…З давніх пір Ти докоряв мені (і тет-а-тет, і при сторонніх, – принизливість останньої обставини Ти ніколи не брав до уваги, справи Твоїх дітей завжди обговорювались при всіх), що завдяки Твоїй праці я жив, не терпів жодних нестатків, у спокої, теплі, достатку. Я згадую Твої зауваження, які залишили у моєму мозку справжні борозни: “А я з семи років ходив з візком по селах”, “Ми всі спали в одній кімнаті”, “Ми були щасливими, коли мали картоплю”, “Через нестачу зимового одягу у мене роками були на ногах відкриті рани”, “Я був хлопчиком, коли мене віддали до Пізека в магазин”, “З дому я нічого не діставав, навіть на час військової служби, я сам посилав гроші додому”, “І все ж, і все ж – батько для мене завжди був батьком. Хто тепер так ставиться до батьків? Що знають діти? Вони ж нічого не зазнали! Хіба сьогоднішня дитина це зрозуміє?” За інших умов такі розповіді могли б стати відмінним засобом виховання, могли б надати бадьорості і сил, щоб витримати такі ж біди і нестатки, яких зазнав батько. Але Ти цілком не хотів цього, завдяки Твоїм зусиллям становище сім’ї змінилося, можливості відзначитися так само, як Ти, відпали. Таку можливість можна було б створити лише насильницьки, переворотом, треба було б вирватися з дому (за умови, що знайшлося б досить рішучості і сили для цього і мати зі свого боку не протидіяла б своїми засобами). Але цього Ти зовсім не хотів, Ти назвав би це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрадництвом, божевіллям. На той час як, з одного боку, Ти, наводячи приклади, розповідаючи, соромлячи, спонукав до цього, Ти, з другого боку, строго це забороняв. Інакше ж Тебе повинна була б захопити ідея Оттл (сестра Кафки. – перекл.) в Цюрау, якщо не вважати на супутні обставини. Вона прагнула в село, з якого Ти родом, вона хотіла роботи і нестатків – того ж, що перетерпів Ти, вона не хотіла користуватися надбанням Твоєї праці, хотіла бути, як і Ти, незалежною від свого батька. Хіба це такі вже страшні наміри? Такі далекі від Твоїх прикладів і повчань. Хай наміри Оттли в кінцевому підсумку не досягли успіху, вона намагалася здійснити їх, можливо, трохи чудернацьки, надто галасливо, вона не досить повважала на своїх батьків. Але хіба в цьому була тільки її провина? Чи не винними були і обставини, насамперед те, що Ти був такий відчужений від неї? Хіба в магазині вона була Тобі менш чужою.) Ти потім сам хотів себе умовити), чим пізніше в Цюрау? І хіба не у Твоїй владі було (за умови, якби Ти міг побороти себе) підбадьорити, порадити, доглянути за нею, а можливо, навіть просто виявити терпіння, щоб цей замір обернувся на добро?
Після таких уроків Ти зазвичай гірко жартував, що нам надто добре живеться. Але цей жарт в певному розумінні не є жартом. Те, за що Ти повинен був боротися, ми отримували з Твоїх рук, але боротьбу за життя у зовнішньому світі, яка Тобі давалася легко і якої, зрозуміло, не обминули і ми, – цю боротьбу ми повинні були пізніше вести, у зрілому віці, але дитячими силами. Я не стверждую, що через це ми виявилися в більш важкому, ніж Ти, становищі – ми були, очевидно, в однаковому становищі (при цьому я, звичайно, не порівнюю вихідні позиції), – ми у невигідному становищі лише в тому розумінні, що не можемо чванитись своїми бідами і нікого не можемо принизити ними, як це робив Ти. Я не заперечую, що я дійсно міг би належним чином скористатися здобутками Твоєї великої і успішної праці, використати їх на благо і примножити, на Твою радість, але цьому завадило наше відчуження. Я міг користуватися тим, що Ти дав, але лише відчуваючи сором, втому, слабкість, почуття провини. Тому я можу дякувати Тобі за все тільки як злидар, але не ділом…
XXX
…Я зовсім не передбачав, чи можливий є і що буде означати для мене шлюб : це найбільше страхіття всього мого життя звалилось на мене майже цілком несподівано.