Архів теґу: геній

Стів Джобс. Промова перед студентами Стенфордського університету

Натрапив в мережі на промову співзасновника Apple Стіва Джобса перед студентами Стенфордського університету. Рекомендую всім.

Продовження

Как бы тесно не связывала людей дружба, любовь и брак, вполне искренно человек желает добра лишь самому себе. Артур Шопенгауер «Об основе морали»

Артур ШопенгауэрЧем больше я узнаю людей,
тем больше люблю собак. [1;27]

Люди похожи на дикобразов,
идущих по ледяной снежной пустыне:
они жмутся друг к другу от холода и страха,
и колют друг друга своими иглами. [1;34]

Продовження

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи . – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – М.: М ы сль, 1975. – Т.2.

Тваринний організм будучи живою всезагальністю є поняттям, яке проходить через свої три визначення як умовиводи, з яких кож­не є в собі однією і тією ж тотальністю субстанціональної єднос­ті і разом з тим, у відповідності із визначенням форми, переходом в інші, так що наслідком цього процесу є виникнення тотальності як існуючої. Тільки як це, що відтворює себе, а не як суще живе є і зберігається, воно є лише остільки, оскільки воно саме робить себе тим, що воно є; воно є метою, що передує , яка сама є тільки результатом. Організм слід тому розглядати: 1) як індивідуальну ідею, яка в своєму процесі відношення тільки до самої себе і все­редині самої себе зливається з собою – образ; 2) як ідею, яка від­носиться до свого іншого, до своєї неорганічної природи, кладучи її в самій собі ідеально, – асиміляція; 3) як ідею, що відносить­ся до другого, яке саме є живим індивідуумом, і, таким чином, від­носиться в другому до самої себе – родовим процесом.

Добавлення . Тваринний організм є мікрокосмом, що набув бут­тя для себе, центром природи, в якому вся неорганічна природа об’єдналася і ідеалізувалася; це повинно бути показаним в подаль­шому викладі. Оскільки тваринний організм є процесом суб’єктив­ності, яка у зовнішньому відноситься до самої себе, остільки тут вперше решта природи є наявною як зовнішня, бо тварина зберіга­ється саме в цьому відношенні до зовнішнього. Для рослини, яка виходить назовні, не зберігаючись поістині в цьому відношенні до другої, решта прароди ще не існує як зовнішнє. Життя тварини як її власний продукт, як самоціль є метою і засобом одночасно. Ме­та є ідеальним визначенням, що вже існувала колись; і так як да­лі настає діяльність реалізації, яка повинна узгодитись з наяв­ним визначенням, то не виникає нічого нового. Реалізація є точно так само поверненням до себе. Досягнута мета має той самий зміст, який вже є наявним у діючому; і, таким чином, із усіма своїми діями живе, не рухається далі. Будучи своєю власною метою, орга­нізм є разом з тим власним засобом, бо він (с.467) не є чимось існуючим стійко. Нутрощі тварини, її члени взагалі, увесь час поклада­ються ідеально, спрямовуючись у своїй діяльності одне проти од­ного; і так як кожний член, будучи центром, продукує себе за ра­хунок інших та існує він лише як наслідок процесу. Іншими слова­ми: те, що знімається і проводиться, таким чином, не ступінь засобу, саме є метою, є продуктом. Як те, що розвиває з себе понят­тя, тваринний організм є ідеєю, яка лише розкриває відмінності поняття, і кожний елемент поняття містить у собі інші, будучи сам системою і цілим. Ці тотальності, будучи цілком визначеними про­дукують у своєму переході ціле, яким є у собі кожна система, про­дукують його як одиничне, як суб’єкт.

Перший процес є процесом, що стосується себе, що стає тілес­ним організму, який має друге в самому собі, другий же процес, спрямований проти неорганічної природи, тобто проти свого “у-собі”, як проти другого, є першоділенням живої істоти, її діяль­ним поняттям, третій процес – вищий за два перших, будучи проце­сом між одиничністю і всезагальністю, процесом взаємодії інди­відуума з самім собою ж з родом, з яким він у собі є тотожним. У довершеної тварини, в людському організмі, ці процеси є виявлними найбільш повно і виразно; в цьому вищому організмі є присутнім, таким чином, всезагальний тип, на якому і з якого тільки і може бути пізнане і виведене значення нерозвиненого організму (с.468).


Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

С. Цвейг (1883-1942) ЗИГМУНД ФРЕЙД

Майстер (Богдан Ступка). Частина 2

Це не перша моя книжка про Богдана Сильвестровича Ступку. Сподіваюся, що зацікавлений читач знає про раніще видані «Театральний тандем. Феномен Данченка — Ступки» та «Богдан Ступка. Штрихи до портрета». Втім на історичному зламі (а нам судилося жити на межі двох століть і тисячоліть) кожна людина виявляє себе цікавіще й глибще, а надто людина непересічна. Доля подарувача мені шанс чути, бачити, знати Богдана Ступку… Тож, як сказано, «І в книжці спиши це, і нехай на пізніші часи воно буде…» Від автора Продовження

Майстер (Богдан Ступка). Частина 1

Володимир Мельниченко

МАЙСТЕР

Ступка — це Україна

Є артисти Богом дані, і Богдан Ступка — Божий артист. Він — син свого народу, своєї нації. Продовження

Партнерські посилання: