Архів теґу: народ

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

К.А. Гельвецій. Про людину

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. Т.2 .

… Будь-яка людина , що не має власності і роботи в будь-якому суспільстві, може вибрати одне з трьох: або залишити бать­ківщину і шукати щастя в іншому місці; або почати красти для сво­го виживання, або нарешті, придумати будь-яку нову річ чи прик­расу, в обмін на які її співвітчизники забезпечать її необхідни­ми для її потреб продуктами. Я не стану розмірковувати, що станеться з добровільним вигнанцем чи з злодієм: вони поза цим сус­пільством. Моє єдине завдання розглянути, що станеться з винахід­ником будь-якої нової речі чи нового предмету розкоші. Уявім, що він відкрив секрет пофарбування тканин. Якщо цей винахід сподоба­ється небагатьом жителям, то дехто з них почнуть обмінювати свої продукти на його тканини. Але припустимо, що ці тканини сподоба­ються всім і він одержить багато замовлень на них. Що він зробить, щоб задовольнити ці бажання? Він збере довкола себе більшу чи меншу кількість тих людей, яких я називаю зайвими, він збудує ма­нуфактуру і розмістить її в зручному і приємному (с. 315) місці, як звичайно на берегах якоїсь ріки, притоки якої, розбігаючись далеко до середини країни, полегшать переведення його товарів. Тепер уявімо, що подальший ріст числа жителів викличе винахід яко­гось іншого товару, якогось іншого предмету розкоші і що буде збудована нова мануфактура. Підприємець в інтересах своєї торгів­лі змушений буде побудувати її на берегах тієї ж ріки і, очевид­но недалеко від першої мануфактури. Декілька таких мануфактур ут­ворюють потім значне місто. В цьому місті швидко зберуться найзаможніші громадяни, бо торгівля завжди дає великий зиск, коли ще мало купців і мало конкурентів.

Багатства цього міста зроблять його місцем для розваг. Щоб користуватися і насолоджуватися ними, багаті власники почнуть покидати свої села, почнуть по декілька місяців мешкати в цьому місті, збудують собі там палаци. Місто ростиме з кожним днем, до нього потягнуться із всіх усюд, тому що для злидарів там буде більше допомоги, для пороку – більше непокарання, а для хтивості – більше засобів задовольняти її. Нарешті, це місто наречуть столицею.

Такими будуть на цьому острові перші наслідки надлишкового збільшення числа громадян.

Другим наслідком, що випливає з цієї самої причини, буде злиденність більшості жителів. Якщо чисельність їх зростає, якщо робітників більше, ніж роботи для них, то їх конкуренція знижує заробітну платню. Перевагу надають тому робітникові, який продає свою працю дешевше, тобто тому, хто відриває більше від свого виживання. Злидні тоді розповсюджуються, бідняки продають свою працю, багачі купують, число власників зменшується, і закони ста­ють з кожним днем більш суворими.

За допомогою м’яких законів можна керувати народом, що скла­дається з власників. Для ліквідації злочинів тут вистачить част­кової чи повної конфіскації майна. У германців, галлів і сканди­навів єдиним покаранням за різні правопорушення були більш-менш великі штрафи.

Інша справа, якщо більшість народу складають невласники. Ни­ми можна керувати лише за допомогою суворих законів. Якщо людина бідна, якщо її не можна покарати, наклавши пеню на її майно, то залишається (с. 316) покарати її як особистість, – звідси джерело тілесних покарань. Ці покарання, що накладалися спочатку на бід­няків, з часом розповсюджуються і на власників. І тоді всі грома­дяни починають підкорятися кривавим законам. Все сприяє їх вста­новленню.

Припустимо, що кожний громадянин держави володіє певною власністю. Бажання зберегти її є, безперечно, спільним бажанням нації. Пограбування в цій державі рідкісні. Нехай навпаки, більшість позбавлена тут власності.

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – М.: Мысль, 1987. – Т.1. – С.455-456, 464-465.

…в понятті історії міститься поняття безконечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосереднього висновку про здат­ність людського роду до безконечного досконалення, бо ті, хто це заперечує, можуть з повною підставою стверджувати, що у людини, як і у тварини, немає, історії, що вона замкнена у вічній круговерті дій, які вона безконечно повторює, подібно до Іксіону, що обертається на своєму колесі, і при постійних коливаннях, а нераз і відхиленнях, що ввижаються, від заданої кривої незмінно повертається до своєї почат­кової точки. Розумне рішення цього питання ускладнюється тим, що прихильники і вороги в ігри в удосконалення людства цілковито заплу­тались в тому, що слід вважати критерієм прогресу; одні розмірковують про прогрес людства в галузі моралі, критерієм чого ми раді були б володіти, інші – прогрес науки і техніки який, однак, з істо­ричної (практичної) точки зору є швидше регресом чи в будь-якому разі прогресом, антиісторичним за своїм характером, для підтвердження чого достатньо звернутися до самої історії і послатися на судження і приклад тих народів, які можуть вважатися в історичному смислі класичними ( напр., римлян). Однак, якщо єдиним об’єктом історії є поступова реалізація правового устрою, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду нам може слугувати тільки поступове наближення до цієї мети. Її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досвіду, яким ми на теперіншій час володіємо, ні апріорно довести теоретично. Ця мета залишається вічним символом віри творящої і діючої людини.

…Якщо мислити історію як лицедійство, де кожна дійова особа грає свою роль цілком вільно і за своїм розумінням, то розумне роз­гортання всієї цієї плутаної дії мислиме лише в тому випадку, якщо творить її один дух і якщо творець, по відношенню до якого актори являють собою лише окремі його частини, вже зарані встановив таку гармонію між об”єктивним завершенням цілого і вільною грою окремих осіб, що з всього цього в кінцевому підсумку дійсно виходить щось розумне. Якби автор був незалежним від свого твору, то ми виявилися б лише акторами, які зображують те, що він написав. Якщо ж він не є незалежним від нас, якщо він просто відкриває і послідовно виявляє себе в грі самої нашої свободи, до того ж таким чином, що без цієї свободи не було б й і його самого, то ми стаємо співучасниками у ство­ренні цілого і самі придумуємо ті особливі ролі, які граємо. Таким чином, остання основа гармонії між свободою і об’єктивним (закономірним) ніколи не може бути цілковито об’єктивною, якщо має бути збере­женою явище свободи. За посередництвом кожної окремої інтелігенції (розуму) діє абсолютне, тобто діяння інтелігенції само абсолютне і тому ні вільне, ні невільне, а те і друге одночасно, абсолютно віль­не, а саме тому і необхідне. Але якщо інтелігенція виходить із ста­ну абсолютності, тобто із всезагальної тотожності, в якій немає від­мінності, і усвідомлює себе (розрізняє саму себе), що відбувається завдяки тому, що її діяння стає для неї об’єктивним, тобто переходить в об’єктивний світ, то вільне і необхідне в її діянні розділюється. Вільне воно тільки як внутрішнє явище, тому ми і відчуваємо себе внутрішньо вільними, віримо в те, що ми внутрішньо завжди вільні, хоча явище нашої свободи чи наша свобода, оскільки вона переходить в об’­єктивний світ, в такому ж ступені підкоряється законам природи, як будь-яка інша подія.

З вищенаведеного слідує, який погляд на історію слід вважати єдино правильним. Історія в цілому є триваюче, що поступово виявляє себе одкровення абсолюта.

В.Винниченко. Відродження нації

В.Винниченко. Відродження нації. – К.: Наук. думка, 1990. Ч. ІІ . С. 1-43, 44. 330 с.

Р. II , §2.

…Місто давно перекинулося на бік “старшого брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру, російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту, неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим во­рогом будь-якої справи є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспоко­ювати своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що во­ни за це мали тридцять серебряників, не тільки за “лакомства нещас­ні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за трид­цять серебряників.

Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації україн­ських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіно­чої й чоловічої статі.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий прислужник панів мусив приймати той тон.

І таким чином українські міста стали “російськими”.

…Хай побуде в Україні з десять років справжній демократич­ний лад та українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт, справжня українська земля.

І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над руси­фікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ: або деспо­тизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по українських міс­тах; або демократизм (…дійсне народоправство!), і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.

Е. Золя. Доброчинність республіки.

… На біду, республіканці завтрашнього дня не тільки говорять, але і пишуть. Вони беруть на себе ті чи ті зобов’язання і у своїх писаннях клянуться, що зроблять Францію щасливою країною з ідеальним суспільним ладом. Які прекрасні ці програми. Навіть за­надто прекрасні: якась земля обітованна, – податки знижені до краю, злиденність викорчовано, введено організовану працю, терпимість за­безпечує всім душевний спокій, рівність приносить усім щастя. Але коли ці люди виявляються при владі, із усіх своїх прекрасних обіцянок вони можуть виконати лише одну: вони відразу декретують сво­боду друку, тобто підставляють себе під удари.

По суті говорячи, вони залишаються на позиціях Руссо, вважа­ючи, що людина за своєю природою добра, звільніть людину, розв’я­жіть її з соціального мотуззя, поверніть у лоно пращурної природи – і настане золотий вік, переможе довершена доброчинність, запанує безхмарне щастя. Це одне з найнебезпечніших заблуджень, бо великі революціонери, які поділяли ці думки, прагнули в лютому пориві підпалити старий світ, щоб прискорити народження нового світу на спустошеній, очищеній вогнем землі. Будь-який уряд, який вірить у доброту людини і у своїх діях керується цією ідеєю, роковим чи­ном приречений на страждання і загибель, – так було досі.

Подивіться ж, що відбувається наступного дня після проголо­шення республіки. Програми під рукою, і народ вимагає миттєвого їх здійснення. Само собою зрозуміло, уся мерзенність і паскудство людське зникли разом з впавшою королівською чи імператорською вла­дою. Були обіцяні від імені Республіки свобода і щастя, справед­ливий лад і торжество доброчинності, тому – швидше, швидше! – го­туйте гостину, хай візьме в ній участь увесь народ, що зголоднів за справедливістю, і задоволить свою жагу правди!

На жаль! Гостиною і не пахне, дарма чекають на неї сидячі за столом, і ось вони починають сердитися, – річ у тому, що за один день світ не змінився, так само кривавлять рани, так само страж­дає людство. Для того, щоб здійснився хоча б незначний прогрес, потрібно довгих років, майбутнє народжується у муках, протягом ці­лого століття люди, поволі удосконалюючись лише на декілька кроків наближаються до істини і справедливості. В душі цивілізованої людини так само ховається звір, і коли прокидається голод, він по­казує пазурі. Звичайно, можна сподіватися, що поступово люди нав­чаться цінувати свободу, що одного прекрасного дня розум переможе в Республіці майбутнього; але скільки років; скільки років дове­деться виховувати народ, і яке безумство вірити в наші дні, що, як тільки змінять вивіску над державою, наступить кінець всім со­ціальним лихам!

24.12.1895 р.

Пер. укр. мовою за вид.: Э. Золя. Собр. соч.: в 26-ти т. – М.: Худ. литература, 1967. – Т. 26. – С. 125.

Дені Дідро (1713-1784). Нескромні скарби.

…Пані , – продовжував Селім, – царювання Каноглу було досить тривалим, і наші поети назвали його золотим віком . Ця назва підходить до нього у багатьох аспектах. Воно було позначене різними успіхами і пе­ремогами, однак, до добрих моментів домішувались і погані, що доводить, що це золото було іноді низької проби. Двір, який задає тон усій дер­жаві, був досить галантним. У султана були коханки, вельможі поспішали його наслідувати, і народ непомітно перейняв їхні манери. Пишність ко­стюмів, меблів і візків була надзвичайною. В кулінарії досягли високо­го мистецтва. Вели велику гру, робили борги і не сплачували їх, розтри­нькували всі свої гроші і використовували увесь свій кредит. Проти пишності були видані прекрасні постанови яких ніхто не виконував. Захоплювали міста, завойовували провінції, починали будувати палаци; країна знелюднилася і зубожіла. Народ оспівував перемоги і вмирав з голоду. У вельмож були пишні палаци і чудові сади, а землі їх залиша­лися необробленими. Флотилія з сотні лінійних кораблів царювала на морі, наводячи жах на сусідів, але одна розумна голова підрахувала, скільки держава витрачала на утримання цього флоту, і, не дивлячись на протести решті міністрів було дано наказ влаштувати з нього по­тішні вогні. Королівська скарбниця являла собою величезний порожній ящик, який, як на гріх, не наповнювався, завдяки такому скупердяйському господарюванню. Золото і срібло стали таким рідкісним металом, що од­ного чудового дня монетний двір було перетворено на паперову фабрику На довершення загального блаженства Каноглу дав себе переконати фа­натикам в тому, що вкрай необхідно, щоб усі його піддані походили на нього, щоб у них були блакитні очі, кирпатий ніс і русяві вуса, як у нього, і він депортував з Конго понад два мільйони людей, які не во­лоділи такими рисами чи відмовились їх підробити.

Таким був , пані, золотий вік, таким був цей добрий старий час, за яким постійно жалкують . Але залишіть базікати пустобріхам і повірте, що у нас є ще Тюренни і Кольбери 1 , що наш час, в загальному, кращий за минуле і що, якщо народ є щасливішим за Мангогули, ніж за Каноглу, значить, царювання його величності є більш славним, ніж царювання йо­го діда, бо ж щастя підданих – точне мірило величі можновладців.

1748 р.

1 Видатні особи епохи французького короля Людовика XIV , зокрема, Тюреннь Анрі де Ла Тур д ’ Овернь (1611-1675) – маршал Франції, з 1660 – фельдмаршал, видатний французький полководець.

Пер. укр.мовою за вид.: Лесаж А.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища: Пер. с ф р. – М.: ИОЛОС, 1993. – С . 582-583.

Продовження

Шарль Луї Монтеск ’є (1689 – 1755). Перські листи (1721). Лист 145 й . Узбек до… (уривок).

…Колись усіх вчених звинувачували у чарівництві. Мене це ані­трішки не дивує. Кожний розмірковував про себе так : “Я розвинув свої природні обдарування наскільки це було можливе, а тим не менше такий-ось вчений має переваги наді мною: очевидячки, тут втрутилась якась диявольщина”.

В наш час , коли подібні звинувачення втратили переконливість, взя­лися за інше: вченому ніяк не вдається уникнути звинувачень у безбожництві чи єресі. І навіть якщо народ дасть йому цілковите відпущення грі­хів, все одно болю завдано і назавжди залишиться це його найпекучішим місцем. Років тридцять по тому якийсь суперник скаже йому із су­мирним виглядом: “Зведене на вас звинувачення не було справедливе, – борони Боже! – але все ж вам довелося виправдовуватись…”. Так звинува­ченням проти нього стає навіть його виправдання!

Якщо він пише яку-небудь історію і при цьому наділений шляхетним розумом і щирим серцем, то проти нього піднімають усілякі переслідування. На нього нацькують власть імущих за який-небудь факт, що трапився тисячу років назад, і постараються накласти кайдани на його перо, якщо воно не продається. Однак він все ж є щасливіший за тих підлих людей, які зрікаються своїх переконань заради жалюгідної пенсії, до того ж за кожну із своїх побрехеньок окремо не отримують і п’ятака; які ламають державний устрій, применшують права однієї влади і збільшують права другої; дають правителям, віднімають від народів;оживлюють застарілі права; по­турають пристрастям, розповсюджених за їх доби, і порокам, що видобулися на трон, і обманюють нащадків тим більш непристойним чином, що у нього менше можливостей спростувати їхні свідчення.

Але мало того, що вченому завдають усіх цих образ, мало того, що він перебуває в стані постійного неспокою з приводу успіху свого твору: коли, нарешті, одного чудового дня цей твір, що так дорого йому коштував, виходить друком, на нього з усіх боків починають сипатися напади. А як їх уникнути? У людини склалася певна думка, вона виразила її у своєму творі, не знаючи, що двісті миль звідси другий вчений висловив погляди, цілковито протилежні. І ось між ними розпочинається війна.

Якщо б він ще міг сподіватися на певну повагу! Ні : в кращому разі його поважають лише ті, хто займається тою ж самою галуззю науки, що і він. Філософ згорда позирає на людину, у якої голова знемагає від фактів, а на нього, за своєю чергою, дивиться як на фантазера той, хто во­лодіє доброю памяттю.

Щодо людей, зробивших своїм ремеслом спесиве неуцтво, то їм би хотілось, щоб увесь рід людський був цілковито забутий, як забуті вони самі.

Людина, позбавлена будь-якого таланту, винагороджує себе тим, що зневажає його: цим вона усуває перешкоду, що стоїть на заваді між нею і заслуженою повагою, і таким чином опиняється на одному рівні з тими, чиї праці її дратують.

Нарешті, до неприємної репутації вчених треба додати ще і інші негаразди: відмова від задоволень і втрата здоров’я.

Пер. укр.мовою за вид.: Лесаж А.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища: Пер. с фр. – М.: ИОЛОС, 1993.

Продовження

Партнерські посилання: