас є основним інструментом підтримування status quo, є ідеологія.

Відомий теоретик неолібералізму Данієль Белл у своїй книзі “Кінець ідеології”, що вийшла в світ у 1960 р., пророкував завершення ери ідеології. Він ствердив, що значення ідеологій, котрі мобілізують суспільні групи для зміни існуючого ладу, що апелюють до універсальних цінностей, невпинно зменшується. Відтак значущість ідеологій ось-ось мало зійти нанівець4. Проте історія засвідчила, що ідеологія відіграє величезну роль як у житті окремих націй та держав, так і в людській цивілізації в цілому5.

Усвідомлення ролі ідеології у житті сучасних суспільств сприяло збільшенню кількості наукових праць, присвячених аналізу цього феномена. Багато з них розглядають проблему ідеології у контексті аналізу інформаційного суспільства і нових форм відчуження, які воно зумовлює. Серед цих, окреслених у них напрямів, назвемо насамперед ті, що виводяться з неомарксизму і постструкутралізму. Найбільш видатними їх представниками є Ролан Барт, Жак Лакан, Луї Альтюссер.

Згідно з цими напрямами, ідеологія розглядається не тільки як створений владою для власної потреби засіб суспільно-політичної індоктринації, який є зовнішнім щодо політичних суб’єктів, а й як така форма суспільної свідомості суб’єктів, що окреслює структури суспільно-політичної перцепції і діяльності.

Механізми ідеологічної маніпуляції є набагато складнішими від попередніх: ідеологія намагається стати здоровим глуздом суспільства, який зумовлює неефективність традиційної позитивістської “викривальної” критики, котра підкреслює хибність і політичну заангажованість ідеологічних уявлень. Сучасні західні суспільства опинилися в ситуації, коли політичне status quo підтримується не так завдяки “старосвітському посиланню на метафізичну очевидність”6, скільки через скептицизм і цинізм, що слугують сьогодні виправданням політичною влади7.

Проблема ідеології як втілення і суб’єктивізації суспільно-політичних структур ставить під сумнів міф про автономний суспільний суб’єкт, що характеризував політичну думку Нового-часу, суб’єкт, який є цілком свідомим і відповідальним і завдяки цьому робить вільний вибір. Як зазначив Славой Жижек, ідеологія виступає при цьому як історично зумовлена дискурсивна пресупозиція, яка не тільки визначає умови діяльності даного суб’єкта, але й окреслює значення цієї діяльності8.

Зазвичай ідеологію визначають як сукупність ідей, вірувань, постулатів, метою яких є переконати адресатів ідеології у власній очевидності і правдивості і водночас приховати політичну заангажованість, котра є підгрунтям ідеології. При цьому зміст ідеології окреслюється суспільно-політичною домінацією, а її результат, як зазнає Жижек, значною мірою залежить від того, наскільки успішно ідеологія приховує цей факт9.

Доречно згадати Марксову теорію “перетворених форм” (vervandelte Form), яка набрала сьогодні популярності завдяки працям представників критичної думки, зокрема Дерріди. “Перетворена форма” постає як особлива форма каузальності і є результатом трансформації складної системи, в процесі яких другорядні зв’язки заміщають собою основні.

У свою чергу, результати таких трансформацій набувають автономного існування “речей серед інших речей”. При цьому перетворені форми заміщають реальні речі і стосунки між ними. Як зазначив Мераб Мамардашвілі, ці форми, через те що вони відірвані від базових відносин власної системи, формують механізм, який зумовлює явища на поверхні системи, у свою чергу перешкоджаючи вираженню в цих явищах базових відносин10. Таким чином, vervandelte Form приховує і перекручує суспільно-політичні і економічні реалії, втім політичну домінацію і заангажованість, насамперед, – завдяки природі причинної залежності, яка її зумовлює, а не завдяки злій волі або змові якоїсь політичної сили.

У цьому зв’язку зазначимо, що в цій якості ідеологія становить необхідний і неминучий елемент-артефакт людського суспільства і різних форм політичної організації. Згідно з відомою тезою Бодріяра, можна сказати, що ідеологія є подвійною симуляцією, тобто симулякром стосунків симуляції.

Проблема значень, що виникає в ідеологічному дискурсі, пов’язана із більш загальним процесом, завдяки якому відбувається репродукція суспільства. Ключовим елементом цього процесу є механізм, який, за Бодріяром, можна охарактеризувати як “символічне виробництво” .

Суть даного концепту полягає в тому, що сучасне суспільство масового виробництва створює новий тип виробництва, а саме – символічне, яке відбувається в контексті, зумовленому політичною сферою. Під “символічним виробництвом” слід розуміти механізм, через який суспільство забезпечує власну тожсамість і репродукує себе11. При цьому “спосіб” виробництва зумовлений домінуючою ідеологічною моделлю, яка завжди намагається бути вираженням “здорового глузду” суспільства, або, інакше кажучи, ідеологічною гегемонією.

Проблему ідеологічної гегемонії уперше порушує італійський філософ-марксист Антоніо Грамші. За його концепцією, це – механізм, за допомогою якого панівний клас продукує і репродукує суспільний консенсус, через який забезпечує своє панування. Для Грамші економічна домінація є неодмінним, однак недостатнім, елементом політичної домінації. Необхідною умовою підтримування політичної влади панівного класу є ідеологічна гегемонія.

Ідеологічна гегемонія полягає в тому, що сукупність вірувань, поглядів, догм, оцінних суджень, способів перцепції, характерних для панівного класу, стають здоровим глуздом цілого суспільства. Завдяки цьому зберігається і підтримується status quo, який сприймається як натуральний, тобто природно притаманний суспільству. Натуральність у цьому контексті означає анти-історичність і незмінність ідеологічної моделі.

Таким чином, ідеологічна гегемонія спирається на суспільний консенсус, який є компромісом панівного класу з іншими суспільними групами. При цьому консенсус, що стосується легітимних способів оцінювання суспільно-політичної реальності, осягається через те, що домінуюча ідеологія посилається на найбільш загальні уявлення про суспільне благо, справедливість, демократію. Це означає, що ефективна ідеологічна модель має неодмінно містити положення, які сприймаються підпорядкованими суспільними групами.

Прикладом ідеологічної гегемонії в розумінні Грамші є протестантська трудова етика і так званий фордизм у США, тобто концепція, спрямована на збільшення продуктивності праці в умовах конвейєрного виробництва. При цьому ідеологія слугує селекції і вихованню індивідуумів, найбільш придатних до такого способу виробництва12.

Як приклад подібної ідеологічної моделі можна навести ідеологію “self-made men” , яка дуже часто слугує виправданням ринкових трансформацій у посткомуністичних країнах. Вона спирається на гіперболізацію можливості досягнення життєвого успіху, яку створює ринкова економіка, що пов’язана із загальним негативним баченням соціальної держави. При цьому економічна активність індивідуума розглядається як імперативна вартість. Зауважимо, що таку ідеологію, характерну для середнього класу, частково поділяють нижчі верстви, котрі не мають можливості реалізувати стратегію, яку закладає ця ідеологія. Це може засвідчувати низький рівень довіри до держави, яка не тільки не справджує надій, покладених на неї певними суспільними групами, але й створює перешкоди їх самовиживанню13.

Згідно із концепцією Грамші, гегемонія витворюється і репродукується через status quo, втілене в різноманітні суспільні інститути: школи, вищі навчальні заклади, ЗМІ, масову культуру. Отже, саме гегемонія визначає сферу репродукування ідеології у суспільстві.

Проблема ідеологічної гегемонії неодноразово з’являлася в науковому дискурсі після Грамші. Водночас особливого значення набули проблеми, пов’язані з механізмами ідеологічної гегемонії і її межами.

Одну з найбільш відомих концепцій гегемонії розробляє Луї Альтюссер у своїй найвідомішій праці “Ідеологія і ідеологічні апарати держави”14. Він розглядає ідеологію за марксистською традицією – як “репрезентацію удаваного відношення індивідуума до своїх реальних життєвих умов”15. Розвиваючи цю тезу, Альтюссер пише далі: “Те, що презентує ідеологія, не є системою реальних законів і стосунків, що керують життям індивідуума, але ілюзорним відношенням цих індивідуумів до реальних умов, в яких вони живуть”16.

З одного боку, система суспільних стосунків як ціле не може бути пізнана окремим індивідуумом, а з іншого – потреба розуміння цих відносин створює “двійника” реального розуміння у вигляді ідеології як системи поглядів, вірувань, переконань, намірів. Таким чином, згідно з теорією Альтюссера, ідеологія є сумою ідей, відірваних від реального (матеріального) підґрунтя суспільних відносин.

Матеріальним втіленням домінуючої ідеології, згідно з концепцією Альтюссера, є “ідеологічні апарати держави”, до яких належать насамперед родина, школа, церква, ЗМІ. За посередництвом цих інститутів домінуюча ідеологія виробляється і репродукується. Вочевидь, що тут Альтюссер лишається під впливом концепції Грамші.

Однак дослідник Альтюссер іде далі, коли стверджує, що домінуюча ідеологія слугує репродукції суспільства як такого, насамперед – панівної економічної системи. З одного боку, можна вважати, що ідеологія є витвором суспільної системи, з іншого, – що вона створює цю систему.

На рівні індивідуума ідеологія втілюється в життя через його учинки-акти, які набирають форми завдяки різноманітним суспільним ритуалам, створюються ідеологічними інституціями держави. Ідеологія намагається подати такий порядок речей як натуральний, приховуючи його дійсний статус суспільного артефакту.

Альтюссер розглядає ідеологічну гегемонію як структурну залежність, стверджуючи, що ідеологічні структури є залежними від домінуючої гіперструктури – способу виробництва. При цьому, він відкидає вульгарний економізм, який полягає у підпорядкуванні різноманітних сфер людської діяльності виключно економічним відносинам.

Структура залежність, про яку говорить Альтюссер, полягає у більш субтильних зв’язках: у капіталістичному суспільстві ідеологія організується і виробляється відповідно до капіталістичного способу виробництва, тобто виробляє товар, яким є праця робітника.

Незважаючи на безперечні здобутки альтюссерівського розуміння ідеології і ідеологічної гегемонії, відзначимо також і його хиби. По-перше, і на це звернув увагу П’єр Бурдьє, концепція структурної залежності не спроможна пояснити, яким чином у надрах наявної системи постають опозиційні ідеології, метою яких є зміна ідеологічного і суспільного status quo, як можна розуміти відмінність між ідеологічними парадигмами різних суспільних груп17.

На нашу думку, ці труднощі пов’язані насамперед з тим, що альтюссерівське розуміння спирається на концепцію суспільства, спрямованого на виробництво засобів виробництва (індустріального), і не відповідає багатьом феноменам, що належать до реалій сучасного суспільства масового споживання.

Дослідники зазначають, що сьогодні політичне status quo сучасних демократичних суспільств підтримується завдяки так званій серійності, тобто неперервному ланцюгу процесів продукування і репродукування. Це стосується процесу символічного продукування, яке створюється завдяки серійності, що обмежує засоби символічної експресії; як влучно зазначив Бодріяр, декор заміщає форму, а придатність – зміст.

Сьогодні в демократичних суспільствах політична драма розгортається здебільшого в площині символічного продукування насамперед тому, що можливості безпосереднього примусу обмежені правом. Відтак на перший план виходить домінування в сфері символічного виробництва, продукування так званих мета-інтерпретантів, котрі окреслюють межі політично можливого.

Дослідники засад сучасної політики сходяться у тому, що, на відміну від економічних моделей епохи індустріалізації та капіталізації, вона ґрунтується в основному на символічній взаємодії. Деякі автори, насамперед Г. Дебор, розглядають політику як нагромадження “спектаклів”, коли все, що до певного часу було предметом безпосереднього досвіду, стає виставою. Власне тому символічна продукція продукує та підживлює “спектакль влади” – знак, “нищить”, “вбиває” річ.

Символічне виробництво підтримує і живить ідеологію, роблячи її водночас публічною. А коли міфи і цінності стають публічними, це уможливлює для них виконання функції культурної та політичної ідентифікації, тобто дає змогу членам певного суспільства ідентифікуватися з цим суспільством і державою через сприйняття спільних міфів та цінностей. Символічний універсум значень, сенсів підпорядковується ідеології.

Водночас сама ідеологія є не статичною сумою цінностей і способів суспільної перцепції, а практикою – способом символічної продукції.

Сьогодні багато представників критичної традиції говорять про “символічне насильство”, “дисперсне насильство” тощо. Як зазначає сучасний британський філософ Террі Іглтон, в умовах сучасної парламентської демократії, сенс політичного status quo полягає в тому, що суспільство розглядають як джерело влади, щодо якої воно є автономним і самоврядним. За даних умов ідеологічна гегемонія слугує підтримуванню і зміцненню цієї ілюзії, приховуванню фактичного відчуження влади18.

Та не всі дослідники поділяють такі “жорсткі” версії ідеологічної гегемонії. На думку Аберкомбі, в сучасному світі існує плюралізм ідеологій, жодна з них не може бути гегемоном у сенсі, якого надає цьому концептові Грамші. Він вважає, що у постіндустріальному суспільстві співіснують конкуруючі ідеології, при цьому відносні домінація тієї чи іншої з них пов’язана із суспільною позицією соціальної групи, яка її поділяє і пропагує. Сама по собі ідеологія не має такого впливу, про який писали Грамші, Альтюссер та їхні послідовники19.

Схожі погляди висловлюють відомі представники “нової лівої” соціологи Ернесто Лакло і Шанталь Мофф. Вони наголошують на тому, що ідеологія не є зумовленою економічним базисом або відношенням до політичної влади. Як така вона позбавлена значення. Процес формування ідеологічних сенсів окреслена насамперед суспільними практиками20.

На нашу думку, найбільш ґрунтовно вищезгадана проблематика була досліджена у працях французького соціолога П’єра Бурдьє, котрий приділяє особливу увагу аналізу концепту “символічне насильство”. Він починає від традиційного для сучасної лінгвістики розрізнення між мовою як “langue” та “мовою-parole”, яку розуміє як “існування”, екзистенційний вимір мови. За Бурдьє, мовні відношення завжди виражають у символічній, трансформовані формі стосунки влади та підпорядкування між суб’єктами комунікації і відповідно – між групами, до яких належать останні21.

Мовні практики укорінені в суспільному бутті індивідуумів, в їх різноманітних учинках: способі споживання їжі, культурній консумпції, смаках, ставленні до мистецтва, спорту, політики тощо. У зв’язку із цим Бурдьє зазначає, що “в мовному габітусі виражається сукупність класового габітусу”. Причому мовний габітус є лише одним із вимірів останнього22. Очевидно, що саме в процесі комунікації, а також у тілесних практиках виражається відношення до соціального світу.

Дані аспекти впливають на суспільну взаємодію, створюючи окрему історично і суспільно зумовлену структуру. Таким чином, як твердить Бурдьє, сутність символічного насильства полягає в тому, що ми маємо справу, з одного боку, із системою окреслених диспозицій, які зумовлюють той чи інший спосіб висловлювання, а також особисту мовну компетенцію, з іншого – з системою стосунків символічної сили, котрі нав’язуються за допомогою санкцій і специфічної цензури і, таким чином, беруть участь у формуванні процесу символічного виробництва, “встановлюючи вартість лінгвістичних продуктів”23.

Як бачимо, мовна компетенція не є виключно технічним знаряддям, а пов’язується із суспільним статусом. Це, у свою чергу, означає, що не всі мають однаковий доступ до легітимної мови. Тому кожен акт комунікації як символічного обміну має можливість стати нерівноправним, тобто закладає можливість владних стосунків – домінації і підпорядкування.

У зв’язку із викладеним можна стверджувати, що ідеологічна гегемонія становить один із найбільш ефективних засобів, за допомогою яких політичні суб’єкти реалізують свої владні амбіції, а держава підтримує політичне status quo і межі “політично можливого”.

Отже, суб’єкти політичного процесу не можуть існувати поза ідеологією. Норми, що зумовлюють, її грунтуються на суспільному визнанні, яке водночас є не розпізнанням їх ідеологічної зумовленості. Причому ефективність цих норм залежить від їх відношення до ідеологічних чинників. Саме тепер перейдемо до аналізу того, яким чином ідеологічна зумовленість впливає на практики суб’єктів політичних процесів.

Як було зазначено, ми розглядаємо ідеологію насамперед як феномен, що стосується сфери суспільної взаємодії, тобто, що вона, ідеологія, існує в сфері відносин між суспільними індивідуумами, амбівалентність яких виявляється в тому, що, з одного боку, вони становлять аудиторію, до якої звертається ідеологія, а з іншого – виступають як “агенти” (за термінологією П. Бурдьє), за допомогою яких ідеологія перетворюється в соціальну практику. Причому ці агенти, які є суб’єктами поля політики, виступають як в індивідуальній, так і в колективній формі – як партії, політичні об’єднання тощо.

Згідно з твердженням Л. Альтюссера, ідеологія є вічною, адже вона постійно відроджується та маніфестується в своїх суб’єктах та їхніх практиках, хоча її форми є змінними. Власне, цей ідеологічний „rebis” (річ, що має подвійну натуру) виступає у Альтюссера як суб’єкт, сформований “зверненням”, “закликом” ідеології, котрий водночас реалізує власну “ідеологічну суб’єктивність” у легітимних суспільних практиках.

У зв’язку із цим виникає питання: як ідеологія приваблює, “рекрутує” ідеологічні суб’єкти і як ця суб’єктивність виявляється, де її межі? На ці питання Л. Альтюссер спробував відповісти у праці “Ідеологія та ідеологічні інститути держави”24.

Про загальні положення концепції ідеології Альтюссера вже йшлося вище. Іншим важливим моментом альтюссерівського розуміння ідеології є концепція “суб’єкта ідеології”, котра, до речі, не втратила своєї ваги і сьогодні. Тут Альтюссер спирається насамперед на відоме положення Лакана, що суб’єктивність постає у відношенні до іншого. Як відомо, згідно із Лаканом, суб’єкт є пустий, тобто позбавлений якостей, та набуває властивостей в Іншому.

Основною тезою альтюссеровської концепції ідеології є те, що остання звертається до індивідуумів як до суб’єктів. Причому “суб’єктивність” становить засадничу ідеологічну “очевидність”, що слугує натуралізації політичного артефакту. Індивідуум стає суб’єктом лише тоді, коли відповідає на спрямований до нього заклик. Власне, через цей “заклик” ідеологія втілюється в суспільні практики. Зазначимо, що Альтюссер обігрує подвійне значення французького “interpellation”, яке означає як “звернення”, заклик, так і поліцейську процедуру встановлення особистості.

Області значень термінів “індивідуум” та “суб’єкт” не покриваються одна одною цілком. Як ми зазначали, суб’єкт стає суб’єктом тільки тоді, в той момент, коли до нього “звернулася” ідеологія. Водночас виникає парадокс, – Альтюссер далі стверджує, що кожний індивідуум вже є суб’єктом, адже ідеологія звертається до них як до вже-суб’єктів. Причому ідеологічна “очевидність” грунтується на тому, що сама ідеологія приховує той факт, що вона звертається до індивідуумів як до вже-суб’єктів.

Відповідь на це питання полягає в тому, що, згідно з Альтюссером, суб’єкт завжди є суб’єктом у тому сенсі, що він постійно відповідає на спрямований до нього заклик як суб’єкт. Пресупозиція ідеологічної суб’єктивності вкорінена в процесах набування суб’єктивності в Іншому, описаних Лаканом, і реалізується через дискурсивні практики. Перед тим, як суб’єкт може сказати “Я говорю”, до нього вже звернулася ідеологія.

Іншим важливим аспектом процесу, який Алтюссер називає “інтерпеляцією”, є механізм розпізнання/нерозпізнання. Тобто суб’єкт впізнає себе в ідеологічному заклику, що водночас є фактичним нерозпізнанням цього заклику як ідеологічного. Тобто ідеологія намагається сховатися у своєму результаті – суб’єкті.

Очевидно, що такий підхід Альтюссера до проблеми ідеологічного суб’єкта являє собою приклад соціоконструктивізму, що значною мірою редукує особистісні виміри людського буття до психологічно і ідеологічно зумовлених стереотипів.

Відомій французський соціолог і філософ П’єр Бурдьє, котрий вважав себе учнем Альтюссера, запропонував інший підхід до проблеми ідеологічної суб’єктивності, насамперед відкидаючи концепцію свого вчителя про структурну зумовленість.

Замість суб’єкта Бурдьє пропонує концепцію суспільного агента, взятого в контексті відношень між габітусом та полем. Згідно з його тезою, агент – це діючий суспільний суб’єкт, котрий має певні диспозиції (габітус), які детермінують його схильність та можливість діяльності в окремих полях. У свою чергу, габітус – це суспільно зумовлена система структурованих та структуруючих диспозицій, здобута в суспільній практиці і спрямована на практичні функції25. Таким чином, габітус – це суспільно зумовлені когнітивні позиції і оцінки. Діалектика габітуса/практики полягає в тому, що остання виникає з габітусу, котрий сам є результатом практичного засвоєння певних закономірностей і норм. Бурдьє зазначає, що практика як цільова діяльність породжується габітусами, пристосованими до тенденцій, що властиві окремим полям.

Поле визначається як “мережа, або конфігурація об’єктивних відношень поміж позиціями”26. Останні визначаються через певні обмеження права та обов’язки, які вони накладають на особи або інститути, що їх обстоюють, окреслюючи їх актуальну та потенціальну ситуацію в структурі дистрибуції влади/капіталу, релевантного для того чи іншого поля.

Правила, що керують окремими полями, схвалюють через участь у грі, тобто через практику. Поля – це своєрідні мікрокосмоси. Бурдьє зазначає, що соціум складається з цілої низки таких мікрокосмосів-полів, кожне з яких має свою власну логіку і механізми насильства, примусу, які не можна звести до інших.

Отже, агенти – це діючі суб’єкти. За Бурдьє, ми можемо визнати їх винятковість, індивідуальність, світобачення і бачення поля лише, виходячи з аналізу поля, в якому перебувають певні агенти. При цьому стосунок індивіда до оточення не є стосунком суб’єкта до об’єктів, а взаємодією, яку Бурдьє називає “заволодінням”. Це також стосується взаємодії суб’єкта і ідеології. Ідеологія впливає на суб’єкт за його співучасті: “суспільні суб’єкти є суб’єктами, котрі пізнають, котрі, навіть якщо підлягають детермінації, впливають на успішність цієї детермінації. І ефект домінації завжди виникає в процесі взаємного пристосування детермінант і категорій перцепції, котрі їх зумовлюють”27.

Водночас, зазначає Бурдьє, основною ставкою у боротьбі, місцем якої є поле (в даному разі – поле політики), виступає монополія на легітимне насильство. Причому насильство не слід розуміти в буквальному сенсі – адже тут йдеться про збереження або знищення структури розподілу політичного капіталу та можливість використання останнього для домінації у межах інших полів.

Підкреслюючи активний статус суспільних агентів, Бурдьє зазначає, що вони не є “атомами”, які механічно притягуються та відштовхуються силами, зовнішніми щодо них. Агенти, залежно від позиції, яку вони займають в полі, залежно від того, якою мірою вони володіють капіталом, релевантним для даного поля, схильні або до підтримування системи дистрибуції капіталу, яка існує в даному полі, або до повалення цієї системи.

Отже, на відміну від структуралістької суспільної метафізики Альтюссера, Бурдьє вимальовує інтеракційну суспільну онтологію, котра враховує різні модальності та стани її складових.

Якщо порівняти дві теоретичні моделі – Альтюссера та Бурдьє, стає зрозумілим, що згідно з першою, людина постає як ідеологічно детермінований індивідуум, який є “заручником” власної ідеологічної суб’єктивності і приречений на те, щоб знову і знову репродукувати ідеологію. Водночас концепція Бурдьє дає змогу поєднати, з одного боку, зовнішні детермінуючі чинники і свободу індивідуальної суспільної перцепції та діяльності, з іншого. У цьому випадку агенти, виходячи з власних інтересів, беруть участь у визначенні меж політичної легітимності і ідеологічної очевидності, які, в свою чергу, встановлюють межі свободи в політичному полі.

1З прикрістю констатуємо, що термін “гегемонія”, автором якого був італійський марксист Антоніо Грамші, незаслужено випав з вітчизняного політологічного дискурсу, хоча це поняття має значну евристичну цінність, яка, на жаль, не була розкрита повною мірою.

2У зв’язку з цим слід згадати доктрину “натурального права”, яка започаткувала сучасний лібералізм.

3Для того, щоб розрізнити ці поняття, перше можна окреслити як “сферу ідеологічного виробництва” ( Л. Альтюссер).

4 Bell D. The End of Ideology. On the Exhaustion of Political Ideas in Fifties. – Harvard, 2000.

5 Слід згадати сучасне ідеологічне протистояння навколо глобалізації, одно-чи багатополярного світу.

6 Eagleton T . Ideology and its vicissitudes in Western Marxism/ Mapping ideology. Ed. Slavoj Zizek. N.Y. – S.192.

7Дивись працю П. Слотердайка “Критика цинічного розуму”.

8 Zizek S. The spectre of ideology/ Mapping ideology. – N.Y. – P. 5.

9Ibidem. – P. 8.

10Див .: Мамардашвили М. Превращенные формы. О необходимости иррациональных выражений// Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М., 1992.

11Як випливає з назви, символічне виробництво спрямоване на створення знаків, або, за Бодріяром, – симулякрів.

12 Грамши А. Избр. произведения. – М., 1959. – Т. 3 – С. 434.

13Згадаймо тезу Бурдьє про те, що такі погляди можуть поділяти різні суспільні групи, але в іншому зв’язку.

14 Althusser L . Ideology and Ideological State Apparatuses / Lenin and Philosophy and Other Essays. – London, 1971.

15 Ibid. – P. 123.

16 Ibid. – P. 123.

17Зауважимо, що Бурдьє розробляє концепцію гегемонії, яка значно відрізняється як від концепції економічного детермінізму, так і структурної залежності. До того ж особисто він не вживає самого терміна “гегемонія”, заступаючи його концептом “символічне насильство”, про який ітиметься далі.

18 Eagleton T. Ideology and its vicissitudes in Western Marxism// Mapping ideology. Ed. Slavoj Zizek. – London, N.Y, 1998. – P. 195.

19 Ibid. – London, 1997 – P. 200 – 240.

20Див.: Laclau E ., Mouffe Ch. Hegemony and Socialist Strategy. – NY., 1990. – P. 105 – 144. Слід зазначити, що на концепцію французьких соціологів значною мірою вплинули ідеї Вітгенштайна і Лакана.

21 Bourdieu P., Waquant L . Zaproszenie do socjologii refleksyjnej. – Warshа-wa, 2001. – P. 133.

22Ibid. – P. 140. Згідно з Бурдьє, класовий габітус є вираженням позиції, яку суб’єкт обстоює у суспільстві діахронічно і синхронічно.

23Ibid. – P. 136.

24Althusser L.Ideology and Ideological State Apparatuses// Mapping Ideology. ed. by Slavoj Zizek. – NY., 1997. – P. 100 – 140.

25 Pierre Bourdieu, Loїc J. D . Waquant Zaproszenie do socjologii refleksyjnej. – W-wa, 2001. – P. 107.

26Ibid. – P. 78.

27 Ibid. – P. 162.

Продовження

7.ГУМАНІСТИЧНИЙ ПРОЕКТ СВОБОДИ

7.ГУМАНІСТИЧНИЙ ПРОЕКТ СВОБОДИ

Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip

У праці “Проблема людини” М. Бубер зазначає, що філософська антропологія може осягнути людину в її цілісності лише “завдяки систематичному розгляду… розбіжностей, завдяки їх внутрішній динаміці і динамічному взаємозв’язку та завдяки постійній спрямованості відкривати єдине в різноманітному”17. Виходячи з цієї методологічної настанови, спробуємо поставити проблему гуманістичного проекту свободи.

Раніше ми назвали гуманізм основоположним критерієм розвитку свободи в історії людства. Тепер зауважимо, що гуманістичні тенденції є в кожному з історичних варіантів свободи, проте як цілісний концепт гуманістичний проект свободи формується лише в ХХ столітті. І це формування триває в столітті ХХІ.

Коли йдеться про те, що гуманістичний проект свободи є виходом за межі протистояння патріархального та матріархального, у світлі всього сказаного слід наголосити на принциповій обставині: цей проект свободи означає вихід за межі патріархального та матріархального , а не патріархального й феміністичного проектів свободи. Адже, як ми бачили, феміністичне є така еволюційна форма матріархального, яка зближується з патріархальним. Гуманістичне долає не ілюзорно-невротичне протистояння патріархального й феміністичного, а дійсну, зрілу суперечність чоловічого й жіночого в його екзистенційних та соціальних вимірах. Саме тому гуманістичний проект свободи в його гендерних вимірах може бути названо андрогінним проектом свободи 18.

Гуманістичний проект свободи як андрогінний проект свободи породжує свободу, не відчужену від любові. Саме тому в його межах виникає можливість майбутнього звільнення від невротизму патріархального та феміністичного буття. Свобода перестає бути свободою відокремлення Чужого та від Чужого, стає свободою прийняття-розуміння Чужого, свободою синтезування з ним. Вона стає свободою доведення Чужого до Іншого, а Іншого до Близького. Гуманістичний проект свободи викликає до життя свободу творчої толерантності.

Гуманістичний проект свободи є проект креативної свободи . Це означає, що свобода, звільнюючись від абсурду, розкриває глибинні творчі можливості людини, яка дістає можливість конструювати власну долю. У гуманістичному проекті свобода перестає бути підпорядкуванням необхідності, вона проходить шлях від усвідомлення до творення необхідності, більше того, – до творення любові . На цьому рівні відбувається поєднання у свободі волі й натхнення. Свобода стає не просто безкінечною реалізацією вибору, що спричиняє муку й бажання втекти від свободи, а реалізацією осмисленого вибору, красою Вибору , яка стає красою Вчинку .

Метафори “краса Вибору” й “краса Вчинку” мають своєю передумовою таку екзистенційну ситуацію, в якій відповідальність як моральнісна вимога, “корелят необхідності у сфері духу”19не зникає, а стає справді органічною . Лише тоді ми маємо дійсно органічну свободу, яку І. Кант визначав як здатність самочинно починати низку подій і яка доводить себе до здатності створювати комунікацію через творення низки вчинків.

Відтак вияскравлюється образ людини майбутнього, свобода якої не пригнічує свободи Іншого, екзистенційні, внутрішні виміри якої не тільки не суперечать політичним, економічним та правовим, а й органічно актуалізують їх.




1 Мова йде передусім про повість Альбера Камю “Сторонній” та про “Міф про Сізіфа: есе про абсурд”.

2 Докладніше див.: Хамітов Н . Антропологія граничного буття: постановка проблеми // Колізії антропологічного розмислу. – К., 2002. – С. 98 – 107; а також: Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К., М. – 2002.

3 ХайдеггерМ. Что такое метафизика? // Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. –С.22.

4 Рікер П . Гуссерль: аналіз його феноменології // Зарубіжна філософія ХХ століття. Кн. 6. – К., 1993. – С. 206.

5 Вандерфельс Б. Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого. – К., 2004. – С. 11.

6 Див.: Хамітов Н . Самотність у людському бутті: досвід метаантропології. – К., 2000.

7 Докладніше див.: Хамитов Н . Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – С. 145 – 170.

8 Там само. – С. 221 – 326.

9 ТабачковськийВ.Г. Людина– екзистенція– історія. –К., 1996. –С.13.

10Див. згадану працю, а також: ТабачковскийВ.Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? –К., 1993.

11 ТабачковскийВ.Г . Людина– екзистенція– історія. –С.13.

12 Фромм Э. Бегство от свободы // Бегство от свободы. Человек для себя. – Минск, 1998. – С. 176.

13 ШелерМ. Человек в епоху уравнивания // ШелерМ. Избр. произведения. –М., 1994. –С.114.

14Там само.

15 КанигінЮ. Шлях аріїв. Україна в духовній історії людства. – К., 1997. –С.282.

16Там само.

17 БуберМ. Проблема человека // Два образа веры. – М., 1995. – С.162.

18Визначення поняття “андрогінізм” див.: Хамітов Н. Андрогінізм // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С. 23.

19 Бичко І . Свобода // Там само. – С. 570.

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

Партнерські посилання: