2.4. Рівні інтерпретації освітньої політики

1,927 views

Джерело: Андрущенко В.П., Савельєв В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного)/ В.П. Андрущенко, В.Л. Савельєв. – К. : “МП Леся”, 2010. – 368 с. Режим доступу: http://bvp.npu.edu.ua/images/files/osvitnia%20polityka_UKR.pdf




Особливості формування освітньої політики як мультидисциплінарної сфери досліджень знайшли своє відображення в існуючих її визначеннях. Західні дослідники, формулюючи їх, намагаються враховувати, як правило, наявність двох напрямів у дослідженні освітньої політики – і як politics, і як policy. З огладу на це, нагадаємо, що бачення освітньої політики як “politics” спирається на визначення її політичною наукою як сфери “взаємовід- носин різних соціальних груп та індивідів у межах використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно зна-чущих інтересів і потреб” . Політика “politics” — це “політичні змагання — між верствами, групами інтересів, партіями тощо” . Визначення ж освітньої політики як policy спирається на її інтер-претації в контексті “науки про політику” (Policy Science) як ви-значеного курсу дій, який обрала і якого дотримується влада, ке-рівник, політична партія. Цей курс спрямований на розв’язання соціально значущих проблем, в тому числі і освітніх . Освітню політику (education policy) “можна визначити як низку дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти”. Підходи, обґрунтовані західними вченими, протягом останніх 10-15 років досить активно популяризуються вітчизняними вче-ними та адаптуються до наших умов3. В існуючій літературі досить переконливо обґрунтовано тезу про те, що характер взаємо-відносин між політикою і освітою, як функціональними підсис-темами суспільства, визначається в остаточному підсумку всіма тими явищами, що уособлюються поняттями “соціальні інтереси” та “влада”. Це дає можливість розглядати, відповідно, і питання освіти у сфері політики – їх статус, ставлення до них різних соці-альних сил, конкуренція, боротьба між ними за розподіл і контроль за відповідними ресурсами (матеріальними, інтелектуальними тощо), роль держави та громадянського суспільства, характер та напрями їх впливу на освітні процеси тощо. Саме в контексті “politics” освіта виявляє себе як “джерело політичної вла- ди, як одна із складових її механізму, як політична зброя” . Від-повідно, освітня політика суспільства (education politics, politics of education, politics in education) інтерпретується українськими дос-лідниками як “поле взаємовідносин різних соціальних груп, інди-відів щодо використання різних владних інституцій задля реалі-зації своїх інтересів, потреб в одній із найважливіших сфер суспільного буття – освіті” . Дослідження економічних, соціально-політичних аспектів освітньої політики є необхідною умовою процесу пошуку адеква-тних відповідей на питання: чи збільшаться на практиці суспільні, національні, державні інтереси в освітній політиці? Чи не під-міняється національний інтерес державним, а державшій – бюро-кратичним, а останній видається за суспільний? Пошуки відповіді на ці загальні запитання допоможуть, як нам здасться, відповісти на інші, більш конкретні, а саме: “А) Хто протидіє “благим намірам” сучасної державної політики і хто тоді фактично здійснює публічну політику в галузі вищої освіти (тобто хто є основними акторами політики?) Б) Кого дійсно зачіпає сумарна політика у галузі вищої освіти (сукупність політик у різних галузях, що так чи інакше стосуються цього сектора) як результативний вектор державної політики та політик окремих найпотужніших акторів? В) На кого дійсно спрямована державна політика у галузі вищої освіти (ким є її цільові суспільні групи?)” Автори існуючих визначень освітньої політики як politics намагаються охопити не тільки її “макро-”, але і “мікро-рівень”. Об’єктом уваги є, перш за все, сутність владних відносин на рівні навчальних закладів, джерела легітимності влади в них, особливості адміністративної поведінки в школах та університетах, важелі застосування влади керівниками тощо. Особливістю цього підходу е виокремлення і розгляд політики (politics) в якості однієї із підсистем системи врядування вищого навчального закладу. Наприклад, у книзі американських вчених В. Хоу та С. Міскела, що витримала п’ять видань, “політика” (politics) характеризується як “нелегітимна мережа груп інтересів”, що існує всередині навчального закладу паралельно з “легітимними” владними механізмами. “Політика (politics) – це індивідуально або групова поведінка, що є неформальною, репрезентує різні інтереси і, перш за все, в технічному сенсі, є нелегітимною, оскільки несанкціонована ані з боку формальних владних структур, а ні домінуючої ідеології, ані експертного середовища”. Американські вчені зазначають, що у повсякденній практиці, незважаючи на всі зусилля керівництва організації, інтегрувати індивідуальні потреби в русло досягнення загальних цілей, члени організації завжди будуть домагатись, перш за все, задоволення своїх інтересів. Ці інтереси можуть артикулюватись “неформальними” групами, що утворювались за індивідуальними, організаційними, етнічними, тендерними тощо критеріями. Групи інтересу можуть різнитися за цінностями, переконаннями, які вони сповідують, рівнем знань. Ці відмінності, як свідчить практика, є досить сталими і є, на думку авторів книги, “джерелом багатьох напружених ситуацій та конфліктів”. Конфлікт в політичних моделях прийняття рішень, на відміну від інших, скажімо, “бюрократії"”, “наукового менеджменту” тощо, що концентрують увагу виключно на стабільних внутрішніх формальних відносинах, вважається “природним і необхідним явищем”. Конфлікт – ознака “здоров’я організації”, а не її “патологія” . Зазначені особливості системі управління освітніми організаціями мають враховуватись, згідно з рекомендаціями американських вчених, керівниками навчальних закладів. Більше того, вони повинні якнайактивніше використовувати “неформальні мережі” в процесі здійснення своїх владних повноважень. Іншими словами, бути зацікавленими учасниками “політичних ігор”, що перманентно точаться навколо здійснення владних повноважень всередині освітніх організацій, і таким чином, домагатися виконання своїх рішень. “Політика (politics) може бути засобом дося-гнення благородних цілей” , заключають американські вчені. Важко не погодитись із цим висновком, як і з тим, що в освітянській управлінській практиці політика може слугувати не тільки ідеалом справедливості і добра. Біхейвіористський підхід до інтерпретації освітньої політики (Education politics) застосовується в процесі розгляду її функціонування на усіх рівнях – від масштабу суспільства – до організаційного простору школи. Відповідно, предметом аналізу є сфера вищої освіти – в національному, регіональному та світовому вимірах. У зв’язку із цим можемо констатувати неухильно зростання уваги як західних, так і українських учених до питань розвитку “Politics of Higher Education” , зокрема, процесів “диференціації” у системі вищої освіти, конкуренції, зіткнення і боротьби різних інтересів за наявні ресурси, за вплив на державні центри прийняття політичних рішень тощо. Дослідники, що орієнтуються на потенціал науки про політику (Policy Science), або перебувають під її впливом, роблять наголос у своїх визначеннях освітньої політики (policy) на характеристиці її ознак як певного плану, напряму дій політичних акторів – держави, бізнесових структур, інституцій громадянського суспільства тощо. Y монографії Р. Фернандо та Н. Мак-Гінна “освітня політика – це політика, що стосується цілей освітньої системи та дій, що мають бути здійснені з метою їх досягнення”. Джонс М. під освітньою політикою розуміє складне явище, що складається із таких елементів: “а) визначення цілей і намірів; б) прийняття рішень щодо програми дій і пов’язаного з цим передбачення видатків; в) впровадження програми у життя; г) аналіз ефектів впровадженої у життя програми” . Звертаючись до цього визначення освітньої політики як типового, хотілося б звернути увагу на його, скажімо так, нейтрально- інструментальний характер. Цілі суб’єктів освітньої політики, в тому числі і держави, її центральних і регіональних органів, визначаються в результаті здійсненого аналізу (дослідження), а не а priory. “Аналітик політики в принципі утримується від будь-яких суджень з цього приводу”. Це стосується і засобів реалізації запланованих дій, діапазон яких обмежується хіба що уявою розробників освітньої політики, їх можливостями. Мета освітньої політики розглядається як функція, а не як ідеологічно, цілісно ви-значений результат. А саме, політика (policy) – це “діяльність держави та її різноманітних інституцій, спрямована на визначення того, що буде здійснюватись у суспільному секторі”, в тому числі і в освіті . Що ж стосується практично в усіх наявних визначень освіт-ньої політики у вітчизняній літературі, то її мета заздалегідь вже відома – “розвиток освіти”. Наприклад, К. Корсак розглядає “національну освітню політику в широкому розумінні як сукупність пріоритетів і цілей, які формує уряд чи інший вищий орган для здійснення заходів щодо удосконалення і розвитку системи освіти чи її елементів” . У зв’язку з цим виникає питання. А якщо дії уряду, всупереч його деклараціям, мали негативні наслідки для освіти, то як їх кваліфікувати – це політика чи ні? Або ще один варіант, згідно з яким освітня політика – “це вироблений, схвалений та виконуваний урядом і громадськими організаціями курс дій, спрямований на втілення в життя визначених цілей, методів і змістового наповнення учбових програм, які використовуються в освітньому процесі і призводять до розвитку мислення учнів та студентів, здобуття ними знань і навичок” . У цьому випадку йдеться вже не про “розвиток освіти” взагалі, а безпосередньо про “розвиток мислення учнів та студентів”. Знову виникає питання. А якщо дії уряду, органів освіти, адміністрації навчального закладу призвели до протилежних результатів і “розвитку мислення не відбулось”? Це політика, чи ні? До речі, це питання один із авторів цієї книги, а саме В.Савельєв, вже ставив у своїй рецензії на підручник. Виявляється, що авторська позиція залишається непохитною. Здається, що свого роду методологічна інерція виглядає просто непереборною. Зазначений підхід певною мірою нагадує нібито вже забуті, характерні для доби “наукового комунізму”, схеми виконання історико-партійних досліджень: “Діяльність КПРС з розвитку…” і далі в залежності від сфери інтересу науковця. У сучасних роботах замість КПРС (КПУ) з’явилась “держава” (“українська держава”), відповідні державні органи. В наукових виданнях, не говорячи вже про публіцистику, все ще як загальновживані зустрічаються вислови, коли йдеться про державу, на зразок “турбота”, “піклування” і таке інше. Тому не дивно, що чимала кількість публікацій, присвячених освітній політиці, досі не позбулась вад, характерних для політичної науки України взагалі. Її самооцінка досить критична і жорстка. Наприклад, С. Рябов констатує, що політична наука “досі не стала тут ані джерелом достовірного пояснення того, що відбувається в суспільстві, ані чинником формування суспільного порядку денного для удосконалення життя людей і громад, ані джерелом фахової експертизи й прогнозування результатів державотворчих ініціатив. Роль українських науковців щодо питань державної політики переважно реактивна, а не проективна. Вони радше завзято беруться описувати й описують те, що вже стало предметом директивних рішень влади, аніж критикувати їх з позицій науки чи пропонувати нові рішення. Науковці залишаються соціально пасивними як в теоретичних дискусіях, так і в практичному вимірі . У визначеннях вітчизняних видань, як данина сталій етатистській традиції, держава розглядається як єдиний суб’єкт (актор) освітньої політики. Наприклад, Ю. Терещенко пише, що “у першому наближеному плані поняття “освітня політика” може бути потлумачене як цілеспрямована діяльність держави в руслі реалізації громадянського права на освіту” . Як випливає зі змісту статті, “саме діяльність держави у сфері освіти уособлює “освітню політику України”. Подібне бачення є домінуючим. Більшість авторів розглядають “державну освітню політику”, “національну освітню політику”, “освітню політику Україну”, “освітню політику суспільства” як однопорядкові явища. Але чи дос-татньо підстав для цих тлумачень? Безумовно, на що ми вже звертали увагу, немає якихось серйозних аргументів у спробах заперечувати ключову, а іноді й вирішальну, роль державної освітньої політики в суспільстві. Як слушно зазначає Ю. Терещенко, “політико-правова ідеологія держави, смисловим концентратом якої є Конституція, ця, так би мовити, світська Бі блія, претендує на те, щоб визначати стратегію “суспільної діГ, включаючи освітянську” . Однак залишаються питання, на які життя вимагає від науки, якщо говорити про нашу молоду державу, адекватних відповідей і пояснень. Насамперед, чи співпадають інтереси держави і громадянського суспільства, що поступово і неухильно форму* ється, щодо стратегії і тактики розвитку освіти? Практика свідчить, що м’яко кажучи, далеко не завжди. І якщо ні, то чому? Ось питання, яке має заслуговувати на увагу з боку дослідників освітньої політики. І, нарешті, останнім часом з’явились варіанти, автори яких пропонують визначення освітньої політики, що охоплюють ознаки як politics, так і policy. При цьому робиться наголос на особливостях їх взаємовпливів. Наприклад, у нещодавно виданому спеціалізованому довіднику освітня політика (politics) визначається як “процес задоволення освітніх потреб суспільства через систему соціально детермінованих та легітимних інституцій, які визначають характер врядування в освітніх закладах та результати політики (policy) . Зустрічаються поряд з академічними, метафористичні характеристики освітньої політики (politics) як “політичного спектаклю”. “Сучасна освітня політика (politics), – переконують читача автори одного із американських видань, – нагадує театр – із своїми директорами, сценами, підбором акторів, сюжетами та, що найбільш важливо, завісою, яка виокремлює дії на сцені, що відбуваються на очах у публіки, від реального “зосередження цінностей” за лаштунками сцени. Тому громадяни Сполучених Штатів Америки реально не знають як насправді американська політика (politics) “перекручує освітні політики (policies)” . Взагалі, сфера взаємодії та взаємовпливу politics і policy є малодослідженою і перспективною темою для українських дослідників. Рух у цьому напрямку допоможе звести до спільного знаменника дослідження політичної боротьби навколо процесу розробки із здійснення освітньої політики (politics of policy) та узагальнення досвіду конкретних практик розробки, прийняття і виконання рішень політики (policy) . Отже, наскільки можна гадати після знайомства із наявними визначеннями освітньої політики, їх зміст трактується по- різному, що обумовлено різними факторами – належністю того чи іншого автора до певної наукової дисципліни, обраним теоретичним кутом зору тощо. Винайдення універсального визначення освітньої політики, з огляду на багатозначність розуміння його другої складової – “політики”, практично неможливе. Саме тому, на відміну від праць 70-90-х років минулого століття, останні фундаментальні публікації у світовій літературі з аналізу “публі-чної” політики не намагаються дати визначення цього терміну. Замість цього пропонується вважати “публічну” політику понят-тям і описувати, а не визначати його. Розглянувши лише головні і, безумовно, досить схематично, тенденції світового дослідницького простору освітньої політики, ми все ж маємо певні підстави для визначення його наукового статусу серед суспільних наук. Насамперед, це міждисциплінарна сфера знань. Одна із її складових – дослідження освітньої політики як politics. Як зазначається у вже згадуваному нами спеціалі-зованому довіднику, – це “відносно молода наукова сфера, запо-чаткована в кінці 50-х років”. Її теоретичним, концептуальним джерелом є політична наука (Political Science). Цей напрям досить динамічно розвивався, у тому числі і в нашій країні, йшов пошук “його власної ідентичності”. Друга складова освітньої політики як міждисциплінарної сфери знань, що надає їм прикладної спрямованості, це напрям, що орієнтується на науку про суспільну (державну) політику (Policy Science). Її, у свою чергу, репрезентують дві окремі відносно автономні гілки – дослідження освітньо? політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis). Особливе значення у наданні прикладної спрямованості дослідження освітньої політики надає саме аналіз освітньої політики. На початку 90-х років, — за визначенням П. Радо, – він був відсутньою ланкою освітньої політики в Україні. “У відповідності із традиціями посткомуністичних країн та “станом речей”, дослідження освіти та аналіз політики не відрізнялись і не були відокремлені один від одного” . Інституалізація аналізу політики як сфери професійної діяльності, як навчальної дисципліни, її поступове дистанціювання по відношенню до по-літичної та інших наук почалось в Україні в середині 90-х років і було обумовлено, перш за все, потребами практичної політики і управління. Відповідне експертне середовище в Україні, що нині репрезе-нтує аналіз політики, формувалось зусиллями представників різних дисциплін . Невипадково в цьому процесі із самого початку активну участь беруть науковці, що репрезентують Академію державного управління при Президентові України, її регіональні підрозділи, зокрема в Дніпропетровську, Львові і Одесі. Специфіка установи, діяльність якої орієнтована на теорію і практику державного управління країни, визначала зміст і напрям розробки нової науки як “аналізу суспільної (державної) політики” (Public Policy Analysis). Свої особливості має участь у процесі інституалізації аналізу політики науковців із вищих навчальних закладів, насамперед, із Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Школа політичної аналітики). Дещо інші, на відміну від Академії державного управління при Президентові України, завдання інституції зумовили розвиток її науковцями, на чому вони наполягають, аналізу політики як “аналізу публічної політики” (Public Policy Analysis). Одна із його складових, що становить головний інтерес для нас, – це “аналіз освітньої політики” (Education Policy Analysis) . Саме цей напрям також відпра- цьовувся українськими вченими із залученнями іноземних експертів (С ША , Англія. Нідерланди, Польща, Угорщина та інші країни) в рамках здійснюваних різноманітних освітніх проектів. У тому числі і в процесі підготовки “Національної доктрини розвитку освіти XXI столітті”. І все ж, незважаючи на досягнуті успіхи у справі розробки та популяризації відповідних знань, в Україні, як і в цілому на пострадянському просторі, і в наш час “досить поширене нерозуміння різниці між Policy Science та Political Science – обидві назви перекладаються як ‘‘політологія” або “політична наука”. Існує досить поширений погляд, що “освітня політика” (Education Policy) – це “одна із сучасних політологічних наук, що займаються теоретичним обґрунтуванням політичної діяльності в галузі освіти, плануванням і прогнозуванням едукації” . Є досить підстав стверджувати, що можливо автор словника-лексикона поділяє погляд, репрезентований і послідовно обстоюваний Б. Гершунським та багатьма його російськими колегами, який вважає, що існує нагальна потреба в окремій науці – “освітній політології” – “науці про політику в сфері освіти, якої ще фактично немає і яку ще треба буде створювати”. Вчений виходить при цьому із можливості розділу загальної (?), що розуміється як інтегративна, політології на галузеві, спеціальні (?) політологічні дисципліни. Цілком правомірно, з точки зору Б. Гершунського, таким чином говориш про політику в науці, в культурі, в охороні здоров’я і т.п. Природно, що в цьому ланцюгу перебуває і політика в сфері освіти. Ця галузь науки асимілює “в собі як внутрішні закономірності та специфічні особливості освітньої діяльності, так і міждисциплінарні знання про управління цією діяльністю у всіх його взаємопов’язаних аспектах” . Спроба згаданого автора обґрунтувати можливість існування “галузевих, спеціальних наук” в рамках політичної науки, виглядають, на наш погляд, досить штучними. Не вдаючись до більш ґрунтовної розмови із цього приводу, лише зауважимо, що актуальність і нагальність розв’язання саме освітянських проблем не може бути визначальною для обґрунтування надання певному напряму досліджень у політичній науці статусу “освітньої політології”. Адже аж ніяк не менш актуальною і суспільно значимою виглядає згадувана Б. Гершунським політика в науці, в культурі, в охороні здоров’я. До речі, порівняльні дослідження політики в галузі охорони здоров’я досить активно розробляються за кордоном і в Україні в межах предметного поля науки про політику (policy study) і їх виконавці не претендують на те, щоб репрезентувати ще одну “галузеву політологію”, або галузеву науку про політику. Один із аргументів, що наводить Б. Гершунський на користь необхідності створення “освітньої політології”, це надання їй відповідної “технологічності”. Її завдання – “давати рекомендації, що можуть бути використані у реальній практиці розробки політичних доктрин у сфері освіти, а також у процесі обґрунтування стратегій розвитку різноманітних освітніх систем”. Попередньо зауважимо, що якщо надати політології (Political Science), як рекомендує російський дослідник, певної “технологічності”, то це вже буде не політична наука. “Технологічні” питання, скажімо так, вирішуються у контексті науки про політику (Policy Science). Наголосимо ще раз, спираючись на відповідні дослідження , що політична наука (Political Science) – це дослідження самої освітньої політики (Education Politics), здійснюється “академічними вченими” і стосується “мета політики” (Politics). Наука про політику (Policy Science) – це дослідження та розробка рекомендацій для освітньої політики (Education Policy). Вони є уособленням двох різних вимірів освітньої політики – академічного та практичного, прикладного. Безпосередні виконавці досліджень для освітньої політики (Education Policy Study) та аналізу освітньої політики (Education Policy Analysis) – дослідники та аналітики політики. їх діяльність, шляхом проектування політики державних та інших інституцій, має своєю метою безпосередній вплив на її результати і наслідки. Саме аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis) як складова науки про політику (Policy Science) виконує, говорячи словами Б. Гершунського, “технологічні” функції. В контексті “аналізу освітньої політики” (Education Policy Analysis), його функцій та мети цілком логічно можна розглядати освітню політику “як управлінський стратегічний інструмент, що належить до класу гуманітарних технологій” . Виокремлюючи специфіку зазначених сфер важливо її не абсолютизувати. Обіймаючи власний статус прикладної суспільно- наукової дисципліни, аналіз політики, відповідно, й аналіз освіт-ньої політики, не може виконувати свої функції не спираючись безпосередньо на політичну науку, методологічний фундамент якої, у свою чергу, складають соціальна філософія, філософія по-літики, філософія освіти. Наголошуючи на питанні “як?”, аналіз політики (Policy Analysis) аж ніяк не може ігнорувати питання “чому?”. “Ми не можемо зрозуміти, що повинна робити (або не робити) влада, як наголошується в “аналітичній” літературі, поки ми не знаємо, що вона може чи не може робити, що є предметом “дослідницької літератури” . Предмет аналізу освітньої політики – політика (policy), що є уособленням пошуку “шляхів оптимальної реалізації інтересів суб’єктів політичної дії” у сфері освіти – державних органів, ін-ституцій громадянського суспільства, бізнесу. Предмет політич-ного аналізу освітньої політики – це політика “як об’єктивна реальність, як перелік фактів” (politics), що впливають безпосе-редньо чи опосередковано на політику (policy) різних суб’єктів освітньої системи. Політика (politics) – це об’єкт уваги представ-ників політичної науки (макрополітика). Політика (policy) – це сфера професійного інтересу представників науки про політику, її складової – аналізу політики (Policy Analysis). Отже, політичний аналіз і аналіз політики – це взаємопов’язані, але не тотожні по-няття. Цей момент, як зазначає В. Тертичка, подекуди ігнорується коли проявляється “нерозуміння відмінності між поняттям полі-тичний аналітик і аналітик політики” . У контексті вищесказаного цілком коректним і зрозумілим виглядає висновок Ф. Реймерза та Н. Мак-Гінна, що “часто аналіз політики не передбачає політичного аналізу” . Цілком можливо, що в деяких випадках дійсно достатньо, скажімо, економічного, фінансового аналізу для визначення освітньої політики (policy) як програми дій певного суб’єкта без політичного аналізу “об’єктивної реальності” (politics) – політичного середовища (інституцій, ідей, політичної культури). У процесі формування та реалізації освітньої політики (policy) важливу роль відіграють експерти (аналітики політики), які є своєрідними посередниками між дослідженням і практикою. “Завдання експерта – перетворити наукові здобутки на політичні рекомендації, але перетворення поради в рішення залишається компетенцією того, хто ухвалює рішення” . Практика розвинутих країн, зокрема, США, Швеції, Фінляндії та інших, свідчить, що дослідники часто виконують функції керівників і творців політики, а творці політики беруть участь в освітніх до-слідженнях. В Україні процес формування експертного середовища, взає-модія його представників із творцями освітньої політики має свої особливості, але це предмет окремої розмови. Лише зауважимо, що роль експертів в освітніх проектах подекуди, скажімо так, досить специфічна. Варто пригадати участь як зарубіжних, так і вітчизняних спеціалістів у “широкомасштабній суспільній містифікації” , пов’язаної з розробкою і ухваленням Національ-ної доктрини розвитку освіти у 2002 р. – яскраве підтвердження цього. Таким чином, освітня політика (Education Politics and Education Policy) — це міждисциплінарна, трансдисциплінарна сфера (field, domain) академічних та прикладних досліджень. Її складові – це, по-перше, дослідження освітньої політики як politics. Теоретичні та методологічні джерела – політична наука (Political Science), політична філософія, політична соціологія. Предмет дослідження – “мета політика” (Politics of Policy). По-друге, – дослідження та аналіз освітньої політики як policy. Теоретичне та методологічне джерело – наука про політику (Policy Science), що поділяється, у свою чергу, на дві гілки – дослідження освітньої політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis), які надають знанням прикладної спрямованості. Третя складова – порівняльна освітня політика (Comparative Education Politics and Policy). Предмет дослідження – освітня політика як politics і як policy в порівняльній перспективі. Рівні порівняльних досліджень – світова освітня політика, регіональна, національна, місцева (local), політика (politics та policy) вищих навчальних закладів, наприклад, університетів. У кожній із зазначених складових або напрямів є свої особливості, що, безумовно, позначається на загальному дизайні освітньої політики як сфери міждисциплінарних, трансдисцнплінарних академічних та прикладних досліджень. Вона відзначається еклектичним характером. Фактично єдиним інтегруючим фактором є спільна проблематика. За таких умов особливого значення набуває координація зусиль вчених, що репрезентують різні наукові дисципліни та національні традиції в світовому, регіональному та національному масштабі. В ряді країн, наприклад, у США подібна практика має досить сталу традицію. Вона дозволяє, зокрема, американським дослідникам виношувати амбіційні плани надання політико-освітній проблематиці “першочергового значення” в політичній науці та науці про політику, в науці про суспільне та державне управління, її подальшої розробки в органічному поєднанні із нагальним проблемами лідерства та врядування в освіті. Подібне завдання, на нашу думку, є актуальним і для суспільствознавців і в Україні. Координація їх зусиль – нагальне питання порядку денного освітньої політики, важлива умова нашої інтеграції у світовий дослідницький простір.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Партнерські посилання: