Архів теґу: наука

ЛИСТ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси , однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.