Архів теґу: досвід

Дещо з філософської афористики.

Афоризм грецьк . – визначення, вислів) – короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним.

В розділ увійшли висловлювання цілої плеяди визначних мислителів Давньої Греції – Аристотеля, Геракліта, Платона, Демокріта, що стверджували головним авторитетом людський розум і непохитну впевненість в тому, що все у світі можна пізнати шляхом системи логічних доведень.

Представлені також висловлювання давньоримських філософів і письменників – Цицерона, Сенеки, Горація, Ювенала. Вони відрізняються глибокою життєвою мудрістю. Вчать доброчинності і високій моральності в діяннях і вчинках людей.

Могутній політ думки, розквіт культури і мистецтва, що характерні для епохи Відродження (термін запроваджений італійським художником і истецтвознавцем, першим біографом великого Леонардо да Вінчі Джордано Вазарі, XVI ст.), знайшли своє відображення у висловлюваннях Д. Бруно, Леонардо да Вінчі, У. Шекспіра та ін. В них прославляються необмежені можливості людини, утверджуються гармонія і краса творчої особистоті і оточуючої дійсності. Пізнє Відродження цікаве тим, що саме в цей час з’являються творці афоризмів . Найвідоміші з них – французькі моралісти Франсуа де Ларошфуко і Жан де Лабрюйєр.

В епоху Просвітництва видатним майстром афоризмів був німецький письменник і вчений Георг Кристоф Ліхтенберг. В його думках, побудованих, як правило, на парадоксах*, озвучувалася різка опозиція до існуючих на той час суспільних норм і порядків.

Важливо, щоб студент не тільки захоплювався мудрістю попередників і сучасників, але і порівнював їх з власними почуттями і уявленнями про життя. Допомогти людині, особливо молодій, стати більш розумним, сильним, добрим, великодушним, переконати її в необхідності слугувати високій меті та ідеалам, керуватися у всьому мірою високої моралі і відповідальності, прагнути як до особистого щастя, так і завжди піклуватися про щастя інших – таким є призначення цього розділу.

Примітка:

*Тут: парадокс (від грецьк. несподіваний, дивний) – думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Всесвіт. Світ. Природа.

Продовження

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму

Ф.В.Й. Шеллінг. Система трансцендентального ідеалізму. – Соч.: в 2-х т. – М.: Мысль, 1987. – Т.1. – С.455-456, 464-465.

…в понятті історії міститься поняття безконечного прогресу. З цього, правда, не можна зробити безпосереднього висновку про здат­ність людського роду до безконечного досконалення, бо ті, хто це заперечує, можуть з повною підставою стверджувати, що у людини, як і у тварини, немає, історії, що вона замкнена у вічній круговерті дій, які вона безконечно повторює, подібно до Іксіону, що обертається на своєму колесі, і при постійних коливаннях, а нераз і відхиленнях, що ввижаються, від заданої кривої незмінно повертається до своєї почат­кової точки. Розумне рішення цього питання ускладнюється тим, що прихильники і вороги в ігри в удосконалення людства цілковито заплу­тались в тому, що слід вважати критерієм прогресу; одні розмірковують про прогрес людства в галузі моралі, критерієм чого ми раді були б володіти, інші – прогрес науки і техніки який, однак, з істо­ричної (практичної) точки зору є швидше регресом чи в будь-якому разі прогресом, антиісторичним за своїм характером, для підтвердження чого достатньо звернутися до самої історії і послатися на судження і приклад тих народів, які можуть вважатися в історичному смислі класичними ( напр., римлян). Однак, якщо єдиним об’єктом історії є поступова реалізація правового устрою, то критерієм у встановленні історичного прогресу людського роду нам може слугувати тільки поступове наближення до цієї мети. Її повне досягнення ми не можемо ні передбачити на основі досвіду, яким ми на теперіншій час володіємо, ні апріорно довести теоретично. Ця мета залишається вічним символом віри творящої і діючої людини.

…Якщо мислити історію як лицедійство, де кожна дійова особа грає свою роль цілком вільно і за своїм розумінням, то розумне роз­гортання всієї цієї плутаної дії мислиме лише в тому випадку, якщо творить її один дух і якщо творець, по відношенню до якого актори являють собою лише окремі його частини, вже зарані встановив таку гармонію між об”єктивним завершенням цілого і вільною грою окремих осіб, що з всього цього в кінцевому підсумку дійсно виходить щось розумне. Якби автор був незалежним від свого твору, то ми виявилися б лише акторами, які зображують те, що він написав. Якщо ж він не є незалежним від нас, якщо він просто відкриває і послідовно виявляє себе в грі самої нашої свободи, до того ж таким чином, що без цієї свободи не було б й і його самого, то ми стаємо співучасниками у ство­ренні цілого і самі придумуємо ті особливі ролі, які граємо. Таким чином, остання основа гармонії між свободою і об’єктивним (закономірним) ніколи не може бути цілковито об’єктивною, якщо має бути збере­женою явище свободи. За посередництвом кожної окремої інтелігенції (розуму) діє абсолютне, тобто діяння інтелігенції само абсолютне і тому ні вільне, ні невільне, а те і друге одночасно, абсолютно віль­не, а саме тому і необхідне. Але якщо інтелігенція виходить із ста­ну абсолютності, тобто із всезагальної тотожності, в якій немає від­мінності, і усвідомлює себе (розрізняє саму себе), що відбувається завдяки тому, що її діяння стає для неї об’єктивним, тобто переходить в об’єктивний світ, то вільне і необхідне в її діянні розділюється. Вільне воно тільки як внутрішнє явище, тому ми і відчуваємо себе внутрішньо вільними, віримо в те, що ми внутрішньо завжди вільні, хоча явище нашої свободи чи наша свобода, оскільки вона переходить в об’­єктивний світ, в такому ж ступені підкоряється законам природи, як будь-яка інша подія.

З вищенаведеного слідує, який погляд на історію слід вважати єдино правильним. Історія в цілому є триваюче, що поступово виявляє себе одкровення абсолюта.

І.Кант. Неминучість зловживань для наділених владою

 

І.К ант. (Неминучість зловживань для наділених владою). – Антология мировой философии. – М.: Мысль, 1971. – Т.3. – С. 190-191.

…кожний наділений владою завжди зловживатиме своєю свободою, коли над ним немає нікого, хто розпоряджався би ним у відповідності з законами. Верховний голова сам повинен бути справедливим і в той же час людиною. Ось чому це завдання найважче з усіх; більше того, цілком вирішити його неможливо; з такої кривої тесини, як та, з якої зроблено людину, не можна зробити нічого прямого . Тільки наближення до цієї ідеї доручила нам природа. Роль людини, таким чином, досить складна. Як мається справа з мешканцями інших планет і їх природою, ми не знаємо; але якщо ми це доручення природи добре виконаємо, то можемо тішити себе думкою, що серед наших сусідів у Всесвіті маємо право зайняти не останнє місце. Можливо, у них кожний індивід протягом свого життя цілковито досягає свого призначення. У нас це не так; тільки рід може на це сподіватися. Що ця проблема вирішується найпізніше за всі, слідує ще з того, що для цього необхідне правиль­не поняття про природу можливого (державного) устрою, великий, про­тягом багатьох віків накопичений досвід і, крім цього, добра воля, що є готовою прийняти такий устрій. А поєднання цих трьох елементів-справа надзвичайно важка, і якщо вона матиме місце, то лише дуже пізно, після багатьох марних спроб.*

*Відповідь на питання: “Чи можна виховати нову людину”?

А. Шопенгауер. Про вікові відмінності

А. Шопенгауер. Про вікові відмінності (Повчання і максими (Избр. соч. – М.: Просвещение, 1992. – С.366, 369. – 480 с.)

. .. Корінною характерною ознакою похилого віку є та, що це – вивільнення від обманів: зникли ілюзії, які до цих пір надавали життю його чарівності, а діяльності її стимул; ми пізнали ницість і порожнечу будь-якої пишності особливо її блиску і позірної величі; ми переконалися, що з більшістю бажаних речей і насолод ховається дуже небагато, і таким чином поступово прийшли до зрозуміння великої злиденності і порожнечі всього нашого буття. Лише в 70 років цілком розуміє людина перший вірш “Еклезіаста”*. Але через це ж старість забарвлюється в певний колорит похмурості.

…Хоча життєвий шлях окремих людей і не окреслений в планетах, як вчила астрологія, однак це з повним правом можна сказати про життя людське взагалі, оскільки кожному віку його за порядком відповідає одна з планет, так що над життям цим послідовно панують всі планети. На десятому році життя править М еркурій. Подібно до нього, людина рухається швидко і легко, в найтісні­шому колі; її здатні захопити дрібнички; але вона багато чому і легко навча­ється під владою бога хитрощів і красномовства. 3 двадцятим роком наступає панування Венери: нею цілковито оволодівають кохання і жінки. На тридцятому році панує Марс : людина тепер енергійна, сильна, смілива, войовнича і завзята. На сороковому панують 4 планетоїда, – життя її тому розширюється: вона розваж­лива, тобто женеться за вигодою, під покровительством Церери ; у неї своє власне домашнє вогнище під покровительством Вести ; вона вивчилася тому, що їй треба знати, завдяки П алладі; і подібно до Юнони, царює в її хаті господиня, йо­го дружина. – На п’ятдесятому ж році панує Юпітер . Людина вже пережила більшість своїх ровесників і відчуває свою вищість над теперішнім поколінням. Ще в пов­ному розквіті своєї сили, вона є багатою на досвід і знання: вона)по мірі своєї індивідуальності і становища) є авторитетом для всіх, хто її оточує. Тому вона не хоче, щоб їй наказували, а бажає наказувати сама. Тепер вона найбільш придатна бути керівником і розпорядником в своїй сфері. Так Юпітер і з ним 50-літня людина доходить до свого кульмінаційного пункту. А потім, слідує, на 60 -му році, Сатурн і з ним важкість, повільність і в’язкість свинцю.

Нарешті приходить Уран: тоді, як говорять, людина відправляється на той світ. Нептуна (як його, на жаль, необдумано охрестили) я не можу притягти тут до справи, – тому що я не смію назвати його істинним його іменем, іменем Еросу. Інакше у мене з’явиться бажання показати, що до кінця тулиться початок саме – як Ерос стоїть у таємному зв’язку із смертю, завдяки чому, Орк, чи Аментес єгиптян)згідно з Плутархом, “Про Ізиду і Озіриса”), є не тільки беручим, але і тим, що дає, і смерть служить великим творцем життя. Звідти, таким чи­ном, звідти, – із Орка приходить все, і там була вже раніше кожна істота, що володіє тепер життям: і якби ми тільки були у змозі осягнути той фокус, якому це відбувається, – ось тоді все стало б ясно.

* “Хто збільшує пізнання, той збільшує і скорботу” (с. 217).

Продовження

Арістотель. Перша аналітика

Арістотель. Перша аналітика. – Соч.: в 4-х т. – М.: М ы сль, 1978. – Т.2. – Розд.30. – Розд.32.

… для всіх шлях доведення один і той самий: і в філософії, і в будь-якому мистецтві і в навчанні. Дійсно, щодо кожного з термінів слід звернути особливу увагу на те, що є властиве, і на те, чому саме властиве, мати їх якомога більше і розглянути їх за посередництвом трьох термінів: при спростуванні – одним спосо­бом, при обгрунтуванні – другим; і для досягнення істини слід ви­ходити з засновків, що встановлюють, що щось дійсно є властиве. Щодо ж діалектичних силогізмів – виходити з правдоподібних зас­новків. Щодо начал силогізмів, як вони відносяться одне до одно­го і яким способом їх слід шукати.., а саме що не слід зверта­ти увагу на все, що говориться про дані терміни, і на одне і те ж при обгрунтуванні і спростуванні, так само як і при обгрунту­ванні чогось відносно всього чи дечого, і при спростуванні всьо­го чи дечого, але що слід звернути увагу на дещо і визначено. Із існуючого слід вибирати начала кожне окремо, як напр., якщо мова йде про благо чи про знання. Більшість начал кожної науки є властиве лише їй. Тому справою досвіду є давати начала кожного явища. Я маю на увазі, напр., що досвід в знанні про небесні сві­тила повинен давати начала для вчення про небесні світила, бо саме тоді, коли є достатньою кількість спостережень небесних явищ, можна знайти докази у вченні про небесні світила. Так само мається справа і у будь-якому мистецтві: науці, так що лише піс­ля того, як щодо кожного предмета осягнуто те, що йому є власти­ве, ми повинні бути готовими прямо надати докази. І дійсно якщо в дослідженні не випущене нічого з того, що в дійсності є влас­тивим предметам, ми будемо в змозі для всього, докази чого взага­лі є, таке знайти і дати; в тих же випадках, де доказ за самою природою речей е неможливим, – показати що неможливість (с.182).

…будь-який силогізм і є чимось необхідним, але не все не­обхідне є силогізмом. Ось чому якщо щось випливає з будь-яких положень, то не слід відразу ж намагатися звести це до силогізму, а потрібно спочатку знайти два засновки, а потім розділити їх на терміни, взявши як середній термін той, про який говориться в обидвох засновках, бо середній термін з необхідністю має бути в обидвох засновках при всіх фігурах.

Таким чином , якщо середній термін говорить про один з край­ніх, а другий – про середній чи якщо сам вій говорить про один, а другий щось заперечує відносно нього, то вийде перша фігура . Якщо ж середній термін про один говорить, а відносно другого щось заперечує, то вийде середня фігура . Якщо ж крайні про нього говорять чи один щось заперечує відносно нього, а другий про ньо­го говорить, то вийде остання фігура , бо таким є положення серед­нього терміна в кожній фігурі. Так само мається справа, якщо засновки не є загальними, бо визначення середнього терміна зали­шається таким самим. Звідси очевидно, що якщо в якомусь доведен­ні один і той самий термін не повторюється, то силогізма не вийде, бо був взятий середній термін. І так як ми знаємо, яке положення виводиться за якою фігурою, тобто за якою з них виводиться за­гальне і за якою – часткове, то зрозуміло, що, доводячи те чи те положення, слід мати на увазі не всі фігури, а відповідну. Щодо ж того, що виводиться за декількома фігурами, ми впізнаємо фігуру за положенням середнього терміна (с.186).

Про відповідальність дослідника. З книги “Части­на і ціле” німецького фізика-атомника Вернера Гейзенберга .

Мій полон після декількох коротких відвідин в Гейдельберзі , Парижі і Бельгії поєднав мене в решті-решт в садибі Фарм-Холл на тривалий час з деякими старими друзями і більш молодшими співпрацівниками нашого “уранового клубу”. Серед них були Отто Ган, Макс фон Лауе, Вальтер Гер-лах, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Карл Віртц. Садиба Фарм-Холл розташована біля краю села Годманчестер усього лише в 25 милях від старовинного уні­верситетського міста Кембриджа в Англії. Місцевість була мені відома за попередніми відвідинами Кавендізької лабораторії. Тут, в гуртку з де­сяти полонених атомних фізиків, Отто Ган завдяки притягуючій силі своєї особистості і спокійній розсудливій поведінці у важких ситуаціях заслу­жив загальне довір’я в нашій маленькій групі. Так, він провадив перего­вори з нашими охоронячами, коли це було необхідне; хоча, власне кажучи, проблеми виникали дуже рідко, тому що офіцери, що нами опікувались, вико­нували своє завдання з небувалим тактом і гуманністю, так що незабаром поміж нами встановилися стосунки цілковитої довіри. Нас лише трохи розпитували про наші роботи над проблемою атомної енергії, і ми відчували певну суперечність між малою цікавістю до нашої роботи і ретельною турботою, з якою за нами слідкували, запобігаючи від будь-якого дотику із зовнішнім світом. На мої зустрічні питання про те, чи займали­ся проблемою урану за час війни також в Америці і Англії, від американ­ських фізиків, що допитували нас, я завжди отримував тільки у відповідь, що там справа малася інакше, ніж у нас, і фізики були змушені взятися за завдання, що мали більш безпосередній стосунок до ведення війни. Це виглядало досить правдоподібно, тому що дійсно за весь час війни жодні результати американських робіт із розчеплення ядра не опублікувалися.

Після обіду 6 серпня 1945 року до мене раптом зайшов Карл Віртц і сказав про щойно оголошеному по радіо повідомленні, згідно з яким на японське місто Хіросіму скинено атомну бомбу. Спочатку я відмовився вірити цьому повідомленню; я достовірно знав, що для виготовлення атомної бомби потрібні цілком небачені технічні витрати, що могли досягнути багатьох мільярдів доларів. Крім цього, я вважав психологічно малоймовірним, щоб так добре відомі мені атомні фізики в Америці могли вкласти усі свої сили у подібний проект, і я був тому схильний вірити американським фізикам, що допитували мене, ніж радіокоментатору, у якого, можливо, було завдання розповсюдити пропаганду певного роду. Крім цього, як мені ска­зали, слово “уран” у повідомленні не згадувалося. Було дуже подібно на те, що за словами “атомна бомба” ховалося щось інше. Лише увечері, коли радіокоментатор описав величезні технічні зусилля, що вкладені до бомби, мені довелося визнати той, факт, що успіхи атомної фізики, якою я жив протягом 25 років, тепер виявилися причиною загибелі більш ніж сто тисяч людей.

Звичайно, що більше за всіх був вражений Отто Ган. Розщеплення
урану було його найвизначнішим науковим відкриттям, воно було вирішальним Продовження

І.Франко. Із секретів поетичної творчості ( 18 98 р.).

( У Р И В К И)

І. Вступні зауваження про критику.

…Поет для здійснення сугестії мусить розворушити цілу свою духов­ну істоту, зворушити своє почуття, напружити свою уяву, одне слово, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й знову, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичному творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше від­повідні дійсному переживанню;і в кінці попрацювати ще над тим, уже зов­сім технічно, щоб ті його слова вклалися в форму, яка б не тільки не затемнювала яскравості того безпосереднього переживання, але ще й в додатку підносила б те переживання над рівнем буденної дійсності, надавала б йому коли вже не якесь вище, символічне значення, то хоч би будила в душі читача певні відповідні тони як частини якоїсь ширшої мелодії, збуджувала би в ній певні тривалі вібрації, що не втихали б і по прочитанні твору, вводили би в неї хвилювання, відповідне з її власними споминами, і таким робом чинили б прочитане не тільки миттєво пережитим, але одночасно час­тиною, відгук ом чогось давно пережитого і похованого в пам’яті. Його су­гестія мусить, проте, зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвіду, нове пережиття і одночасно поєднуючи те нове з тим запасом уяви та досвідів, які є активними або які дрімають в душі читачевій. Кажучи коротко: поет розширює зміст нашого внутріш­нього “я”, зворушуючи його до більшої або меншої глибини (с.45-46).

І І.Психологічні основи.

…Майже кожна людина має в собі величезне багатство ідей і почут­тів, хоча мало хто може і вміє користуватися ними. Бо все, що людина у своєму житті думала і читала, що ворушилося у її душі і пробуджувало її почуття, все те не пропадає, а робиться тривалим, хоч звичайно прихованим здобутком її душі.

Та є люди, котрі мають здібність видобувати ті глибоко заховані ска­рби своєї душі і давати їм вираження у зрозумілих для кожного словах. Ці щасливо обдаровані психологічні Крези 1 копачі захованих скарбів – це і є наші поети. Власне, знаходять і видобувають вони ті скарби не зовсім активно, не зусиллям вільної, автономної волі. Бо коли маєм повірити признанням окремих поетів, то їх роль часто буває чисто пасивна (с. 62-63).

Продовження

Партнерські посилання: