Архів теґу: успіх

З власного досвіду: як домагатися поставлених цілей

У житті часто буває так, що вам необхідно зробити щось важливе. Ви усвідомлюєте важливість справи, але вам не вистачає бажання і енергії працювати. Як кажуть психологи – у вас низька мотивація до діяльності. Мотивація тісно пов’язана з іншими психологічними процесами: сприйняттям, мисленням, ставленням до самого себе. Змінюючи сприйняття певних об’єктів, формуючи новий стиль мислення, ми розвиваємо і нове ставлення до своєї діяльності. Коли людина починає розмірковувати по-іншому, він починає і діяти по-іншому. Привчивши себе до нового мислення (по-іншому сприймаючи себе і свою діяльність), ви тим самим змінюєте і свою мотивацію до діяльності. Існує декілька технологій, що дозволяють добитися високої мотивації мінімальними зусиллями. Продовження

Дені Дідро (1713-1784). Нескромні скарби.

…Пані , – продовжував Селім, – царювання Каноглу було досить тривалим, і наші поети назвали його золотим віком . Ця назва підходить до нього у багатьох аспектах. Воно було позначене різними успіхами і пе­ремогами, однак, до добрих моментів домішувались і погані, що доводить, що це золото було іноді низької проби. Двір, який задає тон усій дер­жаві, був досить галантним. У султана були коханки, вельможі поспішали його наслідувати, і народ непомітно перейняв їхні манери. Пишність ко­стюмів, меблів і візків була надзвичайною. В кулінарії досягли високо­го мистецтва. Вели велику гру, робили борги і не сплачували їх, розтри­нькували всі свої гроші і використовували увесь свій кредит. Проти пишності були видані прекрасні постанови яких ніхто не виконував. Захоплювали міста, завойовували провінції, починали будувати палаци; країна знелюднилася і зубожіла. Народ оспівував перемоги і вмирав з голоду. У вельмож були пишні палаци і чудові сади, а землі їх залиша­лися необробленими. Флотилія з сотні лінійних кораблів царювала на морі, наводячи жах на сусідів, але одна розумна голова підрахувала, скільки держава витрачала на утримання цього флоту, і, не дивлячись на протести решті міністрів було дано наказ влаштувати з нього по­тішні вогні. Королівська скарбниця являла собою величезний порожній ящик, який, як на гріх, не наповнювався, завдяки такому скупердяйському господарюванню. Золото і срібло стали таким рідкісним металом, що од­ного чудового дня монетний двір було перетворено на паперову фабрику На довершення загального блаженства Каноглу дав себе переконати фа­натикам в тому, що вкрай необхідно, щоб усі його піддані походили на нього, щоб у них були блакитні очі, кирпатий ніс і русяві вуса, як у нього, і він депортував з Конго понад два мільйони людей, які не во­лоділи такими рисами чи відмовились їх підробити.

Таким був , пані, золотий вік, таким був цей добрий старий час, за яким постійно жалкують . Але залишіть базікати пустобріхам і повірте, що у нас є ще Тюренни і Кольбери 1 , що наш час, в загальному, кращий за минуле і що, якщо народ є щасливішим за Мангогули, ніж за Каноглу, значить, царювання його величності є більш славним, ніж царювання йо­го діда, бо ж щастя підданих – точне мірило величі можновладців.

1748 р.

1 Видатні особи епохи французького короля Людовика XIV , зокрема, Тюреннь Анрі де Ла Тур д ’ Овернь (1611-1675) – маршал Франції, з 1660 – фельдмаршал, видатний французький полководець.

Пер. укр.мовою за вид.: Лесаж А.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища: Пер. с ф р. – М.: ИОЛОС, 1993. – С . 582-583.

Продовження

Шарль Луї Монтеск ’є (1689 – 1755). Перські листи (1721). Лист 145 й . Узбек до… (уривок).

…Колись усіх вчених звинувачували у чарівництві. Мене це ані­трішки не дивує. Кожний розмірковував про себе так : “Я розвинув свої природні обдарування наскільки це було можливе, а тим не менше такий-ось вчений має переваги наді мною: очевидячки, тут втрутилась якась диявольщина”.

В наш час , коли подібні звинувачення втратили переконливість, взя­лися за інше: вченому ніяк не вдається уникнути звинувачень у безбожництві чи єресі. І навіть якщо народ дасть йому цілковите відпущення грі­хів, все одно болю завдано і назавжди залишиться це його найпекучішим місцем. Років тридцять по тому якийсь суперник скаже йому із су­мирним виглядом: “Зведене на вас звинувачення не було справедливе, – борони Боже! – але все ж вам довелося виправдовуватись…”. Так звинува­ченням проти нього стає навіть його виправдання!

Якщо він пише яку-небудь історію і при цьому наділений шляхетним розумом і щирим серцем, то проти нього піднімають усілякі переслідування. На нього нацькують власть імущих за який-небудь факт, що трапився тисячу років назад, і постараються накласти кайдани на його перо, якщо воно не продається. Однак він все ж є щасливіший за тих підлих людей, які зрікаються своїх переконань заради жалюгідної пенсії, до того ж за кожну із своїх побрехеньок окремо не отримують і п’ятака; які ламають державний устрій, применшують права однієї влади і збільшують права другої; дають правителям, віднімають від народів;оживлюють застарілі права; по­турають пристрастям, розповсюджених за їх доби, і порокам, що видобулися на трон, і обманюють нащадків тим більш непристойним чином, що у нього менше можливостей спростувати їхні свідчення.

Але мало того, що вченому завдають усіх цих образ, мало того, що він перебуває в стані постійного неспокою з приводу успіху свого твору: коли, нарешті, одного чудового дня цей твір, що так дорого йому коштував, виходить друком, на нього з усіх боків починають сипатися напади. А як їх уникнути? У людини склалася певна думка, вона виразила її у своєму творі, не знаючи, що двісті миль звідси другий вчений висловив погляди, цілковито протилежні. І ось між ними розпочинається війна.

Якщо б він ще міг сподіватися на певну повагу! Ні : в кращому разі його поважають лише ті, хто займається тою ж самою галуззю науки, що і він. Філософ згорда позирає на людину, у якої голова знемагає від фактів, а на нього, за своєю чергою, дивиться як на фантазера той, хто во­лодіє доброю памяттю.

Щодо людей, зробивших своїм ремеслом спесиве неуцтво, то їм би хотілось, щоб увесь рід людський був цілковито забутий, як забуті вони самі.

Людина, позбавлена будь-якого таланту, винагороджує себе тим, що зневажає його: цим вона усуває перешкоду, що стоїть на заваді між нею і заслуженою повагою, і таким чином опиняється на одному рівні з тими, чиї праці її дратують.

Нарешті, до неприємної репутації вчених треба додати ще і інші негаразди: відмова від задоволень і втрата здоров’я.

Пер. укр.мовою за вид.: Лесаж А.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища: Пер. с фр. – М.: ИОЛОС, 1993.

Продовження

М. Гайдеггер Промова

З промови М. Гайдеггера (1889-1976) з нагоди святкування 175-річчя від дня народження нім. композитора К. Крейцера в їх рідному місті Мескирх 30 жовтня 1955.

… чи буде людина віддана під владу нестримних сил техніки, що без порівняння переважає її сили, розгубленою і беззахисною? Це і відбудеться, якщо людина остаточно відмовиться від того, щоб рішуче протистояти калькуляції осмислююче мислення . Але якщо тільки осмилююче мислення прокидається, воно повинно безперервно працювати з будь-якого, навіть незначного приводу.., оскільки воно дає нам можливість осмислити те, що перебуває під особливою загрозою в атомному віці, а саме: вкоріненість творів людини.

. .. Осмислююче мислення вимагає від нас не триматися однобічно за будь-яке одне уявлення, зійти із звичної мислительної колії, якою ми поспішаємо все далі й далі. Осмислююче мислення вимагає від нас, щоб ми зайнялися тим, що, на перший погляд, абсолютно не має до нього відношення.

Давайте проекзаменуємо осмислююче мислення. Пристрої, апарати і машини технічного світу необхідні нам усім – для одних у більшій, для інших – у меншій мірі. Було б нерозсудливим напомацки нападати на світ техніки. Було б недалекоглядним проклинати його як засіб диявола. Ми залежимо від технічних пристроїв, вони навіть заохочують нас до нових успіхів. Але раптово, і не усвідомлюючи цього, ми виявляємося настільки міцно зв’язані з ними, що потрапляємо до них у рабство.

Але ми можемо і інше. Ми можемо користуватися технічними засобами, залишаючись при цьому вільними від них, так що ми зможемо відмовитися від них у будь-який момент. Ми можемо використовувати ці пристрої так, як їх треба використовувати, але при цьому залишити їх у спокої як те, що в дійсності немає відношення до нашої суті. Ми можемо сказати “так” неминучому використанню технічних засобів і одночасно сказати “ні”, оскільки ми заборонимо їм вимагати нас і таким чином перекручувати, збивати з пантелику і спустошувати нашу сутність.

Але якщо ми скажемо одночасно “так” і “ні” технічним пристроям, то хіба не стане наше ставлення до світу техніки позбавленим сенсу і невизначеним? Навпаки. Наше ставлення до світу техніки буде напрочуд простим і спокійним… Ми приймемо технічні пристрої в наше щоденне життя і в той же час залишимо їх назовні, тобто залишимо їх як речі, які не є абсолютними, але залежать від чогось вищого. Я б назвав таке ставлення одночасно “так” і “ні” до світу техніки філософським терміном “відійти від речей”.

Таке ставлення дозволяє побачити речі не тільки технічно, вона дасть нам можливість усвідомити те, що виробництво й використання машин вимагає від нас іншого ставлення до речей, яке не є позбавлене сенсу.

. .. Наступаючий атомний вік погрожує нам великою небезпекою (катастрофою), як раз у тому випадку, якщо небезпека третьої світової війни буде усунена. Дивне твердження, чи не так? Зрозуміло, дивне, але тільки до тих пір, доки ми не мислимо.

В чому сенс такого твердження? А втому, що наступаюча технічна революція атомного віку в змозі захопити, зачарувати, засліпити і обдурити людину настільки, що одного дня обчислювальне мислення залишиться єдино дійсним і практикованим способом мислення.

Тому, яка ж величезна небезпека насувається тоді на нас? Байдужість до роздумів і цілковита бездумність, яка може йти поруч з величезною хитромудрістю обчислюючого планування і винахідництва. А що ж тоді? Тоді людина зречеться і відкине свою найглибшу сутність, саме те, що вона є мисляча істота. Таким чином, справа в тому, щоб врятувати цю сутність людини. Таким чином, справа в тому, щоб підтримувати осмислення.

Пер. укр. мовою за вид.: Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сб.: Пер. с нем. / Под ред. А.Л. Доброхотова. – М.: Высш. шк., 1991. – С.108, 109, 110, 111. – 192с.

Продовження

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

С. Цвейг (1883-1942) ЗИГМУНД ФРЕЙД

Франц Кафка (1883–1924). Лист до батька (1919) – (фрагменти).


…З давніх пір Ти докоряв мені (і тет-а-тет, і при сторонніх, – принизливість останньої обставини Ти ніколи не брав до уваги, справи Твоїх дітей завжди обговорювались при всіх), що завдяки Твоїй праці я жив, не терпів жодних нестатків, у спокої, теплі, достатку. Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одя­гу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, на­віть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогодніш­ня дитина це зрозуміє?” За інших умов такі розповіді могли б стати відмінним засобом виховання, могли б надати бадьорості і сил, щоб витримати такі ж біди і нестатки, яких зазнав батько. Але Ти цілком не хотів цього, завдяки Твоїм зусиллям становище сім’ї змінилося, можливості відзначитися так само, як Ти, відпали. Таку можливість можна було б створити лише насильницьки, переворотом, треба було б вирватися з дому (за умови, що знайшлося б досить рішучості і сили для цього і мати зі свого боку не протидіяла б своїми засобами). Але цього Ти зовсім не хотів, Ти назвав би це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрад­ництвом, божевіллям. На той час як, з одного боку, Ти, наводячи приклади, розповідаючи, соромлячи, спонукав до цього, Ти, з другого боку, строго це забороняв. Інакше ж Тебе повинна була б захопити ідея Оттл (сестра Кафки. – перекл.) в Цюрау, якщо не вважати на супутні обставини. Вона прагнула в село, з якого Ти родом, вона хотіла роботи і нестатків – того ж, що перетерпів Ти, вона не хотіла користуватися надбанням Твоєї праці, хотіла бути, як і Ти, незалежною від свого батька. Хіба це такі вже страшні наміри? Такі далекі від Твоїх прикладів і повчань. Хай наміри Оттли в кінцевому підсумку не досягли успіху, вона намагалася здійснити їх, можливо, трохи чудернацьки, надто галасливо, вона не досить повважала на своїх батьків. Але хіба в цьому була тільки її провина? Чи не винними були і обставини, насамперед те, що Ти був такий відчужений від неї? Хіба в магазині вона була Тобі менш чужою.) Ти потім сам хотів себе умовити), чим пізніше в Цюрау? І хіба не у Твоїй владі було (за умови, якби Ти міг побороти себе) підбадьорити, порадити, доглянути за нею, а можливо, навіть просто виявити терпіння, щоб цей замір обернувся на добро?

Після таких уроків Ти зазвичай гірко жартував, що нам надто добре живеться. Але цей жарт в певному розумінні не є жартом. Те, за що Ти повинен був боротися, ми отримували з Твоїх рук, але боротьбу за життя у зовнішньому світі, яка Тобі давалася легко і якої, зрозуміло, не обминули і ми, – цю боротьбу ми повинні були пізніше вести, у зрілому віці, але дитячими силами. Я не стверждую, що через це ми виявилися в більш важкому, ніж Ти, становищі – ми були, очевидно, в однаковому становищі (при цьому я, звичайно, не порівнюю вихідні позиції), – ми у невигідно­му становищі лише в тому розумінні, що не можемо чванитись своїми бідами і нікого не можемо принизити ними, як це робив Ти. Я не заперечую, що я дійсно міг би належним чином скористатися здобутками Твоєї великої і успішної праці, використати їх на благо і примножити, на Твою радість, але цьому завадило наше відчуження. Я міг користуватися тим, що Ти дав, але лише відчуваючи сором, втому, слабкість, почуття провини. Тому я можу дякувати Тобі за все тільки як злидар, але не ділом…

XXX

…Я зовсім не передбачав, чи можливий є і що буде означати для мене шлюб : це найбільше страхіття всього мого життя звалилось на мене майже цілком несподівано.

Партнерські посилання: