Архів теґу: природа

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Ф.В.Й. Шеллінг. Філософські дослідження про сутність людської свободи

Ф.В.Й. Шеллінг. Філософські дослідження про сутність людської свободи і пов’язаних з нею предметах. – Соч.: в 2-х т. – М.: Мысль, 1989. – Т.2. – С. 129-132.

. .. ідеалізм підніс вчення про свободу до тієї сфери, де во­но тільки і стає зрозумілим. Згідно з цим вченням, сутність кож­ної речі, що осягається розумом, і в першу чергу людини, перебу­ває поза будь-яким причинним зв’язком, а також поза будь-яким часом чи над ним. Тому вона ніколи не може визначитися чимось та­ким, щоб передувало їй, оскільки вона сама передує будь-чому, що у ній є чи робиться – не за часом, а за поняттям – в якості абсо­лютної єдності, яка завжди повинна бути вже цілісною і завершеною, щоб окрема дія чи визначення було в ній можливе. Ми викладаємо кантівське поняття не у повній відповідності з його словами, а та­ким чином, як його, на нашу думку, слід сформулювати, щоб зробити його зрозумілим. Якщо ж прийняти це поняття, то треба, очевидно, вважати правильним і таке заключення. Вільна дія слідує безпосе­редньо з осягальності розумом в людині. Однак вона з необхідністю є певною дією зупиняючись на близькому, добро чи зло. Однак від абсолютно невизначеного до визначеного немає переходу. Якщо уяви­ти, що осягальна розумом сутність визначає себе без будь-якої під­стави з чистої невизначеності, не приведе нас знову до розглянутої вище системи байдужості сваволі. Для того, щоб визначити саму се­бе, вона повинна вже бути визначена в собі, і не зовні, що супере­чить її природі, і не зсередини будь-якою випадковою чи емпіричною необхідністю, бо все це (як психологічне, так і фізіологічне) ниж­че за неї, але визначенням для неї повинна бути вона сама як своя сутність, тобто своя власна природа . Адже вона не є якесь невизначене всезагальне, а визначена як сутність даної людини, що осягається розумом. До такої визначеності зовсім не стосується вислів визначення є запереченням, оскільки вона в єдності з позицією і поняттям самої сутності, тобто, власне кажучи, є сутність в сутнос­ті. Тому умоосягальна сутність, діючи цілком вільно і абсолютно, може діяти лише у відповідності з своєю власною внутрішньою приро­дою, інакше кажучи, дія може викликатися з внутрішньої природи сутності тільки за законом тотожності і з абсолютною необхідністю, яка тільки і є абсолютною свободою: бо вільним є лише те, що діє у відповідності з законами своєї власної сутності і не визначене нічим ні в собі, ні поза собою .

Подібне уявлення має в крайньому разі ту перевагу, що усуває безглуздість випадковості в окремій дії. Непорушним є в кожному вищому погляді і повинно бути те, що одинична дія слідує з внут­рішньої необхідності вільної сутності і тому саме відбувається з необхідністю, яку тільки не слід, що все ще часто відбувається, сплутувати з емпіричною, основаною на примусі необхідністю (яка і сама є лише замаскованою випадковістю).

Але що ж таке ця внутрішня необхідність сутності? В цьому пункті необхідність і воля повинні бути поєднані, якщо їх взагалі можна поєднати. Якби умоосягальна сутність була мертвим буттям, а відносно людини чимось просто їй даним, то, оскільки її дії могли би бути тільки необхідними, будь-яке зобов’язання (ставлення) і во­ля людини були б виключеними. Однак саме ця внутрішня необхідність і є свободою, сутність людини є сутнісною її власною дією . Необхід­ність і свобода містяться одне в одному як єдина сутність, яка являє себе тій чи другій, тільки будучи розглянутою з різних боків; сама по собі вона – свобода, формально – необхідність. “Я”, стверд­жує Фіхте, є його власне діяння; свідомість є самодуманням, але “Я” не є щось відмінне від нього, а саме це самодумання. Однак, ця свідомість, оскільки вона мислиться тільки як самоосягання чи пізнання “Я”, навіть не є першою і, як все, що є тільки пізнанням, уже передбачає наявність власне буття.

І.Кант. Неминучість зловживань для наділених владою

 

І.К ант. (Неминучість зловживань для наділених владою). – Антология мировой философии. – М.: Мысль, 1971. – Т.3. – С. 190-191.

…кожний наділений владою завжди зловживатиме своєю свободою, коли над ним немає нікого, хто розпоряджався би ним у відповідності з законами. Верховний голова сам повинен бути справедливим і в той же час людиною. Ось чому це завдання найважче з усіх; більше того, цілком вирішити його неможливо; з такої кривої тесини, як та, з якої зроблено людину, не можна зробити нічого прямого . Тільки наближення до цієї ідеї доручила нам природа. Роль людини, таким чином, досить складна. Як мається справа з мешканцями інших планет і їх природою, ми не знаємо; але якщо ми це доручення природи добре виконаємо, то можемо тішити себе думкою, що серед наших сусідів у Всесвіті маємо право зайняти не останнє місце. Можливо, у них кожний індивід протягом свого життя цілковито досягає свого призначення. У нас це не так; тільки рід може на це сподіватися. Що ця проблема вирішується найпізніше за всі, слідує ще з того, що для цього необхідне правиль­не поняття про природу можливого (державного) устрою, великий, про­тягом багатьох віків накопичений досвід і, крім цього, добра воля, що є готовою прийняти такий устрій. А поєднання цих трьох елементів-справа надзвичайно важка, і якщо вона матиме місце, то лише дуже пізно, після багатьох марних спроб.*

*Відповідь на питання: “Чи можна виховати нову людину”?

Йоган Вольфганг Гете (1749-1832).

Люди не подякують тобі за намагання піднести їхні внутріш­ні потреби, викликати у них більш високе уявлення про самих себе, примусити їх відчути велич дійсно шляхетного існування. Але якщо ти обдуриш “птахів”, почнеш розповідати їм небилиці, щодня псувати­меш їх, тоді ти для них “своя людина”, – напевне, тому новітній час так прихильний до несмаку. Я говорю це не для того, щоб принизити моїх друзів, а просто щоб сказати – вона такі є , а тому, не треба дивуватися, що все відбувається так, як відбувається.

( 1786р.) 1

…Природа потурбувалася про своїх дітей , існуванню найницішого не може пошкодити існування найвеличнішого. І “маленька людина – людина”. Цим і будемо керуватися.

…Людина не повинна намагатися зрівнятися з Богом , але хай вона прагне до людської досконалості.

( 1799р.) 2


1 Пер.укр.мовою за вид.: И.В.Гете.Собр.соч.: в 10-ти т. – М . : Худ. литература, 1980 . – Т . 9. – С.36.

2 Там само. – Т.10. – С.149.

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи . – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – М.: М ы сль, 1975. – Т.2.

Тваринний організм будучи живою всезагальністю є поняттям, яке проходить через свої три визначення як умовиводи, з яких кож­не є в собі однією і тією ж тотальністю субстанціональної єднос­ті і разом з тим, у відповідності із визначенням форми, переходом в інші, так що наслідком цього процесу є виникнення тотальності як існуючої. Тільки як це, що відтворює себе, а не як суще живе є і зберігається, воно є лише остільки, оскільки воно саме робить себе тим, що воно є; воно є метою, що передує , яка сама є тільки результатом. Організм слід тому розглядати: 1) як індивідуальну ідею, яка в своєму процесі відношення тільки до самої себе і все­редині самої себе зливається з собою – образ; 2) як ідею, яка від­носиться до свого іншого, до своєї неорганічної природи, кладучи її в самій собі ідеально, – асиміляція; 3) як ідею, що відносить­ся до другого, яке саме є живим індивідуумом, і, таким чином, від­носиться в другому до самої себе – родовим процесом.

Добавлення . Тваринний організм є мікрокосмом, що набув бут­тя для себе, центром природи, в якому вся неорганічна природа об’єдналася і ідеалізувалася; це повинно бути показаним в подаль­шому викладі. Оскільки тваринний організм є процесом суб’єктив­ності, яка у зовнішньому відноситься до самої себе, остільки тут вперше решта природи є наявною як зовнішня, бо тварина зберіга­ється саме в цьому відношенні до зовнішнього. Для рослини, яка виходить назовні, не зберігаючись поістині в цьому відношенні до другої, решта прароди ще не існує як зовнішнє. Життя тварини як її власний продукт, як самоціль є метою і засобом одночасно. Ме­та є ідеальним визначенням, що вже існувала колись; і так як да­лі настає діяльність реалізації, яка повинна узгодитись з наяв­ним визначенням, то не виникає нічого нового. Реалізація є точно так само поверненням до себе. Досягнута мета має той самий зміст, який вже є наявним у діючому; і, таким чином, із усіма своїми діями живе, не рухається далі. Будучи своєю власною метою, орга­нізм є разом з тим власним засобом, бо він (с.467) не є чимось існуючим стійко. Нутрощі тварини, її члени взагалі, увесь час поклада­ються ідеально, спрямовуючись у своїй діяльності одне проти од­ного; і так як кожний член, будучи центром, продукує себе за ра­хунок інших та існує він лише як наслідок процесу. Іншими слова­ми: те, що знімається і проводиться, таким чином, не ступінь засобу, саме є метою, є продуктом. Як те, що розвиває з себе понят­тя, тваринний організм є ідеєю, яка лише розкриває відмінності поняття, і кожний елемент поняття містить у собі інші, будучи сам системою і цілим. Ці тотальності, будучи цілком визначеними про­дукують у своєму переході ціле, яким є у собі кожна система, про­дукують його як одиничне, як суб’єкт.

Перший процес є процесом, що стосується себе, що стає тілес­ним організму, який має друге в самому собі, другий же процес, спрямований проти неорганічної природи, тобто проти свого “у-собі”, як проти другого, є першоділенням живої істоти, її діяль­ним поняттям, третій процес – вищий за два перших, будучи проце­сом між одиничністю і всезагальністю, процесом взаємодії інди­відуума з самім собою ж з родом, з яким він у собі є тотожним. У довершеної тварини, в людському організмі, ці процеси є виявлними найбільш повно і виразно; в цьому вищому організмі є присутнім, таким чином, всезагальний тип, на якому і з якого тільки і може бути пізнане і виведене значення нерозвиненого організму (с.468).


Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

АРІСТОТЕЛЬ. НІКОМАХОВА ЕТИКА (фрагменти)

КНИГА VIII.


І (І)…. йде розгляд дружності.., адже це різновид добро­чинності, чи (в будь-якому випадку, щось) що належить до добро­чинності.., а крім цього, це найнеобхідніше для життя. Дійсно ніхто не вибере життя без друзів.., навіть в обмін на всі інші блага. Бо, навіть у багатіїв і у тих, хто має посади начальників і владу государя, надзвичайно великою є потреба в друзях. Яка ж користь від того благополуччя, якщо забрано можливість чинити доб­ро, а доброчинність виявляють переважно друзям, і це особливо є схвальним? А як зберегти і зберігати (своє благополуччя) без дру­зів, бо, чим воно більше, тим і ненадійніше? Так само і в бідності і в інших нещастях тільки друзі здаються сховком. Друзі потрібні молодим, щоб уникати помилок, і старим людям, щоб за ними догля­дали і при недоліках від слабості допомагали їм чинити (добре), а у розквіті років вони потрібні для прекрасних вчинків “двом, що ідуть разом”, бо разом люди більш здатні і до розуміння і до дії.

Очевидно, у батьків дружність до народженого закладена є при­родою, так само як у народженого – до батьків, до того ж не тільки у людей, але і у птахів, і у більшості тварин, і у істот одного походження – одне до одного, а особливо у людей, недарма ж ми хвалимо людинолюбців… Якщо є близькою і дружньою… людині будь-яка людина, можна побачити під час поневірянь. Дружність, оче­видно, скріплює і держави, і законодавці запобігливіше турбуються про дружність, ніж про правосудність, бо однодумство – це, здається, чимось подібним до дружності, до однодумства ж і прагнуть найбіль­ше законодавці і від непорозумінь, як від ворожнечі, оберігають (державу). І коли (громадяни) є дружніми, вони не потребують право­суддя, на той час як, будучи правосудними, вони все ж потребують і дружності; з правосудних же (відношень) найбільш правосудним вва­жається дружнім…

( Дружба – це) не тільки щось необхідне, але і щось морально прекрасне, ми адже хвалимо дружелюбних, а мати багато друзів вва­жається чимось прекрасним. До того ж (дехто) вважав, що доброчинні мужі і дружні – це одне і те ж.

2. Про дружбу немало буває суперечок. Одні вважають її якоюсь подібністю і подібних людей – друзями, і звідси прислів’я: “Рибак рибака…” і “Ворона до ворони…” і тому подібні. Інші стверджують протилежне: “Всі гончарі” – (суперники одне одному). Для цього ж самого підшукують (пояснення) більш високого порядку і більш природничонаукові, так Єврипід говорив: “Земля, що висохла прагне до­щу, і величне небо, сповнене дощу, прагне впасти на землю”, і Геракліт: “Протилежності збігаються”, і “З відмінностей найпрекраснішою є гармонія”, і “Все народжується від роздору”; цій (думці) серед інших протистоїть і Емпедоклова, а саме: “Подібне лине до подібного”.

Таким чином, ми залишаємо на боці ці важкі питання, що стосуються природознавства (це адже не стосується даного дослідження), а все те, що стосується людини і торкається звичаїв і пристрастей, це ми уважно будемо досліджувати, напр.: чи у всіх буває дружба, чи зіпсованим неможливо бути друзями, а також чи існує один вид друж­би чи більше. Ті, хто вважає, що один, з тієї причини, що дружба припускає більший і менший ступінь, переконалися в цьому без достат­ніх підстав, бо більший і менший ступінь має і відмінне за видом…

( ІІ). Коли ми будемо знати, що виключає дружню приязнь.., очевид­но, виясняться і ці)питання). Адже вважається, що не все викликає дружбу.., але тільки її власний предмет.., а це благо, чи те, що дає задоволення, чи корисне… Правда, може здатися, що корисним є те, завдяки чому виникає певне благо чи задоволення, тому предме­тами дружньої приязні виявляються лише благо взагалі… і задо­волення – як мета.

А в такому випадку, до чого відчувають дружбу…: до блага взагалі чи до блага для самих себе..?

Партнерські посилання: