Архів теґу: система

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – М.: Мысль, 1987. – Т.1. – С.455-456, 464-465.

…в понятті історії міститься поняття безконечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосереднього висновку про здат­ність людського роду до безконечного досконалення, бо ті, хто це заперечує, можуть з повною підставою стверджувати, що у людини, як і у тварини, немає, історії, що вона замкнена у вічній круговерті дій, які вона безконечно повторює, подібно до Іксіону, що обертається на своєму колесі, і при постійних коливаннях, а нераз і відхиленнях, що ввижаються, від заданої кривої незмінно повертається до своєї почат­кової точки. Розумне рішення цього питання ускладнюється тим, що прихильники і вороги в ігри в удосконалення людства цілковито заплу­тались в тому, що слід вважати критерієм прогресу; одні розмірковують про прогрес людства в галузі моралі, критерієм чого ми раді були б володіти, інші – прогрес науки і техніки який, однак, з істо­ричної (практичної) точки зору є швидше регресом чи в будь-якому разі прогресом, антиісторичним за своїм характером, для підтвердження чого достатньо звернутися до самої історії і послатися на судження і приклад тих народів, які можуть вважатися в історичному смислі класичними ( напр., римлян). Однак, якщо єдиним об’єктом історії є поступова реалізація правового устрою, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду нам може слугувати тільки поступове наближення до цієї мети. Її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досвіду, яким ми на теперіншій час володіємо, ні апріорно довести теоретично. Ця мета залишається вічним символом віри творящої і діючої людини.

…Якщо мислити історію як лицедійство, де кожна дійова особа грає свою роль цілком вільно і за своїм розумінням, то розумне роз­гортання всієї цієї плутаної дії мислиме лише в тому випадку, якщо творить її один дух і якщо творець, по відношенню до якого актори являють собою лише окремі його частини, вже зарані встановив таку гармонію між об”єктивним завершенням цілого і вільною грою окремих осіб, що з всього цього в кінцевому підсумку дійсно виходить щось розумне. Якби автор був незалежним від свого твору, то ми виявилися б лише акторами, які зображують те, що він написав. Якщо ж він не є незалежним від нас, якщо він просто відкриває і послідовно виявляє себе в грі самої нашої свободи, до того ж таким чином, що без цієї свободи не було б й і його самого, то ми стаємо співучасниками у ство­ренні цілого і самі придумуємо ті особливі ролі, які граємо. Таким чином, остання основа гармонії між свободою і об’єктивним (закономірним) ніколи не може бути цілковито об’єктивною, якщо має бути збере­женою явище свободи. За посередництвом кожної окремої інтелігенції (розуму) діє абсолютне, тобто діяння інтелігенції само абсолютне і тому ні вільне, ні невільне, а те і друге одночасно, абсолютно віль­не, а саме тому і необхідне. Але якщо інтелігенція виходить із ста­ну абсолютності, тобто із всезагальної тотожності, в якій немає від­мінності, і усвідомлює себе (розрізняє саму себе), що відбувається завдяки тому, що її діяння стає для неї об’єктивним, тобто переходить в об’єктивний світ, то вільне і необхідне в її діянні розділюється. Вільне воно тільки як внутрішнє явище, тому ми і відчуваємо себе внутрішньо вільними, віримо в те, що ми внутрішньо завжди вільні, хоча явище нашої свободи чи наша свобода, оскільки вона переходить в об’­єктивний світ, в такому ж ступені підкоряється законам природи, як будь-яка інша подія.

З вищенаведеного слідує, який погляд на історію слід вважати єдино правильним. Історія в цілому є триваюче, що поступово виявляє себе одкровення абсолюта.

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи . – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – М.: М ы сль, 1975. – Т.2.

Тваринний організм будучи живою всезагальністю є поняттям, яке проходить через свої три визначення як умовиводи, з яких кож­не є в собі однією і тією ж тотальністю субстанціональної єднос­ті і разом з тим, у відповідності із визначенням форми, переходом в інші, так що наслідком цього процесу є виникнення тотальності як існуючої. Тільки як це, що відтворює себе, а не як суще живе є і зберігається, воно є лише остільки, оскільки воно саме робить себе тим, що воно є; воно є метою, що передує , яка сама є тільки результатом. Організм слід тому розглядати: 1) як індивідуальну ідею, яка в своєму процесі відношення тільки до самої себе і все­редині самої себе зливається з собою – образ; 2) як ідею, яка від­носиться до свого іншого, до своєї неорганічної природи, кладучи її в самій собі ідеально, – асиміляція; 3) як ідею, що відносить­ся до другого, яке саме є живим індивідуумом, і, таким чином, від­носиться в другому до самої себе – родовим процесом.

Добавлення . Тваринний організм є мікрокосмом, що набув бут­тя для себе, центром природи, в якому вся неорганічна природа об’єдналася і ідеалізувалася; це повинно бути показаним в подаль­шому викладі. Оскільки тваринний організм є процесом суб’єктив­ності, яка у зовнішньому відноситься до самої себе, остільки тут вперше решта природи є наявною як зовнішня, бо тварина зберіга­ється саме в цьому відношенні до зовнішнього. Для рослини, яка виходить назовні, не зберігаючись поістині в цьому відношенні до другої, решта прароди ще не існує як зовнішнє. Життя тварини як її власний продукт, як самоціль є метою і засобом одночасно. Ме­та є ідеальним визначенням, що вже існувала колись; і так як да­лі настає діяльність реалізації, яка повинна узгодитись з наяв­ним визначенням, то не виникає нічого нового. Реалізація є точно так само поверненням до себе. Досягнута мета має той самий зміст, який вже є наявним у діючому; і, таким чином, із усіма своїми діями живе, не рухається далі. Будучи своєю власною метою, орга­нізм є разом з тим власним засобом, бо він (с.467) не є чимось існуючим стійко. Нутрощі тварини, її члени взагалі, увесь час поклада­ються ідеально, спрямовуючись у своїй діяльності одне проти од­ного; і так як кожний член, будучи центром, продукує себе за ра­хунок інших та існує він лише як наслідок процесу. Іншими слова­ми: те, що знімається і проводиться, таким чином, не ступінь засобу, саме є метою, є продуктом. Як те, що розвиває з себе понят­тя, тваринний організм є ідеєю, яка лише розкриває відмінності поняття, і кожний елемент поняття містить у собі інші, будучи сам системою і цілим. Ці тотальності, будучи цілком визначеними про­дукують у своєму переході ціле, яким є у собі кожна система, про­дукують його як одиничне, як суб’єкт.

Перший процес є процесом, що стосується себе, що стає тілес­ним організму, який має друге в самому собі, другий же процес, спрямований проти неорганічної природи, тобто проти свого “у-собі”, як проти другого, є першоділенням живої істоти, її діяль­ним поняттям, третій процес – вищий за два перших, будучи проце­сом між одиничністю і всезагальністю, процесом взаємодії інди­відуума з самім собою ж з родом, з яким він у собі є тотожним. У довершеної тварини, в людському організмі, ці процеси є виявлними найбільш повно і виразно; в цьому вищому організмі є присутнім, таким чином, всезагальний тип, на якому і з якого тільки і може бути пізнане і виведене значення нерозвиненого організму (с.468).


Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.

Д. Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні

Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. (уривок)



ФІЛОСОФІЯ І НАЦІОНАЛЬНІСТЬ.

1. Нація і людство

Є можливі два ріжні скрайні погляди на те , що таке є національна осібність і яке її значіння. Ці погляди вже дуже давно існують і дуже давно поборюють один одного. Один із цих поглядів можна назвати раціоналістичним , другий – романтичним . З пункту погляду раціонального може здаватись, що перший з них є цілком консеквентний і “само-собою-зрозумілий”. Він базується на цілком логічних аргументах і промовляє до нашого розуму. Тому не дивно, що ми дуже часто зустрічаємо його в історії людської думки, що він повстає знов і знов, скільки б не боролося з ним інше розуміння проблеми нації – “романтичне”.

Раціоналістичний погляд на націю базується на тій основній передпосилці, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти і обґрунтувати розумом. З пункту погляду раціонального усі люди, безумовно, однакові, рівні між собою. Поскільки люди здійснюють, хочуть здійснювати і мають здійснювати в своєму житті правду, справедливість – соціяльну та етичну красу, постільки вони усі стремлять і мають стреміти до одного, бо дійсна правда це є правда, що для усіх людей, завше та усюди, є й має бути однакова, дійсна справедливість є та справедливість, що є й має бути справедливістю усюди й для усіх, дійсна краса не повинна залежати від місця та часу. Отже те, що є в людськім житті “ об’єктивно” цінним, є усюди й для усіх однакове і те саме, незмінне і нерухоме. – В житті й історії це не є так, – ми маємо ріжні наукові філософічні, релігійні погляди, ми бачимо ріжні побутові звичаї, ріжні моральні приписи, ріжні художні “стилі” та “смаки”. Треба думати, що одні із цих поглядів на правду, на справедливість, на красу є помилкові , інші є правильні . Люди, розуміється, дуже часто помиляються. Історія людства і його сучасність повні такими помилками. І національне життя, національні особливості, національні ріжниці і належать, власне, мовляв, до таких помилок, “ухилів”. Історич­ний розвиток направлений (або ми маємо стреміти до того, щоб він був направлений) до усунення оцих відмін, ріжниць, “ухилів” та помилок. Дійсно визначні особи і з’явища вже і зараз, коли спільність усього людства ще недосягнена, піднімаються над помилками і ріжноманітністю до вселюдського, єдиного і одна­кового для всіх. Раціоналісти (розумні раціоналісти по меншій мірі) не роблять із цього висновку, що треба “не визнавати”, “відкидати” національні особливості Вони приймають факт існу­вання цих особливостей, як “необхідне зло”, що базується на традиції, що не може загинути зараз так само, як не можуть бути усунеш помилки та усе фальшиве і невірне, несправедливе у сучасній науці, в сучасному соціальному устрою, в сучасному художньому “стилі” і т. ін. Але дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, наднаціональне, надчасове.

Як не здається логічно послідовним оцей погляд на проблему дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, наднаціональне, над часове. Аленації і які не наводяться в оборону його історичні аргументи, але в ньому самому лежать такі глибокі та основні помилки, що з повним правом ми можемо погодитися з тими представниками “романтичного” погляду на націю, що на ці помилки та однобічність раціоналістичного погляду вказують. – Вже в органічному житті ми зустрічаємо таке багатство ріжних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя (не тільки органічне, а й людське – індивідуально-психічне та суспільне), яке б такої ріжноманітности форм та типів у собі не мало. Чи можлива природа, в якій би був лише один тип рослин, або одна порода тварин? Чи мало б сенс людське життя, коли б воно відбувалось серед, може, й ідеальних, але цілком подібних один до одного людей?

Девід Лейзер. Створюючи картину Всесвіту.

Розділ 8. Космічна еволюція (уривки).

Як буття стосується до народження , так істина стосується до віри. А тому не дивуйся, Сократе, якщо ми, розглядаючи в багатьох стосун­ках багато речей, таких, як Боги і народження Всесвіту, не досягнемо в наших міркуваннях цілковитої точності і не суперечливості.

Платон. 1

Які процеси обумовили існуючу ієрархію самогравітуючих систем і як починалося її формування? Яким є походження космічного фонового випромінювання? Але фізичні закони, що обумовлюють ряд закономірностей, що спостерігаються в астрономічному Всесвіті, не дають відповіді на ці питання. Так, закон всесвітнього тяжіння Ньютона дозволяє пояснити три Кеплерових закони руху планет, але не пояснює, чому орбіти всіх планет є близькими за формою до кола і лежать майже в одній площині. Ці особливості будови Сонячної системи пов’язані з еволюційними процесами. І хо­ча самі процеси відбуваються у відповідності до законів, що є зрозумілими, кінцевий результат залежить від того, якою була Сонячна система в період її зародження. Аналогічне із законів фізики випливає, що фонове мікрохвильове випромінювання колись повинно було міцно взаємодіяти із речовиною, однак ці закони нічого не говорять про джерело реліктових фотонів.

Питання, що пов’язані з походженням різних астрономічних структур, є складними, оскільки вони тісно переплітаються поміж собою. Щоб зрозу­міти, чому всі планети рухаються в один бік за орбітами, які за формою є близькими до кола і лежать майже в одній площині, а орбіти комет дуже витягнені і орієнтовані випадковим чином, необхідно знати, якою була протосонячна туманність. Для цього потрібна теорія зіркоутворення, яка за своєю чергою може бути створеною лише в контексті теорії утворення і еволюції галактик. А проблема походження зірок і галактик невідривно пов’язана з питанням про походження реліктового випромінювання.

Можливо, саме з цієї причини розвиток даної галузі знань відбува­ється досить повільно. Так само не створено жодної космогонічної тео­рії з високим ступенем визначеності. Найрозповсюдженіша теорія раннього Всесвіту, так звана “стандартна модель”, спочатку отримала багато пере­конливих підтверджень в спостереженнях, але потім засуперечила з ними.

В рамках “стандартної моделі” фонове мікрохвильове випромінювання інтерпретується як слід початкового гарячого стану – своєрідної “пер­винної вогняної кулі”. Припускається, що фотони, які утворюють нині мі­крохвильовий фон, існували в найперші миттєвості історії Всесвіту, що спостерігається, у крайньому разі починаючи з моменту, для опису якого можна застосувати відомі фізичні закони. Оскільки температура фонового космічного випромінювання зменшується обернено пропорційно масштабному фактору а(t), можна припустити, що початковий стан характерний був дуже високими температурами. Напр., коли вік Всесвіту дорівнював одній секунді (t=1 c.), температура досягла порядку 10 10 К, а за t=100c. складала вже 10 9 К. За таких високих температур усі частки, включаючи фотони, мають по­дібні енергії, а оскільки, згідно із спостереженнями, на один нуклон)про­тон чи нейтрон)тоді)як і в наш час)припадало близько 10 8 фотонів, можна зробити висновок, що практично вся енергія первісної вогняної кулі була сконцентрована у випроміненні.

Більше того, протони і електрони були вкраплені в оточуюче випромінення, неначе родзинки в тісто, що визріває. Лише після того, як температура впала приблизно до 4000К і протони змогли поєднатися з електронами, утворивши)електрично нейтральні)атоми водню, відбувся поділ випромінення і частинок речовини, як і тому отримали змогу збиратися в комплекси, що самогравітують.

Маса М, розмір Д і дисперсія швидкостей) у 2 / самогравітуючої системи пов’язані між собою простим співвідношенням ( у 2 )=М/Д.

І. Кант Загальна природнича історія і теорія неба .

Передмова

Я обрав тему, яка за своєю внутрішньою трудністю, а також з точки релігії у змозі від самого початку викликати у багатьох читачів несхвалення та упередження. Відшукати те, що пов’язує одне з одним у систему великі ланки Всесвіту у всій його безконечності;показати, як із початкового стану природи на підставі механічних законів природи утворилися самі небесні тіла і що є джерелом їхніх рухів, – розуміння цього здавалося б далеко випереджає сили людського розуму, з іншого боку, релігія погрожує урочисто виступити із звинуваченням проти тієї зухвалості, коли набувають сміливості приписувати природі, що є сама собою, такі наслідки, в яких справедливо вбачають безпосередню руку Все­вишнього, і побоюються віднайти у нескромності подібних міркувань до­кази на захист боговідступництва. Я чудово бачу всі ці утруднення і все ж не падаю на дусі. Я усвідомлюю всю силу перешкод, що постають переді мною, і все ж не впадаю у відчай. Із слабкою надією, рушив я у не­безпечну подорож і вже бачу обриси нових країв. Ті, хто віднайде у со­бі мужність продовжити це дослідження, вступить у ці краї і відчує задоволення, даш їм своє наймення.

Я зважився на це починання , лише переконавшись, що воно не супере­чить вимогам релігії. Старанність моя подвоїлася, коли я побачив, як із кожним кроком усе більше і більше – розсіювався туман, в мороці якого, здавалося, ховаються чудовиська, і як після їхнього зникнення велич Все­вишнього возсіяла найяскравішим світлом. Усвідомлюючи, що теперішні мої зусилля не заслуговують на оскарження, я добросовісно вкажу на все, що у моєму задумі могло б здатися благомислячому чи ж слабкому розумові негожим, і я готовий надати все це на строгий суд правовірного ареопагу із тією щирістю, яка свідчить про чесний спосіб думок. Послухаймо ж, які докази може навести в даному випадку захисник віри.

Якщо світобудова із усією її стрункістю і красою є лише результатом­
дії матерії , що підпорядкована своїм загальним законам руху, якщо
сліпа механіка сил природи у змозі розвиватися із хаосу до такої величі Продовження

Партнерські посилання: