Архів теґу: спокій

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

В.Винниченко. Відродження нації

В.Винниченко. Відродження нації. – К.: Наук. думка, 1990. Ч. ІІ . С. 1-43, 44. 330 с.

Р. II , §2.

…Місто давно перекинулося на бік “старшого брата”. Це осередок, насамперед, гулящих людей, це резиденції пануючих, паразитарних класів. Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли російську мову, російську культуру, російський нагай і російську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, – і нечисту, неспокійну совість! – намагались заслужити ласку своїх нагороджувачів. Найлютішим, найшкідливішим во­рогом будь-якої справи є її зрадник, ренегат. Ренегат мусить заспоко­ювати своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгіни, Піхни в Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкідливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що во­ни за це мали тридцять серебряників, не тільки за “лакомства нещас­ні”, а ще й “ідейно”, ще “для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загиджена й задрипана по царських притоках, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе виправдання своїх вчинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі звинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за трид­цять серебряників.

Ось такі Савенки найбільше спричинилися до русифікації україн­ських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, зрозуміло, охоче допомагав “старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців в Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербурзькі можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіно­чої й чоловічої статі.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багатства, зрозуміло, мали і силу задавати тон усьому оточенню. А крамар, а дрібний всякий прислужник панів мусив приймати той тон.

І таким чином українські міста стали “російськими”.

…Хай побуде в Україні з десять років справжній демократич­ний лад та українська школа, як ця російська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з-під неї виступить справжній грунт, справжня українська земля.

І нехай російський демократ раз назавжди собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконівським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається російський демократ є найкращий засіб для перемоги українства над руси­фікацією. Отже, нехай собі раз на завжди вибере цей демократ: або деспо­тизм і тоді можна вихвалятися більшістю голосів по українських міс­тах; або демократизм (…дійсне народоправство!), і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.

Е. Золя. Доброчинність республіки.

… На біду, республіканці завтрашнього дня не тільки говорять, але і пишуть. Вони беруть на себе ті чи ті зобов’язання і у своїх писаннях клянуться, що зроблять Францію щасливою країною з ідеальним суспільним ладом. Які прекрасні ці програми. Навіть за­надто прекрасні: якась земля обітованна, – податки знижені до краю, злиденність викорчовано, введено організовану працю, терпимість за­безпечує всім душевний спокій, рівність приносить усім щастя. Але коли ці люди виявляються при владі, із усіх своїх прекрасних обіцянок вони можуть виконати лише одну: вони відразу декретують сво­боду друку, тобто підставляють себе під удари.

По суті говорячи, вони залишаються на позиціях Руссо, вважа­ючи, що людина за своєю природою добра, звільніть людину, розв’я­жіть її з соціального мотуззя, поверніть у лоно пращурної природи – і настане золотий вік, переможе довершена доброчинність, запанує безхмарне щастя. Це одне з найнебезпечніших заблуджень, бо великі революціонери, які поділяли ці думки, прагнули в лютому пориві підпалити старий світ, щоб прискорити народження нового світу на спустошеній, очищеній вогнем землі. Будь-який уряд, який вірить у доброту людини і у своїх діях керується цією ідеєю, роковим чи­ном приречений на страждання і загибель, – так було досі.

Подивіться ж, що відбувається наступного дня після проголо­шення республіки. Програми під рукою, і народ вимагає миттєвого їх здійснення. Само собою зрозуміло, уся мерзенність і паскудство людське зникли разом з впавшою королівською чи імператорською вла­дою. Були обіцяні від імені Республіки свобода і щастя, справед­ливий лад і торжество доброчинності, тому – швидше, швидше! – го­туйте гостину, хай візьме в ній участь увесь народ, що зголоднів за справедливістю, і задоволить свою жагу правди!

На жаль! Гостиною і не пахне, дарма чекають на неї сидячі за столом, і ось вони починають сердитися, – річ у тому, що за один день світ не змінився, так само кривавлять рани, так само страж­дає людство. Для того, щоб здійснився хоча б незначний прогрес, потрібно довгих років, майбутнє народжується у муках, протягом ці­лого століття люди, поволі удосконалюючись лише на декілька кроків наближаються до істини і справедливості. В душі цивілізованої людини так само ховається звір, і коли прокидається голод, він по­казує пазурі. Звичайно, можна сподіватися, що поступово люди нав­чаться цінувати свободу, що одного прекрасного дня розум переможе в Республіці майбутнього; але скільки років; скільки років дове­деться виховувати народ, і яке безумство вірити в наші дні, що, як тільки змінять вивіску над державою, наступить кінець всім со­ціальним лихам!

24.12.1895 р.

Пер. укр. мовою за вид.: Э. Золя. Собр. соч.: в 26-ти т. – М.: Худ. литература, 1967. – Т. 26. – С. 125.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М .: Мысль, 1990. (Про кохання та жіноче питання).

Р.І. Сім’я, §158. Сім’я як безпосередня субстанціальність духа має своїм визначенням совою відчуваючу себе єдність, кохання , так то умонастрій всередині сім’ї полягає у володінні самоусвідомленням своєї індивідуаль­ності в цій єдності як у собі і для себе сущої суттєвості щоби виявити себе в ній не як особу ; для себе, а як член цієї єдності.

Добавлення . Кохання взагалі означає усвідомлення моєї єдності з дру­гим, те, що я не ізолював для себе, а отримую мою самосвідомість тільки як відмову від свого для-себе-буття і через знання себе як своєї єдності (с.208) з другим і другого зі мною. Але кохання є почуттям, іншими слова­ми, моральність природного в формі: в державі кохання вже немає, в ній єд­ність усвідомлюється як закон, в ній зміст повинен бути розумний, і я повинен його знати. Першим моментом в коханні є те, що я не хочу бути самостійною особою для себе і що, якби я був такий, я відчував би свою недостат­ність і неповноту. Другим моментом є те, що я одержую себе в особі другого, що я володію в ньому значимістю, якою він за своєю чергою одержує в мені. Тому кохання – найстрахітливіша суперечність, яку розсудок в змозі вирі­шити, так як немає нічого іншого, щоб так не піддавалося, як ця пунктирність самосвідомості, вона заперечується, і я все ж таки повинен аффирмативно нею володіти. Кохання є одночасно створенням і вирішенням суперечності; як її вирішення воно – моральне єднання.

§159 …кохання є за своєю чергою почуттям, щось суб’єктивне, на яке єднання не може зазіхати. Значить, якщо вимагають єднання, то ця вимога може розповсюджуватися тільки на ті речі, які за своєю природою є зовніш­німи і не зумовлені почуттям (с.209).

§163 …Відбувається подальша абстракція, якщо божественне, субстанці­альне відокремлюється від його наявного буття, а почуття і усвідомлення духовної єдності фіксується як те, що помилково називають платонічним ко­ханням ; такий розподіл пов’язаний з чернечим поглядом, за посередництвом якого момент природної життєвості визначається як щось цілковито нега­тивне , і йому саме цим поділом надається безконечна важливість для себе (с.212).

§164. Добавлення . Щодо стосунків між чоловіком і жінкою, слід відмітити, що дівчина, віддаючись, жертвує своєю честю, чоловіка ж, оскільки він має ще другу сферу моральної діяльності, це не стосується. Призначення дівчини полягає 9с.2І4)суттєве лише в шлюбі;тобто, вимога полягає в тому, щоб кохання набуло форму шлюбу і щоб різні моменти, що містяться в кохан­ні, отримали своє істинно розумне відношення одне з одним (с.215).

§166. Добавлення .Жінки можуть бути освіченими, однак для вищих наук, філософії і деяких творів мистецтва (с.215), що вимагають загального, вони не створені. Жінки можуть володіти уявою, смаком, витонченістю, але ідеальним вони не володіють. Відмінність між чоловіком і жінкою така сама, як між твариною і рослиною: тварина більше відповідає характеру чоловіка, рослина – більше характеру жінки, бо вона в більшій мірі являє собою спокійне розкриття, якому в якості принципу дана більш невизначена єдність почуття. Якщо жінки перебувають на чолі уряду, держава перебуває в небезпеці, так як вони діють не у відповідності з вимогами загального, а виходячи із випадкової схильності чи гадки. До жінок освіта приходить невідомими шляхами, ніби в атмосфері уявлення, більше з життя, ніж за посередництвом набуття знань, тоді як чоловік досягає свого становища тільки за допомогою завоювань думки і багатьох технічних зусиль. (с. 216).

М. Гайдеггер Промова

З промови М. Гайдеггера (1889-1976) з нагоди святкування 175-річчя від дня народження нім. композитора К. Крейцера в їх рідному місті Мескирх 30 жовтня 1955.

… чи буде людина віддана під владу нестримних сил техніки, що без порівняння переважає її сили, розгубленою і беззахисною? Це і відбудеться, якщо людина остаточно відмовиться від того, щоб рішуче протистояти калькуляції осмислююче мислення . Але якщо тільки осмилююче мислення прокидається, воно повинно безперервно працювати з будь-якого, навіть незначного приводу.., оскільки воно дає нам можливість осмислити те, що перебуває під особливою загрозою в атомному віці, а саме: вкоріненість творів людини.

. .. Осмислююче мислення вимагає від нас не триматися однобічно за будь-яке одне уявлення, зійти із звичної мислительної колії, якою ми поспішаємо все далі й далі. Осмислююче мислення вимагає від нас, щоб ми зайнялися тим, що, на перший погляд, абсолютно не має до нього відношення.

Давайте проекзаменуємо осмислююче мислення. Пристрої, апарати і машини технічного світу необхідні нам усім – для одних у більшій, для інших – у меншій мірі. Було б нерозсудливим напомацки нападати на світ техніки. Було б недалекоглядним проклинати його як засіб диявола. Ми залежимо від технічних пристроїв, вони навіть заохочують нас до нових успіхів. Але раптово, і не усвідомлюючи цього, ми виявляємося настільки міцно зв’язані з ними, що потрапляємо до них у рабство.

Але ми можемо і інше. Ми можемо користуватися технічними засобами, залишаючись при цьому вільними від них, так що ми зможемо відмовитися від них у будь-який момент. Ми можемо використовувати ці пристрої так, як їх треба використовувати, але при цьому залишити їх у спокої як те, що в дійсності немає відношення до нашої суті. Ми можемо сказати “так” неминучому використанню технічних засобів і одночасно сказати “ні”, оскільки ми заборонимо їм вимагати нас і таким чином перекручувати, збивати з пантелику і спустошувати нашу сутність.

Але якщо ми скажемо одночасно “так” і “ні” технічним пристроям, то хіба не стане наше ставлення до світу техніки позбавленим сенсу і невизначеним? Навпаки. Наше ставлення до світу техніки буде напрочуд простим і спокійним… Ми приймемо технічні пристрої в наше щоденне життя і в той же час залишимо їх назовні, тобто залишимо їх як речі, які не є абсолютними, але залежать від чогось вищого. Я б назвав таке ставлення одночасно “так” і “ні” до світу техніки філософським терміном “відійти від речей”.

Таке ставлення дозволяє побачити речі не тільки технічно, вона дасть нам можливість усвідомити те, що виробництво й використання машин вимагає від нас іншого ставлення до речей, яке не є позбавлене сенсу.

. .. Наступаючий атомний вік погрожує нам великою небезпекою (катастрофою), як раз у тому випадку, якщо небезпека третьої світової війни буде усунена. Дивне твердження, чи не так? Зрозуміло, дивне, але тільки до тих пір, доки ми не мислимо.

В чому сенс такого твердження? А втому, що наступаюча технічна революція атомного віку в змозі захопити, зачарувати, засліпити і обдурити людину настільки, що одного дня обчислювальне мислення залишиться єдино дійсним і практикованим способом мислення.

Тому, яка ж величезна небезпека насувається тоді на нас? Байдужість до роздумів і цілковита бездумність, яка може йти поруч з величезною хитромудрістю обчислюючого планування і винахідництва. А що ж тоді? Тоді людина зречеться і відкине свою найглибшу сутність, саме те, що вона є мисляча істота. Таким чином, справа в тому, щоб врятувати цю сутність людини. Таким чином, справа в тому, щоб підтримувати осмислення.

Пер. укр. мовою за вид.: Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сб.: Пер. с нем. / Под ред. А.Л. Доброхотова. – М.: Высш. шк., 1991. – С.108, 109, 110, 111. – 192с.

Продовження

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Партнерські посилання: