Архів теґу: потреба

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

К.А. Гельвецій. Про людину

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. Т.2 .

… Будь-яка людина , що не має власності і роботи в будь-якому суспільстві, може вибрати одне з трьох: або залишити бать­ківщину і шукати щастя в іншому місці; або почати красти для сво­го виживання, або нарешті, придумати будь-яку нову річ чи прик­расу, в обмін на які її співвітчизники забезпечать її необхідни­ми для її потреб продуктами. Я не стану розмірковувати, що станеться з добровільним вигнанцем чи з злодієм: вони поза цим сус­пільством. Моє єдине завдання розглянути, що станеться з винахід­ником будь-якої нової речі чи нового предмету розкоші. Уявім, що він відкрив секрет пофарбування тканин. Якщо цей винахід сподоба­ється небагатьом жителям, то дехто з них почнуть обмінювати свої продукти на його тканини. Але припустимо, що ці тканини сподоба­ються всім і він одержить багато замовлень на них. Що він зробить, щоб задовольнити ці бажання? Він збере довкола себе більшу чи меншу кількість тих людей, яких я називаю зайвими, він збудує ма­нуфактуру і розмістить її в зручному і приємному (с. 315) місці, як звичайно на берегах якоїсь ріки, притоки якої, розбігаючись далеко до середини країни, полегшать переведення його товарів. Тепер уявімо, що подальший ріст числа жителів викличе винахід яко­гось іншого товару, якогось іншого предмету розкоші і що буде збудована нова мануфактура. Підприємець в інтересах своєї торгів­лі змушений буде побудувати її на берегах тієї ж ріки і, очевид­но недалеко від першої мануфактури. Декілька таких мануфактур ут­ворюють потім значне місто. В цьому місті швидко зберуться найзаможніші громадяни, бо торгівля завжди дає великий зиск, коли ще мало купців і мало конкурентів.

Багатства цього міста зроблять його місцем для розваг. Щоб користуватися і насолоджуватися ними, багаті власники почнуть покидати свої села, почнуть по декілька місяців мешкати в цьому місті, збудують собі там палаци. Місто ростиме з кожним днем, до нього потягнуться із всіх усюд, тому що для злидарів там буде більше допомоги, для пороку – більше непокарання, а для хтивості – більше засобів задовольняти її. Нарешті, це місто наречуть столицею.

Такими будуть на цьому острові перші наслідки надлишкового збільшення числа громадян.

Другим наслідком, що випливає з цієї самої причини, буде злиденність більшості жителів. Якщо чисельність їх зростає, якщо робітників більше, ніж роботи для них, то їх конкуренція знижує заробітну платню. Перевагу надають тому робітникові, який продає свою працю дешевше, тобто тому, хто відриває більше від свого виживання. Злидні тоді розповсюджуються, бідняки продають свою працю, багачі купують, число власників зменшується, і закони ста­ють з кожним днем більш суворими.

За допомогою м’яких законів можна керувати народом, що скла­дається з власників. Для ліквідації злочинів тут вистачить част­кової чи повної конфіскації майна. У германців, галлів і сканди­навів єдиним покаранням за різні правопорушення були більш-менш великі штрафи.

Інша справа, якщо більшість народу складають невласники. Ни­ми можна керувати лише за допомогою суворих законів. Якщо людина бідна, якщо її не можна покарати, наклавши пеню на її майно, то залишається (с. 316) покарати її як особистість, – звідси джерело тілесних покарань. Ці покарання, що накладалися спочатку на бід­няків, з часом розповсюджуються і на власників. І тоді всі грома­дяни починають підкорятися кривавим законам. Все сприяє їх вста­новленню.

Припустимо, що кожний громадянин держави володіє певною власністю. Бажання зберегти її є, безперечно, спільним бажанням нації. Пограбування в цій державі рідкісні. Нехай навпаки, більшість позбавлена тут власності.

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи

Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи . – Энциклопедия философских наук: в 3-х т. – М.: М ы сль, 1975. – Т.2.

Тваринний організм будучи живою всезагальністю є поняттям, яке проходить через свої три визначення як умовиводи, з яких кож­не є в собі однією і тією ж тотальністю субстанціональної єднос­ті і разом з тим, у відповідності із визначенням форми, переходом в інші, так що наслідком цього процесу є виникнення тотальності як існуючої. Тільки як це, що відтворює себе, а не як суще живе є і зберігається, воно є лише остільки, оскільки воно саме робить себе тим, що воно є; воно є метою, що передує , яка сама є тільки результатом. Організм слід тому розглядати: 1) як індивідуальну ідею, яка в своєму процесі відношення тільки до самої себе і все­редині самої себе зливається з собою – образ; 2) як ідею, яка від­носиться до свого іншого, до своєї неорганічної природи, кладучи її в самій собі ідеально, – асиміляція; 3) як ідею, що відносить­ся до другого, яке саме є живим індивідуумом, і, таким чином, від­носиться в другому до самої себе – родовим процесом.

Добавлення . Тваринний організм є мікрокосмом, що набув бут­тя для себе, центром природи, в якому вся неорганічна природа об’єдналася і ідеалізувалася; це повинно бути показаним в подаль­шому викладі. Оскільки тваринний організм є процесом суб’єктив­ності, яка у зовнішньому відноситься до самої себе, остільки тут вперше решта природи є наявною як зовнішня, бо тварина зберіга­ється саме в цьому відношенні до зовнішнього. Для рослини, яка виходить назовні, не зберігаючись поістині в цьому відношенні до другої, решта прароди ще не існує як зовнішнє. Життя тварини як її власний продукт, як самоціль є метою і засобом одночасно. Ме­та є ідеальним визначенням, що вже існувала колись; і так як да­лі настає діяльність реалізації, яка повинна узгодитись з наяв­ним визначенням, то не виникає нічого нового. Реалізація є точно так само поверненням до себе. Досягнута мета має той самий зміст, який вже є наявним у діючому; і, таким чином, із усіма своїми діями живе, не рухається далі. Будучи своєю власною метою, орга­нізм є разом з тим власним засобом, бо він (с.467) не є чимось існуючим стійко. Нутрощі тварини, її члени взагалі, увесь час поклада­ються ідеально, спрямовуючись у своїй діяльності одне проти од­ного; і так як кожний член, будучи центром, продукує себе за ра­хунок інших та існує він лише як наслідок процесу. Іншими слова­ми: те, що знімається і проводиться, таким чином, не ступінь засобу, саме є метою, є продуктом. Як те, що розвиває з себе понят­тя, тваринний організм є ідеєю, яка лише розкриває відмінності поняття, і кожний елемент поняття містить у собі інші, будучи сам системою і цілим. Ці тотальності, будучи цілком визначеними про­дукують у своєму переході ціле, яким є у собі кожна система, про­дукують його як одиничне, як суб’єкт.

Перший процес є процесом, що стосується себе, що стає тілес­ним організму, який має друге в самому собі, другий же процес, спрямований проти неорганічної природи, тобто проти свого “у-собі”, як проти другого, є першоділенням живої істоти, її діяль­ним поняттям, третій процес – вищий за два перших, будучи проце­сом між одиничністю і всезагальністю, процесом взаємодії інди­відуума з самім собою ж з родом, з яким він у собі є тотожним. У довершеної тварини, в людському організмі, ці процеси є виявлними найбільш повно і виразно; в цьому вищому організмі є присутнім, таким чином, всезагальний тип, на якому і з якого тільки і може бути пізнане і виведене значення нерозвиненого організму (с.468).


Г.В.Ф. Гегель. Філософія природи. – Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М.

Ф. Шіллер. ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ.

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Ф. М. Достоєвський (1821-1881) Щоденник письменника (1873). (Фрагменти).


ХІІІ. Маленькі картинки. §2 .

…Гультяї з робочого люду мені не заважають, і я до них, залишив­шись тепер (влітку) в Петербурзі, цілком звик, хоча колись терпіти не міг, навіть до ненависті. Вони ходять у свята п’яні, іноді натовпом, тлумлять і наштовхуються на людей – не від бешкетування, а так, тому що п’яному не можна не наштовхуватися і не тлумити; матюкаються вголос не дивлячись на цілі гурти дітей і жінок, повз яких проходять, – не від нахабства, а так, тому що п’яному і не можна мати іншої мови, ніж матю­ки. Саме ця мова, цілковита мова, я в цьому переконався недавно, мо­ва найзручніша і оригінальна, найпристосованіша до п’яного чи навіть лише до хмільного стану, так що вона цілковито не могла не з’явитися, і якби її зовсім не було – її слід було б придумати. Я зовсім не жар­тую. Подивімось. Відомо, що напідпитку в першу чергу зв’язаний і важ­ко обертається язик у роті, приплив же думок і відчуттів у сп’янілого, чи у будь-кого, хто ще не цілком відключився, майже вдесятеро швидший. А тому природно вимагається, щоб знайдено було таку мову, яка б могла задовільнити цим двом, протилежним одне одному станам. Мову цю вже споконвіку відшукали і запровадили по всій Русі, де всього-навсього на­зва одного нелексиконного іменника, так що вся ця мова складається з одного лише слова, яке надзвичайно зручно вимовляється. Одного разу у неділю, вже поночі, мені довелося пройти кроків п’ятнадцять поруч з гуртом шістьох п’яних ремісників, і раптом я переконався, що можна ви­словити всі думки, відчуття і навіть цілі глибокі міркування однією лише назвою цього іменника, дуже до того ж небагатоскладного. Ось один молодик різко і енергійно вимовляє цей іменник, щоб висловити щось, про що вони попервах говорили, своє найганебніше заперечення. Другий у відповідь йому повторює цей же самий іменник, але цілковито вже іншим то­ном і в іншому розумінні – саме в сенсі цілковитого сумніву в правдивості заперечення першого парубійка. Третій раптово обурюється на першо­го парубка, різко і азартно вихоплюється у розмову і кричить йому той же самий іменник, але в розумінні вже сварки і матюка. Тут встромлюєтеся знову другий парубчак з обуренням на третього, на кривдника, і зупиняє його в тому розумінні, що, мовляв, що ж ти так, хлопче, вскочив? ми розмірковували спокійно, а ти звідкіля взявся – лізеш Фильку свари­ти! І ось усю цю думку він вимовив тим же самим одним заповітним сло­вом, тією ж до краю односкладовою назвою одного предмета, хіба тільки що підніс руку і взяв третього парубійка за плече. Але ось раптом чет­вертий хлопчак, наймолодший із цілої партії, який дотепер мовчав, очевидячки раптово відшукавши розв’язання початкового затруднення, через яке зчинився спір, в захопленні піднімаючи руку кричить…Еврика, ви думаєте? Знайшов, знайшов? Ні, зовсім не еврика і не знайшов; він пов­торює лише той же самий нелексиконний іменник, одне тільки слово, усьо­го одне слово, але тільки з захопленням, з радісним скавулінням, і, здається, надто вже сильним, тому що шостому, насупленому і найстаршому парубку, це не припало до душі, і він миттєво вгамовує молокососне за­хоплення хлопчака, звертаючись до нього і повторюючи насупленим і пов­чальним басом…та все той самий заборонений при дамах іменник, що, зокрема, ясно і точно означало: “Чого кричиш, горлянку дереш!” Таким чином, не вимовивши жодного іншого слова, вони повторили це одне тільки улюб­лене у них слівце шість разів підряд, один за одним, і зрозуміли одне одного цілком. Це факт, свідком якого я був. “Схаменіться! – закричав я їм раптом, ні впало, ні сіло (я був у середині гурту). – Усього тільки десять кроків пройшли, а шість разів (ім’ярек) повторили! Це ж ганьба! Чи не соромно вам?”

АРІСТОТЕЛЬ. НІКОМАХОВА ЕТИКА (фрагменти)

КНИГА VIII.


І (І)…. йде розгляд дружності.., адже це різновид добро­чинності, чи (в будь-якому випадку, щось) що належить до добро­чинності.., а крім цього, це найнеобхідніше для життя. Дійсно ніхто не вибере життя без друзів.., навіть в обмін на всі інші блага. Бо, навіть у багатіїв і у тих, хто має посади начальників і владу государя, надзвичайно великою є потреба в друзях. Яка ж користь від того благополуччя, якщо забрано можливість чинити доб­ро, а доброчинність виявляють переважно друзям, і це особливо є схвальним? А як зберегти і зберігати (своє благополуччя) без дру­зів, бо, чим воно більше, тим і ненадійніше? Так само і в бідності і в інших нещастях тільки друзі здаються сховком. Друзі потрібні молодим, щоб уникати помилок, і старим людям, щоб за ними догля­дали і при недоліках від слабості допомагали їм чинити (добре), а у розквіті років вони потрібні для прекрасних вчинків “двом, що ідуть разом”, бо разом люди більш здатні і до розуміння і до дії.

Очевидно, у батьків дружність до народженого закладена є при­родою, так само як у народженого – до батьків, до того ж не тільки у людей, але і у птахів, і у більшості тварин, і у істот одного походження – одне до одного, а особливо у людей, недарма ж ми хвалимо людинолюбців… Якщо є близькою і дружньою… людині будь-яка людина, можна побачити під час поневірянь. Дружність, оче­видно, скріплює і держави, і законодавці запобігливіше турбуються про дружність, ніж про правосудність, бо однодумство – це, здається, чимось подібним до дружності, до однодумства ж і прагнуть найбіль­ше законодавці і від непорозумінь, як від ворожнечі, оберігають (державу). І коли (громадяни) є дружніми, вони не потребують право­суддя, на той час як, будучи правосудними, вони все ж потребують і дружності; з правосудних же (відношень) найбільш правосудним вва­жається дружнім…

( Дружба – це) не тільки щось необхідне, але і щось морально прекрасне, ми адже хвалимо дружелюбних, а мати багато друзів вва­жається чимось прекрасним. До того ж (дехто) вважав, що доброчинні мужі і дружні – це одне і те ж.

2. Про дружбу немало буває суперечок. Одні вважають її якоюсь подібністю і подібних людей – друзями, і звідси прислів’я: “Рибак рибака…” і “Ворона до ворони…” і тому подібні. Інші стверджують протилежне: “Всі гончарі” – (суперники одне одному). Для цього ж самого підшукують (пояснення) більш високого порядку і більш природничонаукові, так Єврипід говорив: “Земля, що висохла прагне до­щу, і величне небо, сповнене дощу, прагне впасти на землю”, і Геракліт: “Протилежності збігаються”, і “З відмінностей найпрекраснішою є гармонія”, і “Все народжується від роздору”; цій (думці) серед інших протистоїть і Емпедоклова, а саме: “Подібне лине до подібного”.

Таким чином, ми залишаємо на боці ці важкі питання, що стосуються природознавства (це адже не стосується даного дослідження), а все те, що стосується людини і торкається звичаїв і пристрастей, це ми уважно будемо досліджувати, напр.: чи у всіх буває дружба, чи зіпсованим неможливо бути друзями, а також чи існує один вид друж­би чи більше. Ті, хто вважає, що один, з тієї причини, що дружба припускає більший і менший ступінь, переконалися в цьому без достат­ніх підстав, бо більший і менший ступінь має і відмінне за видом…

( ІІ). Коли ми будемо знати, що виключає дружню приязнь.., очевид­но, виясняться і ці)питання). Адже вважається, що не все викликає дружбу.., але тільки її власний предмет.., а це благо, чи те, що дає задоволення, чи корисне… Правда, може здатися, що корисним є те, завдяки чому виникає певне благо чи задоволення, тому предме­тами дружньої приязні виявляються лише благо взагалі… і задо­волення – як мета.

А в такому випадку, до чого відчувають дружбу…: до блага взагалі чи до блага для самих себе..?

Андре Моруа “Відкритий лист молодій людині про науку жити”

 

( Уривок)

Мені 80 років , вам 20. Від усіх, хто вас знає, я чув про вас багато доброго. Продовження

Партнерські посилання: