Архів теґу: сон

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Арістотель. Політика

Арістотель. Політика. – Соч.: в 4-х т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 409-412, 406, 408, 438.

Книга друга.

питання про власність . Як вона має бути організованою у тих, хто прагне мати найкращий державний устрій, – чи повинна власність бути спільною, чи не спільною? Це питання можна, очевидячки, розглядати і не у зв’язку з законоположеннями, що стосуються дітей та дружин. Маю на увазі таке: якщо навіть діти та дружини, як це у всіх тепер прийнято, повинні належати окремим особам, то чи буде краще, якщо власність і користування нею будуть спільними, чи в даному випадку можливі деякі винятки? Напр., щоб земельні ділянки були в приватному володінні, користування ж плодами землі було б загальнодержавним, як це і спостерігається у деяких варварських племен. Чи, навпаки, хай земля буде спільною і обробляється спільно, плоди ж її нехай розприділяються для приватного користування (говорять, таким чином спільно володіють землею дехто з варварів). Чи, нарешті, і земельні ділянки, і отримувані з них плоди повинні бути спільними? Якби обробіток землі доручався окремим людям, то всю справу можна було б поставити інакше і вирішити легше; але раз самі землероби працюють на самих себе, то і вирішення питань, пов’язаних з власністю, являє собою більш значні труднощі. Так як рівності в роботі і в отримуваних від неї результатів дотриматися не можна – навпаки, відносини тут нерівні, – то неминуче виникають нарікання на тих, хто багато споживає чи багато отримує, хоча і мало працює, з боку тих, хто менше отримує, а працює більше. Взагалі нелегко жити разом і брати спільну участь у всьому, що стосується людських взаємостосунків, а в даному випадку особливо. Звернім увагу на компанії подорожуючих разом, де майже більшість учасників не годяться між собою в буденних дрібницях і через це сваряться одне з одним. І з прислуги у нас найбільше буває сварок з тими, ким ми користуємося для щоденних послуг. Такі і подібні до них утруднення несе з собою спільність власності.

Немалі переваги має тому той спосіб користування власністю, освячений звичаями і впорядкований правильними законами, прийнятими тепер: він суміщає в собі добрі аспекти обох способів, які я маю на увазі, саме спільної власності і власності приватної. Власність повинна бути спільною тільки у відносному смислі, а взагалі – приватною. Адже коли турбота про неї буде розпреділена між різними людьми, серед них припиняться взаємні нарікання; навпаки, буде більша вигода, оскільки кожний буде ретельно ставитися до того, що йому належить; завдяки ж благодійності у використанні власності вестиметься як у прислів’ї “У друзів все спільне” (Піфагор). І в даний час в деяких, державах існують начала такого порядку, що вказує на те, що він у основі своїй не є неможливим; особливо в державах, добре організованих, він почасти здійснений, почасти міг би бути введений; маючи приватну власність, людина в одних випад­ках дає користуватися нею своїм друзям, в інших – надає її в загальне користування. Так, напр., в Лакедемоні кожний користується рабами іншо­го, як своїми власними так само кіньми і собаками, і у випадку потреби у харчах – продуктами на полях держави. Таким чином, очевидно, краще щоб власність була приватною, а користування нею -загальним. Підготувати ж до цього громадян – справа законодавця. Крім всього іншого важко висловити, скільки насолоди від усвідомлення того, що дещо належить тобі, адже властиве кожному почуття любові до самого себе не є випадковим, але закладене в нас самою природою. Правда, егоїзм справедливо засуджується, але він полягає не в любові до самого себе, а більшій, ніж повинно, ступені цієї любові; те ж саме стосується і корис­толюбства; тому і другому почуттю піддатні, так би мовити, всі люди. З другого боку, як приємно надавати послуги і допомогу друзям, знайомим чи товаришам! Це можливе, однак, лише за умови існування приватної власності

Арістотель. Друга аналітика

Арістотель. Друга аналітика. – Соч.: в 4-х т. – М.: Мы сль, 1978. – Т.2.

… якщо немає чуттєвого сприйняття, то з необхідністю є від­сутнім і будь-яке знання, якого не можна набути, якщо ми не навча­ємося або через наведення, або через доведення. Доведення ж вихо­дить з загального, наведення – з часткового; однак споглядати за­гальне не можна без опосередкування наведенням, бо і так зване абстрактне пізнається через наведення, а саме якщо хтось хоче по­казати, що певні притаманні кожному роду властивості хоча і не іс­нують окремо, але можуть розглядатися відокремлено одне від одно­го, оскільки кожне з них є чимось визначеним. Але отримати умови­від шляхом наведення не можна тим, хто позбавлений чуттєвого сприй­няття, бо чуттєве сприйняття є спрямованим на одиничне, адже інак­ше отримати про нього знання неможливо. І справді, як знання оди­ничного за посередництвом загального є неможливим без наведення, так і знання його через наведення є неможливим без чуттєвого сприй­няття (С.289).

…доведення загального осягається розумом, часткового ж-обмежене чуттєвим сприйняттям.

…доведення загального є кращим за доведення часткового… А що доведення твердження є кращим за доведення заперечення, є зрозумілим з такого. За інших рівних умов те доведення повинно бу­ти кращим, яке виходить з меншої кількості постулатів, чи припу­щень, чи засновків. І дійсно, якщо засновки однаково є відомими, то пізнання швидше досягнемо за посередництвом тих, яких менше, са­ме цьому надають перевагу. Основа ж положення, що кращим є те до­ведення, що виходить з меншої кількості засновників є загальним (с.304).

…чуттєве сприйняття не дає знання для доведення. Бо хоча чуттєве сприйняття є сприйняттям певної властивості, а не просто певного чогось, однак з необхідністю сприймається визначене щось десь і тепер. Загальне ж і те, що міститься у всіх предметах дано­го виду, сприймати чуттями неможливо, бо воно не є визначеним чи­мось і існує не тільки тепер, інакше воно не було б, загальним. А загальним ми називаємо те, що є завжди і всюди. А так як доведен­ня стосуються загального, загальне ж не можна сприймати чуттями, то очевидно, що за допомогою чуттєвого сприйняття немає знання для доведення. Але зрозуміло, що, навіть якби і можна було сприй­мати чуттями, що трикутник має кути, що в сукупності дорівнюють двом прямим, ми все рівно шукали б доведення цього, а не знали б вже того, як твердить Протагор. Бо чуттями з необхідністю сприйма­ється одиничне, те, що вимагає доведення є пізнання загального. Тому, якщо ми, перебуваючи на Місяці, бачили б, що Земля затуляє Сонце, то ми ще не знали б причини затемнення. Бо ми сприймали чуттями, що в даний час відбувається затемнення, але не сприймали б, чому воно взагалі відбувається, так як чуттєве сприйняття не має за свій предмет загальне. Однак з окремого спостереження, цього ми, виявивши загальне, мали б доведення, бо з численного повторен­ня одиничного стає явним загальне; а загальне цінне саме тому, що воно виявляє причину. Тому в такого роду випадках, коли причина ховається в чомусь іншому, знання загального є більш цінним, ніж чуттєві сприйняття і мислення (С.309).

Альбер Камю. Доповідь, що зроблена 14 грудня 1957 року.(“Митець і його час”)

Ця доповідь за назвою “Митець і його час” була зроблена у великій лекційній залі Упсальського університету.

ІІ

Продовження

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Франц Кафка (1883–1924). Лист до батька (1919) – (фрагменти).


…З давніх пір Ти докоряв мені (і тет-а-тет, і при сторонніх, – принизливість останньої обставини Ти ніколи не брав до уваги, справи Твоїх дітей завжди обговорювались при всіх), що завдяки Твоїй праці я жив, не терпів жодних нестатків, у спокої, теплі, достатку. Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одя­гу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, на­віть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогодніш­ня дитина це зрозуміє?” За інших умов такі розповіді могли б стати відмінним засобом виховання, могли б надати бадьорості і сил, щоб витримати такі ж біди і нестатки, яких зазнав батько. Але Ти цілком не хотів цього, завдяки Твоїм зусиллям становище сім’ї змінилося, можливості відзначитися так само, як Ти, відпали. Таку можливість можна було б створити лише насильницьки, переворотом, треба було б вирватися з дому (за умови, що знайшлося б досить рішучості і сили для цього і мати зі свого боку не протидіяла б своїми засобами). Але цього Ти зовсім не хотів, Ти назвав би це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрад­ництвом, божевіллям. На той час як, з одного боку, Ти, наводячи приклади, розповідаючи, соромлячи, спонукав до цього, Ти, з другого боку, строго це забороняв. Інакше ж Тебе повинна була б захопити ідея Оттл (сестра Кафки. – перекл.) в Цюрау, якщо не вважати на супутні обставини. Вона прагнула в село, з якого Ти родом, вона хотіла роботи і нестатків – того ж, що перетерпів Ти, вона не хотіла користуватися надбанням Твоєї праці, хотіла бути, як і Ти, незалежною від свого батька. Хіба це такі вже страшні наміри? Такі далекі від Твоїх прикладів і повчань. Хай наміри Оттли в кінцевому підсумку не досягли успіху, вона намагалася здійснити їх, можливо, трохи чудернацьки, надто галасливо, вона не досить повважала на своїх батьків. Але хіба в цьому була тільки її провина? Чи не винними були і обставини, насамперед те, що Ти був такий відчужений від неї? Хіба в магазині вона була Тобі менш чужою.) Ти потім сам хотів себе умовити), чим пізніше в Цюрау? І хіба не у Твоїй владі було (за умови, якби Ти міг побороти себе) підбадьорити, порадити, доглянути за нею, а можливо, навіть просто виявити терпіння, щоб цей замір обернувся на добро?

Після таких уроків Ти зазвичай гірко жартував, що нам надто добре живеться. Але цей жарт в певному розумінні не є жартом. Те, за що Ти повинен був боротися, ми отримували з Твоїх рук, але боротьбу за життя у зовнішньому світі, яка Тобі давалася легко і якої, зрозуміло, не обминули і ми, – цю боротьбу ми повинні були пізніше вести, у зрілому віці, але дитячими силами. Я не стверждую, що через це ми виявилися в більш важкому, ніж Ти, становищі – ми були, очевидно, в однаковому становищі (при цьому я, звичайно, не порівнюю вихідні позиції), – ми у невигідно­му становищі лише в тому розумінні, що не можемо чванитись своїми бідами і нікого не можемо принизити ними, як це робив Ти. Я не заперечую, що я дійсно міг би належним чином скористатися здобутками Твоєї великої і успішної праці, використати їх на благо і примножити, на Твою радість, але цьому завадило наше відчуження. Я міг користуватися тим, що Ти дав, але лише відчуваючи сором, втому, слабкість, почуття провини. Тому я можу дякувати Тобі за все тільки як злидар, але не ділом…

XXX

…Я зовсім не передбачав, чи можливий є і що буде означати для мене шлюб : це найбільше страхіття всього мого життя звалилось на мене майже цілком несподівано.

Андре Моруа “Відкритий лист молодій людині про науку жити”

 

( Уривок)

Мені 80 років , вам 20. Від усіх, хто вас знає, я чув про вас багато доброго. Продовження

Партнерські посилання: