Ідеї стосовно розвитку і формування за допомогою зовнішніх чинників сягають корінням біологічної і культурної теорії, а також теорії повторення. Індивід розвивається, однак його власний розвиток повторює послідовно всі стадії розвитку тваринної еволюції і людської історії. Перше повторення відбувається фізіологічно, друге — це результат освіти. Перша біологічна істина, яка полягає в тому, що індивід у своєму розвитку від малого ембріона до зрілости нагадує еволюційну історію тварин від найпростіших форм до найскладніших (у біологічних термінах — це наслідування онтогенезою філогенез»), нас зараз не цікавить, натомість хотілося б докладніше зупинитися на науковому підгрунті культурного повторення минулого. Теорія культурного повторення наголошує на тому, що дитина на якомусь шаблі свого розвитку є дикуном, у неї інстинкти хижого мандрівника, тому, що її предок колись жив таким життям. Як підсумок, властива навчальна програма, особливо з літератури: міти, народні пісні і казки — шіасне становить те, що створило людство на цьому щаблі розвитку. Тоді дитина проходить наступну стадію, щось на кшталт кочового періоду, і так доти, аж поки не підготується до участи в сучасному житті, тобто не прийде до нашої культурної доби.
У такій формі і послідовності вибудувалася теорія, що вийшла далеко за межі маленької школи в Німеччині (у цій країні жило найбільше її послідовників), хоч і не знайшла великого застосування в житті. Однак ідея про те, що освіта — ретроспективна за своєю суттю, що первинно вона відображала минуле (особливо давні художні тексти) і що на розум накладає відбиток духовна спадщина минулого, збереглася. Ця ідея згодом вплинула на вищу освіту, особливо на ідею про цінність іспитів (у їхньому стислому тлумаченні).
Передусім хибне вже саме підгрунтя цієї теорії. Ембріонний розвиток ЛЮДИНИ, безперечно, зберігає сліди нижчих форм життя. Однак це перекреслює минулі стадії. Адже якби були якісь точні закономірності такого повторення, не відбулося б еволюції. Кожна нова генерація дещо нагадує своїх предків. Словом, розвиток — це трансформація із найменшою затратою часу за первинною схемою зростання. Із цього випливає, що мета освіти — сприяти цьому “спрощеному” зростанню. Велика перевага незрілосте в тому, що, мовлячи освітніми термінами, ми спроможні звільнитися від батьківської опіки, переростаючи у своєму житті минуле. Справа освіти — звільнити молодь від потреби проходити всі етапи минулого, повторювати їх. Суспільне довкілля молоді складається із сучасних звичок, почувань, думок цивілізованої людини. Ігнорувати прямий вплив на молодь цього довкілля означає просто заперечувати освітні функції. Біологи стверджують, що історія розвитку багатьох тварин нагадує нам різні хитромудрі, чітко окреслені, більше чи менше невдалі зусилля, що спрямовані на уникнення повторення й на заміщення спадкового методу на безпосередній. Звичайно, було б нерозумно, якби освіта не підходила зважено до того, щоб сприяти усвідомленому досвіду, і зусилля щодо цього стають усе вдалішими.
У хибному контексті цієї теорії, який, власне, і перекручує її суть, знаходимо зерно істини. З біологічного погляду нам точно відомо, що розвиток будь якої дитини починається з імпульсів — сліпих, випадкових і спорадичних, які часто суперечать одні одним, непристосованих до безпосереднього довкілля. Однак це частина розумної діяльности, намагання застосувати продукти минулої історії (наскільки вони придатні) у майбутньому. Позаяк вони подають вислід первинного досвіду, їхнє значення, без перебільшення, важко переоцінити. Літературні твори минулого, залучені в сучасне, є частиною нинішнього довкілля, але існує велика різниця між тим, чи вони стають для нас сучасними джерелами, а чи допомагають визначати норми і моделі минулого.