Фінковська Юлія
Я вірю в тебе!
Понеділок, 21 жовтня
Женя повільно брела вздовж самотньої паркової алеї до найближчої автобусної зупинки.
Падав дощ. Так по-осінньому. Листя під ногами, промоклі черевики, розтерта туш і настрій теж – осінь.
Єдине, чого справді хотілося, то це молока з медом. Дивно, з дитинства ненавиділа молоко, а тут раптом закортіло.
І домашнього сиру з густою сметанкою…
А ще хочеться прокинутися. Ну, щоб це все було сном, а потім раптом прокинутися і попросити маму розповісти казку, в якій усе неодмінно добре закінчується.
Так, в житті, напевно, не буває цілком щасливих закінчень, але ж в двадцять неодмінно прагнеш вірити в щось хороше.
А ще в двадцять хочеться жити, але така розкіш чомусь частіше дістається алкоголікам і наркоманам.
Дивне життя, будь воно тисячу разів прокляте, дивне, але дороге! Просто не всі це вчасно розуміють.
Женя стояла на зупинці та дивилася на людей таким прискіпливим поглядом, наче хотіла пробратися їм під шкіру і зрозуміти, чи є там щось вартісне.
Скільки понурих облич. Ходять вулицями, дихають киснем мільярди тіней, копій, але точно не живих створінь, які можуть творити власну долю. А більшості й не хочеться нічого творити, живуть за інерцією, сотні видихів і жодного повноцінного вдиху.
Смішно, сама була такою ж кілька днів тому, а тепер-от всього їй хочеться, до всього є цікавість.
У кожного є такий момент, котрий ділить життя на «до» і «після». І «як раніше» вже не буде.
Жаль, що такі моменти завжди несуть у собі якусь приховану фатальність.
Женя проїхала маршруткою вже кілька зупинок, сидячи біля порізаного краплями віконного скла, вдивляючись у мерехтливі картинки вулиць та будинків.
– Що там, за вікном? – почувся приємний басок від пасажира, що сидів поряд.
– Дощ, – монотонно відповіла Женя, – дощ і осінь.
– А небо яке?
– Цілком сіре, як стара перепілка, – відповіла дівчина не відриваючи погляду від вікна.
Через кілька хвилин голос озвався знову:
– Від тебе пахне квітами і дощем. Ти ще зовсім юна. А яке в тебе волосся?
Женя рвучко відвернулася від вікна і прикипіла поглядом до попутника: це був юнак, років 25-30, з красивими рисами обличчя і якимось дуже мертвим поглядом.
– А ти…
– Я – сліпий. Як кріт. Тільки не лякайся, будь-ласка.
Женя глянула на його очі, стримуючи внутрішнє тремтіння, яке щойно скувало її тіло.
Вони були світло блакитними і такими глибокими, що нагадували море, великими і страшенно красивими.
«Як прикро, він сам ніколи не побачить навіть своїх красивих очей» – подумала Женя.
Дівчина відділила пасмо свого волосся і провела ним по руці незнайомця.
Той всміхнувся.
– То ти білявка?
– Звідки ти знаєш? – здивувалася Женя.
– Світле волосся на дотик відрізняється…
– Треба ж таке!
Женя мовчала і зачудовано дивилася на незнайомця, її погляд просто магнітом притягувало до його небесних очей.
– Ти ще тут? – запитав він, коли мовчання затягнулося.
– Так. Мені ще хвилин 10 їхати.
– Тоді давайте поламаємо кістки цьому мовчанню, – усміхнувся незнайомець. – Я – Женя.
– Треба ж таке! – вдруге мовила дівчина. – Я також Женя.
– Радий знайомству, щоправда мені на наступній вже виходити…
– Як ти знаєш, коли твоя зупинка?
– Їх повинно бути 15 за весь мій маршрут, от я і рахую.
– Вдалого дня, може ще якось побачимося, – усміхнулася Женя.
– Неодмінно, я це відчуваю.
Середа, 28 жовтня
– Ну от, ми знову зустрілися, і знову є півгодини для хорошої розмови. Я часто згадував тебе, – почула в свою адресу Женя, сідаючи біля свого сліпого тезки.
– Як ти знаєш, що це я? Я ж мовчала.
– Я запам’ятав твій запах.
– Квітів і дощу?
– Так. А ще… Якоїсь глибокої безвиході.
– Хіба вона пахне?
– Для мене, кожна дрібничка має свій запах… – мовив Женя, а трохи згодом додав: – А про що мріють дівчата твого віку?
– За всіх не скажу, я мрію про велику полуницю, подорож у Париж і… трохи довше життя, ніж мені відміряли Мойри, богині долі.
– Ти чимось хвора?
– А правду кажуть, що випадковим людям легше відкриватися… Зазвичай, цим не хваляться, а тобі скажу. Так, у мене cancer.
– А що це?
– Ну, ще така тварина є, з клешнями. Тільки не говори цього вголос, будь ласка. Знаю, дивно, бо з діагнозом змирилася, а слова цього чути не можу.
– У кожного – свій хрест, а ми в житті нічим не відрізняємося від піщинок.
Жень, а давай завтра підемо прогулятися?
– Ти серйозно?
– Цілком. О третій, в парку. Зможеш?
– Я подумаю…
– Просто вже тринадцята зупинка…
– Тоді до завтра.
Четвер, 29 жовтня
– Тримай, це тобі, – сказав Женя, простягаючи дівчині маленьку торбинку, коли вони сиділи у парку на лавці.
– Що це?
– Велика соковита полуниця.
– У жовтні?
– В мене товариш в Польщі, там її сезон ще не закінчився.
– А в Париж ти мене теж відвезеш?
– Це вже складніше…
– Знаєш… Я завтра лягаю в лікарню… Немає сил боротися самій з озброєним ворогом… Просто, хочу, щоб ти знав, що ще обов’язково зможеш бачити. Я вірю у тебе.
Женя підсунувся до дівчини ближче, торкнувся долонею щоки і міцно її поцілував.
– Для чого ти це зробив?
– Захотілося.
– А ти завжди робиш те, що хочеш?
– Життя – коротке, кому, як не тобі про це знати, і треба встигнути наробити дурниць.
– Тоді хай це буде найкращою дурницею в нашому житті.
– Можна я тобі якось подзвоню?
– Я буду рада.
Вівторок, 4 листопада
– Алло, це Женя. Знаєш, ти мені сьогодні снилася, у вигляді янгола…
– Я так рада тебе ще раз почути.
– Впевнений, ще не раз мене почуєш. Я тобі тепер так просто спокою не дам!
– Не треба, не кажи багато. Мені досить твого мовчання, щоб розуміти, що я ще жива.
– Якого кольору сьогодні небо?
– Кольору твоїх очей.
– Але… Я не знаю, які вони…
– Згадуй мене хоч іноді.
– Мені тепер завжди пахне квітами…
Середа, 5 листопада
Вранці Женю розбудив наполегливий дзвінок.
– Євгеній Степанович? Це вам телефонує завідуючий відділу мікрохірургії ока Борис Павлович. Ви були у нас на консультації, пригадуєте? Є для вас просто карколомні новини! З’явився донор, тільки операцію треба робити терміново, поки орган функціонує.
– Невже є шанс..? Як?
– Завжди є. Ми на вас чекатимемо.
– Боже… Дякую Тобі…Через півгодини я буду у вас.
Неділя, 9 листопада
– Знімайте пов’язку, обережно. Розплющуйте очі поволі, не поспішайте.. Ну… Як? – запитував Женю професор з відчутною дозою хвилювання в голосі.
Хлопець розплющив очі і затремтів, сльози струмками потекли по щоках.
– Чому ви плачете? Зображення може бути ще розмите, може бути темне… Всяке буває. То як?
– Я… Я бачу… Я можу… Ви – ювеліри, майстри! Дякую…
– Заспокойтеся-заспокойтеся. Ми всього лише зробили свою роботу, дякувати вам треба тій дівчині, що «заповіла» вам свої очі. Царство їй Небесне.
– Хто…вона?
– Нам відомо лише, що померла сьогодні, в онкології. Залишила розписку на пересадку очей вам. Тому, логічно, ви повинні її знати.
Женя заплющив очі й міцно притулився обличчям до подушки.
Середа, 19 листопада.
– Як ви себе почуваєте сьогодні?
– Я бачу і це вже – диво. Скоро мене випишуть?
– Власне тому я й хотів поговорити. Очі прижилися, тримати вас тут більше немає сенсу, починайте життя з нового аркуша! Я приніс вам лист. Його залишила та дівчина, очима якої ви на мене дивитеся. Ви вже можете читати самостійно, тому я віддаю його.
Щасти вам.
– Дякую вам за все.
Женя відкрив конверт і розгорнув листа. Пальці не слухалися, тремтіли.
Почав повільно читати.
« Привіт. Щиро вірю, що цього листа ти читатимеш сам, принаймні я зробила для цього все, що могла. Мені важко зараз багато писати,але сказати хочеться багато. Ти з тих людей, які вриваються раптово і ламають світ. Одного понеділка я вирішила, що не хочу дожити до своєї смерті, хочу померти уві сні від кольорових таблеток, але у маршрутці я зустріла сліпого хлопця, який жив наперекір всьому!
Я вдячна тобі за ці кілька митей щастя, завдяки тобі я прожила на два тижні більше.
Єдине прохання: намагайся бачити багато всього,тоді хоча б мої очі побачать все те, що не встигла я.
В тобі – частинка мене.
Я вірю в тебе!
Женя…
Твоя Женя…»
Женя протер від сліз очі і взяв до рук мобільний.
– Доброго дня. Я можу замовити у вас великий букет квітів? Чудово. Яких? Червоних гвоздик, мабуть, буде доречно… Хоча… Ні, під три чорти всі ці канони, давайте рожеві троянди. Коли буде готовий? Спасибі.
Через кілька хвилин Женя знову схопився за телефон.
– Алло. Аеропорт? О котрій найближчий рейс до Парижа? 17.30? Дякую.
Хлопець глянув на небо і усміхнувся:
– Скоро Ти побачиш Париж, моя люба, обіцяю тобі…
Завантаження ...