Джерело: Людина в цивілізації XXI століття:проблема свободи / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т.В.Лютий , Г.І.Шалашенко, Є.І.Андрос, А.М. Дондюк, Г.П.Ковадло, Н.В.Хамітов, О.А.Ярош, В.П.Загороднюк. – К.: Наукова думка, 2005. – 273 с. Режим доступу: http://filosof.com.ua/Tabac.zip
Ніхто у світі волю не купив.
Ніхто в дарунок не одержав владу.
Тут, брате, треба надривать пупи,
Там, голубе, можливо, треба й падать –
Не припадать до вражої стопи,
Не повзати в своїй-таки оселі…
То ж не товчися дурнем по пустелі –
Хоч крок своїм оазисом ступи.
Михайло Шевченко
Ці рядки Михайла Шевченка, написані ще буремного 1988 року, пригадалися самі собою тому, що вони є пророчими, знаменними і не втратили своєї значущості нині ані на йоту.
Отже, становлення українства, повноцінного громадянського суспільства в Україні, котре відбулося на очах усієї планети, є вагомим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, багаторічне попрання якої діями старої влади не могло не сприяти тому результату, який бачимо, – пробудження й становлення нації, українського громадянського суспільства.
Українська спільнота, обравши громадянську позицію у підході до розв’язання кардинального соціокультурного питання – який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представницькою демократією, демократичним, людиномірним державним устроєм та стандартами життя, чи євразійський, із керованою демократією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і поведінкою людей, – віддала перевагу пріоритетності саме європейського вибору України, європейських цінностей і норм життя.
Цей вибір був вільний, позбавлений примусу і виходив лише з усвідомлення того, що потрібно раз і назавжди вибрати – між шляхом свободи і реалізації засадничих європейських цінностей та шляхом руху у зворотний бік. Цей вибір був раціональним, бо грунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі відбувалися в країні, і відповідальним, бо ж виходив саме із самостійного промислення кожним соціокультурної реальності останнього десятиліття.
Кожна окрема людина і десятки мільйонів людей разом перебрали цю відповідальність на себе, бо ж була перейдена межа попрання гідності, як суто людської, так і національної, як суспільного самоствердження пересічного, середньостатистичного громадянина України, цей перехід засвідчував, що можна розпрощатися зі сподіваннями, що із тобою ця влада будь-коли буде рахуватися, зважати на тебе. І це було не просто якоюсь емоцією – (хоча й про обурення теж ідеться). Це була реакція душі та духу, глибоко закорінена у відрефлексованій, дуже добре промисленій – саме в дусі некласичної, спрямованої на ствердження гуманістичних засад суспільного буття – раціональності.
Саме це останнє – ствердження людиномірності соціокультурного облаштування країни – і є центральним, визначальним у сучасно, несцієнтистськи зорієнтованій, некласичній раціональності і усіх її засадничих принципів: плюралізму, альтернативності, децентрованості, критичності та самокритичності, толерантності, тобто ставлення до іншого як Іншого з великої літери, екосвідомості, відповідальності за долю буття, нецинічної (тобто не протилежної собі та інших або такої, за якою мета виправдовує засоби) моралі.
І саме таким був вибір української людини, яка хоче жити не у малоросійській губернії та згідно з євразійськими вартостями та уподобаннями, а у вільній, суверенній державі вільних, а отже, і відповідальних громадян. У державі, спрямованій у Європу, не лише у своїх зовнішньополітичних прагненнях, а передовсім у сенсі бажання облаштувати внутрішньоукраїнське буття на засадах некласичної, гуманістично зорієнтованої і, передусім, комунікативної (у сенсі міжлюдського спілкування вільних, суверенних особистостей, справжніх громадян) раціональності. Українська людина, яка хоче, щоб внутрішньоукраїнське буття було облаштованим відповідно до культурних, економічних, життєвих європейських стандартів, спираючись на багатовіковий український досвід, особливо козацької доби: виборності, обов’язкових щорічних рад запорожців, місцевого самоврядування та судочинства, тривалої збройної боротьби українців за волю, державний суверенітет, соціальне та національне визволення.
Проте реальність сьогодення не є такою однозначною, саме так соціокультурно зорієнтованою. У значній частині України, великих містах її південного сходу переважає орієнтація на євразійські цінності, на продовження етатизму та авторитаризму, на декоративну демократію, на подальше упослідження корінних громадянських прав пересічної людини. До того ж усе це помножене на зросійщення й активне несприйняття всього українського: культури, традицій, ціннісних орієнтацій, віри, не кажемо вже про мову. Тобто наразі маємо ситуацію розколу, різкого розходження цивілізаційних орієнтацій, ціннісних уподобань, соціокультурного вибору. Відповідно до цього і потрібно розглядати усі ті негаразди та проблеми, із котрими зіткнулася українська суспільність, нинішні й на перспективу.
Говорячи про них, потрібно сказати про ту соціокультурну ситуацію, про той реальний політичний та соціально-економічний устрій, котрий складався і склався в Україні впродовж усіх років незалежності, особливо останнього десятиліття.
Передусім зауважимо, що в основі всього суспільно-політичного та економічного устрою України лежить приватна власність, але не європейського, цивілізованого штибу, за яким існує найвищий у світі відсоток заробітної платні в структурі собівартості продукції і різниця між заробітною платою керівників і найманих працівників законодавчо закріпленим чином не перевищує співвідношення 1:10. А того штибу, за яким ці пропорції у рази, десятки й сотні разів різняться, де запанував кланово-олігархічний капітал і вітчизняні олігархи, особливо із південно-східних регіонів, приватизувавши за безцінь підприємства найприбутковіших і найвагоміших секторів економіки, стали належати до найзаможніших у Європі. За яким, зрештою, цей кланово-олігархічний капітал зрісся з місцевою та столичною владою і криміналітетом і, врешті-решт, зробив ривок до панування на політичному олімпі, посилаючи свій вплив у Верховній Раді, уряді, Адміністрації Президента.
У зв’язку із цим існує кілька соціокультурних проблем, які так чи так, але все одно доведеться розв’язувати в перспективі, які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу і без розв’язання яких неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не можлива зреалізація людської гідності.
Найперша, засаднича серед цих проблем – конституційне закріплення системи політично відповідальної влади, тобто такої форми парламентсько-президентської демократії, за якої уряд формується незалежно ні від чиєї волі, окрім волі виборців – як уряд парламентської більшості. Формується автоматично, як це робиться в будь-якій країні Європи: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Чехії та інших. У це, зрештою, все упирається.
З цим пов’язана й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики. Адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв’язання питання “влада – опозиція”, з чіткого унормування їхніх стосунків, спрямованих на те, щоб у нас було, як у Європі: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, постійний суспільний діалог на всіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей: телебачення, радіо, преси та ін.
Так само безпосередньо стосується всіх, кожного пересічного громадянина і соціально-економічна спрямованість держави, котра теж потребує постійного суспільного дискурсу.
Найбільш визначальними при цьому є такі проблеми. Перша – це плекання, ствердження середнього класу, який повинен стати, як у Європі, визначальним, панівним у суспільстві. Ідеться, знову ж таки, як на Заході, – не лише про дрібних підприємців та працівників фінансово-банківської сфери, а про представників найбільш масових професій: кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, науковців, викладачів технікумів та вузів, середньостатистичного селянина, працю яких маємо оцінювати адекватно, так, як і в Європі.
І друга – проблема побудови системи соціального партнерства. До цієї системи належить дві постійно діючі підсистеми: усталена система взаємодії уряду, підприємців і найманих робітників і друга, найголовніша, підсистема – постійно діючий дискурс щодо нагальних і найбільш гострих проблем сьогодення. А саме: щодо різкого і одномоментного майнового розшарування, походження статків вітчизняних олігархів, нечуваного зниження життєвого рівня пересічного українського громадянина (а це 90 з лишком відсотків усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як наслідок, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі – це проблеми, що різко загострилися останнім десятиліттям: житлова, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, тінізація економіки, зрештою – надзвичайно тяжка за українських реалій екологічна ситуація та проблема депопуляції і т.д. і т.п.
Є об’єктивно існуючі потреби (і відповідні їм інтереси) – Маркс тут зовсім ні при чому – потреби в умовах інформаційно насиченого суспільства: масових комунікацій, телевізорів, “човникової” торгівлі та закордонного заробітчанства, зрештою – жити за стандартами цивілізованих країн. До того ж чому, власне, саме я маю бідувати, існувати на грані виживання, тимчасом як вони (нові “українці”) – та дуже маленька частинка нашого народу, до того ж у масі своїй сірість та брутальність – у цей же час може жирувати? Жирувати на перерозподілі надбаного неймовірними зусиллями всіх, усіх загалом, (і лише через те, що вони мають доступ до владних структур, котрі дають їм змогу це робити). До того ж – в ім’я “високої” мети: створення і утвердження нового власника.
Урешті-решт у десятків мільйонів українських людей – колишнього справжнього середнього класу ( і не лише за тогочасними мірками, а й у реальному самопочуванні громадян) – виникало цілковито резонне запитання: чому після всього того, що я мав та ким я був, і це було зовсім нещодавно, саме я, і саме після щойно означеного, повинен, вкотре в українській історії, бути тим гноєм, що ним вистилається шлях у майбутнє?
Прірва між різними соціальними стратами суспільства, як і між виконавчою владою та народом, котра утворилася упродовж тринадцяти років, має бути подолана. Запорука цього – утвердження в українському соціумі вищеозначеної системи постійно діючого дискурсу з усіх нагальних, болючих питань сьогодення.
Лише те суспільство може сподіватися на свій власний поступ, котре здатне розв’язувати найгостріші і нагальні проблеми, які постають перед ним, насамперед перед пересічним, середньостатистичним громадянином на тому чи тому відтинку його розвитку. Як відомо, на сьогодні найперше – це питання про достойну винагороду за трудовий внесок, а відтак – про створення платоспроможного покупця і ствердження у пересічного громадянина України його людської гідності.
Повернути людську гідність потрібно і найбільш упослідженій частині українства – українським селянам, а це – третина всього населення – 17 мільйонів людей, які не менше, аніж решта громадян України, заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують . Бо саме на їхніх кістках, на їх – до десяти мільйонів – геноциді у 20 – 30-і роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і було створено ту індустріальну міць Сходу та Півдня України, яка нині стала розмінною картою, предметом шантажу з боку олігархів того регіону та їхньої владної регіональної обслуги.
Їхня доля, а відповідно і особисте самопочування кожного із них, видається найбільш примарною і драматичною: повернення – від цілковитої механізації у полі і на фермі у брежнєвсько-горбачовські часи – знову до вил, лопати і граблів, а в соціальному плані – до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність майбутнього, особливо щодо можливості одержати освіту, сільської молоді.
Що було на селі іще десять років тому? Передовсім – товарне, механізоване великотоварне виробництво. Високомеханізовані тваринницькі ферми, польові стани та ремонтні майстерні – в кожному селі. Восьмигодинний робочий день, розбудова соціальної інфраструктури, масове будівництво житла, доріг, 50 млн. тонн хліба і 6 млн. тонн цукру в 1990 році. І, відповідно, настрій людей: бадьорий, упевнений, сповнений оптимістичних сподівань.
Як же нині вирішується подальша доля половини етнічних українців у державі, доля селян? За колишнього режиму було видано низку указів про паювання землі, схвалено Земельний кодекс. Приймали, не поцікавившись думкою самих селян, тобто не скориставшись ні європейським досвідом широкої суспільної дискусії із цього питання, ні досвідом вітчизняним, багатодесятилітнім досвідом кооперативного руху в ХIХ – ХХ століттях в Україні, одним із найвидатніших організаторів і ідеологів якого був, зокрема, член Генерального секретаріату (уряду) Центральної Ради – генеральний секретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 року – голова Ради міністрів Директорії УНР Б.М. Мартос.
Отже, як видається, ситуація на селі штучно повертається у дореволюційні часи, і в плані організаційному, і в плані матеріально-технічного його забезпечення. Із відповідними наслідками соціально-психологічного ґатунку: масовою втечею із села молоді, зневірою, стомленістю, відсутністю сподівань на краще у тих, хто залишається.
Нищення українського села – а це була цілеспрямована упродовж останніх десяти років політика кучмівського режиму – удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною ІІ і його відміни без надання селянам землі у 1861 році; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932–33 років) удар по генетичному коду українства, не менш сильний, ніж усі попередні.
Життєвий світ особистості, отой Lebenswelt українського селянина – це не щось абстрактне, а дуже конкретне – це українське село в усій його цілісності. Тому фермерство у принципі (не кажучи вже про такі суто економічні речі, як велика механізація, сівозміни, тваринницькі комплекси) не може забезпечити цілісного соціокультурного функціонування села: турботу про молодь (школи та дитячі садки), про пенсіонерів, медпункти, газифікацію, магазини, побутові заклади, дороги, шкільні автобуси тощо.
У планетарному масштабі відбувається перехід до постіндустріального суспільства, технотронної ери. Але це зовсім не означає, що втрачається специфіка життєвого світу різних спільнот, зокрема сільських. Навпаки, саме такий підхід до села – не як до життєвого світу особистості, сільського жителя, а лише як до комори, як засобу постачання продуктів харчування, є згубним (не кажучи вже про те, що він є відверто антигуманним у своїй основі).
Нормальне, людиномірне життя на селі і нормальне, тобто високотоварне, ефективне сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехнічному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці. Це можливо лише у великих, на рівні усього села кооперативних господарствах, де б селяни працювали не як батраки, а як вільні люди і самі обирали своїх керівників . А тим часом нинішній селянин знову повернутий на кілька століть назад, – і за основними знаряддями праці (вила та лопата), не кажучи вже про цілковите руйнування тваринницьких ферм, і за стосунками із новими хазяями життя на селі, – фактично кріпацькими, якщо не рабськими. Про яку суверенність, рівність, а отже, і свободу, людську гідність при цьому може йтися?
Отже, село знову повернуте із шляху органічного, предковічного життєвого світу українського селянина на шлях наймитування та батрацтва, найпримітивніших форм виживання. Відтак треба забути про той образ села, який завжди існував, – як скарбниці українського духу, мови, пісні і традицій. Не до того нині сільській людині – хоча б якось звести кінці з кінцями.
Увесь час із задоволенням, аж слюнки текли, лунали розмови з усіх високих трибун, із телебачення про ринкові реформи на селі як найбільшу заслугу влади. Який цинізм, які окупаційні настрої!
Повертаючись знову до загальноукраїнських проблем становлення громадянського суспільства і реалізації ідеалів свободи, слід іще раз підкреслити, що Україна опинилася перед новими випробуваннями цивілізаційного розлому, соціокультурного вибору, який назрівав підспудно і виник зовсім не на пустому місці. Основним його чинником, корінною причиною є панування в економіці й у політиці, владній вертикалі кланово-олігархічного, масштабного навіть за європейськими мірками капіталу і відповідне різке й одномоментне майнове розшарування громадян, внаслідок чого практично 90% із них опинилися в ситуації повсякденного виживання.
Усе це призвело, та й не могло не призвести, до розчавлення особистості, постійного психологічного пресингу на неї, що викликало в ній цілком певний внутрішній спротив, який довгий час перебував у латентному, пригніченому стані. Чи не утвердження кланово-олігархічних структур і їх повсюдна присутність та вплив є основною причиною такого психологічного стану? І чи не повсюдна корумпованість влади й необмежений авторитаризм начальників істотно доповнили підстави для знеособлення та глухого внутрішнього невдоволення людей? Авторитаризм “начальників”, абсолютне переважання рольової функції спілкування (на сучасному сленгу йдеться про тих, хто знайшов своє місце в житті, або ж про виконавчу вертикаль) грунтувалися на традиції, що вже склалася за попереднього режиму, традиції відсутності звітності на всіх рівнях влади. Для цього соціального типу мораль (навіть у своїй подвійній формі) перестала відігравати будь-яку стримуючу роль. Явище нічим не обмеженого у своєму свавіллі авторитарного “начальника” (на підприємстві, в районі, місті, області, у податковій інспекції тощо) є чинником, що спричиняв лише самозамикання особистості, а отже, її деструкцію та внутрішній, глибоко схований за позірною байдужістю, спротив.
На українську людину, пересічного, середньостатистичного громадянина звалилася ціла низка негараздів і проблем, що змушує розглядати українське соціальне середовище як парадоксальне: українська людина, грунтовно освічена і широко поінформована, висококваліфікована, працьовита й творча, за обставин вимріяного і виплеканого поколіннями суверенітету була поставлена в умови не самоствердження і повноцінної самореалізації, а виживання. Виживання багатьма параметрами: прірви, що утворилася між повсякденними турботами пересічного громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, коли середньостатистичний громадянин, просто полишений сам на сам зі своїм негараздами і проблемами, нечуваного у цивілізованому світі перепаду між рівнем заробітної платні та квартирної плати (не кажучи уже про можливість поліпшити свої житлові умови), масового безробіття, поглиблення проблем медицини і зменшення реальної можливості одержання пристойної освіти, масової бідності і постійних психологічних стресів, відтак депопуляції українців — багаторічного перевищення смертності над народжуваністю, закордонного заробітчанства в найгіршому виконанні, торгівлі жінками, зрештою — вкраденими в ощадбанку вкладами і т.д., і т.п.
До всього цього додався той інформаційний шок, котрий отримала українська людина внаслідок оприлюднення касет майора Мельниченка, які назавжди підірвали довіру українців до влади, до її вищого ешелону. Особливою, принципово значущою була при цьому роль О. О. Мороза, котрий зважився на цей неоціненний, мужній крок, чим назавжди вписав своє ім’я в анали вітчизняної історії, у надзвичайно болісний процес становлення української нації та, відповідно, громадянського суспільства в Україні.
Усе це, разом узяте, й підвело десятки мільйонів громадян до їхнього глибинного соціокультурного вибору, до тієї громадянської позиції, яка була продемонстрована і на Майдані незалежності, і на десятках площ інших міст України. Ідеться про регулярне, упродовж десяти років попрання владою людської гідності українських громадян. Останньою краплею було обурення від відвертого, глибоко аморального фальшування результатів виборів.
За усім цим стояли, по-перше, безпосередні кланово-олігархічні інтереси мультимільйонерів та мільярдерів із Донбасу та взагалі великих міст регіону Півдня та Сходу України, котрі ні за що не хотіли розпрощатися зі своїми надприбутками (як відомо, однією з корінних особливостей українського великого бізнесу була пряма залежність його успіхів від наближеності до влади – як центральної, так і обласної). Саме для них, для діяльності цих олігархів, було створено вільні економічні зони, введено пільгове оподаткування – не демократія, а плутократія в економіці. Саме вони захопили, монополізували провідні сектори економіки на південному сході України, що призвело до розпалювання саме ними сепаратистських настроїв. По-друге, за цим стояв інтерес голів облдержадміністрацій, котрі в будь-який спосіб намагалися зберегти свої портфелі, свій вплив і свої статки.
І все це накладається на іще одну проблему, котра відіграла при цьому не останню роль. Ідеться про соціокультурні уподобання і пристрасність російськомовного населення великих міст південного сходу України. Їх активно використовували і олігархи цього регіону, і їхня владна обслуга. Як ми вже зазначали, цьому населенню не те що не потрібні ніякі європейські цінності: заради консервації своєї мовної та культурної російської ідентичності вони готові на все, аж до посягання на територіальну цілісність України. Несприйняття ними всього українського має якийсь фанатичний, якщо не зоологічний, характер. Це – результат, звісна річ, 350 років спільного проживання і цілеспрямованої русифікаторської політики в Україні, особливо за радянських часів, агресивного російського націоналізму. Але й про останні десять років теж не треба забувати. Нічого не було зроблено, щоб прорубати для цього російськомовного населення інформаційне “вікно в Європу”, насамперед шляхом повноцінного, без “темників”, безцензурного функціонування центральних каналів телебачення. Більше того, не було зрозуміло, чи є ці канали власне українськими, і не лише за мовою, але й за самою своєю ідеологією і культурною спрямованістю.
Далі, цілеспрямовано нищилося українське книговидавництво, що зробило українську книжку фактично недоступною жителям великих міст південного сходу України.
Не останню роль, як це не прикро визнавати, у розпалюванні антиукраїнських настроїв серед мешканців цих міст відіграла Українська православна церква Московського патріархату.
Говорячи у цілому, за останнє десятиріччя влада не лише нічого не зробила для зближення культурного середовища україномовних та російськомовних етнічних українців, а, навпаки, своєю бездіяльністю активно сприяла утворенню усе більшого розриву між ними, між їхніми симпатіями, системою засадничих цінностей.
Усе це, зрештою, вилилось в Україні у відвертий сепаратизм та несприйняття влади в як української, що можна було спостерігати і в часи Помаранчевої революції, і спостерігаємо й нині (хай і не в такій відвертій формі, а хоча б під маркою “федералізації”). І коли вже справа дійшла до того, що колишній голова адміністрації Запоріжжя (!!!) почав говорити про автономію (від кого – від України?), то тут уже потрібно замислитися дуже серйозно. Ми вже це проходили у часи Української революції 1917–1920 років: (згадаймо і з’їзд Рад у Харкові, і Донецько-Криворізьку республіку). Добре відомо, чим усе це закінчилося.
Отже, хід останніх президентських виборів висвітлив низку доленосних для українського суспільства особливостей і, водночас, проблем.
По-перше, він засвідчив остаточне пробудження української нації; по-друге – повноваге становлення (незалежно від етнічної, майнової чи конфесійної приналежності) українського громадянина, котрий цілком свідомо, обдумано й відповідально поставився до власного соціокультурного вибору, вибору майбутнього України як своєї персональної справи. Відтак відбулося становлення української нації і українського громадянського суспільства, котрі віднині є і не зважати на які надалі не зможе дозволити собі жодна влада.
Проте, чи є становлення української нації – а це вирішальна обставина ствердження громадянського суспільства в Україні – остаточно завершеним ? Мабуть, твердити так було б передчасним.
Отже, вибори виявили низку антропокультурних та соціокультурних проблем, серед яких чільне місце належить проблемі, яку розглянемо далі.
Йдеться про чи не вперше засвідчену ситуацію, про передумови якої можна було здогадуватися раніше, але яка у повному обсязі постала якраз під час останніх виборів: різке розмежування, розкол електоральних уподобань в Україні вперше відбулися не на основі політичного поділу на представників багатих та бідних, підприємців та найманих працівників та ін., а на основі соціокультурних уподобань та спрямованості, на основі цивілізаційного вибору: європейського чи євразійського.
І все було б добре, нічого б не насторожувало, якби не одна обставина.
За дивною, на перший погляд, але водночас дуже прозорою і зрозумілою обставиною цей вибір, цей поділ електоральних уподобань географічно збігся із поділом жителів України на україномовних українців і російськомовних громадян України – жителів великих міст південного сходу держави*.
На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російськомовних українців слід спинитися окремо: саме це може визначальним чином вплинути на нинішній і майбутній соціокультурний вибір України, визначити її майбутнє.
Держава Україна може відбутися лише тоді, коли в ній остаточно, у повному обсязі складуться українська етнічна нація і, відповідно, громадянське суспільство України. А останнє може скластися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави України, а саме – української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не поділяє громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей).
Проте абсолютно зрозуміло, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствердилися українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці становлять стрижень, осереддя української політичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство.
Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація більш-менш зрозуміла (ми можемо лише висловити побажання, щоб вони загалом рано чи пізно стали належними до української політичної нації), то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців , які стали такими внаслідок відверто русифікаторської політики в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню – воно повинно бути вирішене з часом абсолютно однозначним чином – через остаточне повернення їх у лоно рідного народу.
Згідно з останнім переписом 2001 року, в Україні проживає близько 8 мільйонів етнічних росіян, близько 3 млн. представників інших національностей і близько 36 млн. етнічних українців.
Оці 36 млн. етнічних українців поділяються на дві нерівні частини. Одна з них, зрозуміло яка, – україномовна більшість (понад 25 млн. чоловік), – україномовна й котра ідентифікує себе як українців. Друга – так звані російськомовні етнічні українці.
Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, національна свідомість, їхнє світовідчуття та світорозуміння? Ось корінь проблеми.
Так звані російськомовні українці, значна частина жителів великих міст південного сходу та півдня України, – це, з одного боку, кілька мільйонів людей, які всі є нашими громадянами.
Проте, з іншого боку, під питанням є їх належність до української нації, а отже, і до українського громадянського суспільства.
Їхня поведінка саме як громадян України є непрогнозованою, непередбачуваною, зорієнтованою не на європейські цінності, а на цінності й культуру євразійську, є “совковою”, проросійською, не сповна українською – в кращому разі.
Отже, про головний висновок і центральну проблему: через таку несформованість української нації в остаточному вигляді, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства, що активно, надзвичайно активно й цілеспрямовано використовували донбаські олігархи та їхня владна обслуга, в Україні відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, тому проблемним лишається майбутнє України як цілісної держави в межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою.
Це – величезна, визначальна проблема, котра потребує найпильнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи і політичної та інтелектуальної еліти, і всього громадянського суспільства: без постійно діючого громадського дискурсу цього та низки інших, пов’язаних з ним питань, сьогодні і надалі ніяк не обійтися.
Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) і цей постійно діючий суспільний дискурс є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як справді української . Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормального суспільства – єдиної, цілісної української нації та загальноукраїнського громадянського суспільства.
У противному разі в українців відсутнє майбутнє як нації: вони не мають на планеті іншої, історично належної і міжнародно-правовим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави – України.
Відтак про низку тих проблем, котрі потрібно колективно промислювати, обговорювати (на всіх рівнях: і політичної та інтелектуальної еліти, і громадянського дискурсу) і які вимагають свого, мабуть, розтягнутого на роки й десятиліття, але усе ж розв’язання. Проблеми накопичувалися роками і десятиліттями, отже, й промислювати, обговорювати і розв’язувати їх можна теж впродовж тривалого часу. Отже, вихідну позицію розв’язання проблем і необхідного дискурсу: ідеться про територіальне питання в стосунках України та Росії. Це питання було остаточно розв’язане і закріплене системою міжнародних договорів. Але нині воно – під маркою ідеї федералізації – його почали мусувати знову, як чомусь, теж незрозуміло чому, почали зачіпати й закріплені в Конституції питання про державну мову України та її громадянство як єдині.
В Україні немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських (про кримських татар не будемо довго говорити, бо є головне: Україна як суверенна, незалежна держава, дозволила цьому 300-тисячному народові повернутися у Крим, на свою історичну батьківщину і економічно та юридично сприяє їх облаштуванню).
Отже, немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських. Немає їх і в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській та інших областях, де споконвічно проживають саме етнічні українці (за винятком великих міст, котрі мають змішане населення і були цілеспрямовано заселені в радянські часи росіянами).
Не має Україна також територіальних претензій до Росії, хоча Стародубщина в Брянщині, частина Курської, Білгородської, Воронізької, Ростовської областей а також Кубань є етнічно українськими територіями.
Не вимагає Україна від Росії також відшкодування за розкуркулювання українських селян та їх масову депортацію у 20 – 30-ті і 40-і роки, за штучно зорганізований в Україні голодомор 1932 – 1933 років із 7-10 млн. прямих, без урахування демографічних наслідків, смертей українських селян, за масові репресії у часи панування російського більшовизму українських робітників, селян та інтелігенції. А також за таке ж масове завезення в Україну в сталінські та й пізніші часи етнічних росіян замість знищених голодоморами 1921–1922 та 1932–1933 років та мільйонів репресованих і розкуркулених українців, котрі були депортовані з України або знищені у сталінських катівнях та концтаборах.
Не вимагає Україна також відшкодування за те, що на момент Переяславської ради нас і росіян було однаково, а зараз нас утричі менше; за те, що українців на теренах України практично стільки ж, скільки було у 1913 році – тоді було 35 мільйонів, зараз – 36 мільйонів (у той час як кількість росіян, що мешкають на території України, із 2 млн. у дореволюційні часи виросла до 8 млн.).
Не хочемо ми відшкодування і за фактично російсько-більшовицьку окупацію України у 1920 році, де на той час діяв легітимний і повноцінний український уряд Директорії УНР. Не хочемо й відшкодування за ту насильницьку мовну та культурну (із церковною включно) політику зросійщення, котра провадилася віками, особливо активно – в радянські часи.
Бог із ним, ми простили усе це Росії, як немає в України і ніяких територіальних претензій до неї. Ми простили, але нічого не забули, усе дуже добре пам’ятаємо.
Проте нині ми спостерігаємо фактично інспіровані з Москви претензії на споконвічні українські етнічні території антидержавно налаштованих олігархів та їхньої політичної обслуги на південному сході України.
Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? На чому, на яких засадах ці відповіді мають грунтуватися? З чого повинні виходити?
Спочатку про найбільш загальне, засадниче.
Найперше – в України віднині і довіку вища влада, будь-яка – президентська чи кабмінівська – має бути одна: українська, не проросійська чи проамериканська, а саме й виключно українська, за напрямом, магістральною спрямованістю політики.
Друге – соборність України є святе; вона полита кров’ю багатьох поколінь, мільйонів українців упродовж століть.
Третє – уся індустріальна міць Півдня та Сходу України не виникла сама собою, а була створена внаслідок колосальних зусиль українців, особливо українського села, була заснована на бідах, стражданнях і крові десятків мільйонів, фактично етнічного геноциду українців у 20 – 30-ті роки, та й безпосередньо була зведена із вирішальною участю українців із усіх регіонів. Про це донецькі та інші олігархи забули, але якщо буде потрібно, то про це їм нагадають.
Олігархи Південного сходу України, статки яких були створені відомим чином: через одержання дармових кредитів, за які розраховувалися копійками, через скуповування приватизаційних сертифікатів, штучне банкрутство підприємств та інші подібні способи, обов’язково мають бути поставлені на місце. (Добре було б мати олігархів на кшталт Терещенка, Ханенка, Симиренка, Галагана, та де ж їх узяти). Це принципове і доленосне для України питання, для її майбутнього, яке у неї або буде, або його не буде.
Питання про рівномірне розміщення будівництва нових промислових об’єктів на всій території України також має бути і обов’язково буде вирішене.
І четверте: так само, як статки нинішніх південно-східних олігархів були також значною мірою створені штучно: через вільні економічні зони, особливу, незрівнянно м’яку податкову політику тощо, – усі ці важелі й засоби на вищому рівні – рівні Верховної Ради – повинні бути негайно скасовані, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах і щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї “федералізації” раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.
Потрібно розглянути й низку інших аспектів матеріальних підстав посягання на суверенітет та територіальну цілісність держави. Зокрема, це стосується викупу пакетів акцій усіх НПЗ, розташованих на території України, щоб ці заводи перестали бути неукраїнськими. Це стосується також комплексної програми розвитку в Україні всіх можливих видів електротранспорту, щоб хоча б поступово зменшувати свою енергетичну залежність від Росії – власної електроенергії вистачає з лишком . Нафтогін “Одеса–Броди” рано чи пізно, але обов’язково, повинен працювати в прямому режимі.
Визначальним є також завдання посилення ролі в суспільстві Верховної Ради, зокрема не лише її законотворчої, але й контролюючої функції. Загалом йдеться, звісна річ, про неодмінне здійснення конституційної реформи, щоб утвердити справді збалансовану систему різних гілок влади.
При цьому слід рішуче заперечити ідею двопалатного парламенту, за допомогою якої дехто намагається, хай і в інший спосіб, протягнути ту ж таку ідею сепаратизму і федералізації України: повторимо, в Україні немає інших етнічних територій, окрім українських. Вона є унітарною державою, що закріплено в Конституції. Відтак ідея двопалатності за конкретних українських реалій нічого не може дати нашому суспільству, окрім шкоди.
Треба також виокремити та особливо підкреслити таке: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні, – мовні, освітні, інформаційні (телебачення, преса, книга тощо), – чітко унормовані й законодавчо закріплені. Це питання раз і назавжди вирішене.
Далі – про комплекс підходів до розв’язання проблеми російськомовних етнічних українців, які повинні бути обов’язково повернуті в лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це – доконечна потреба.
Насамперед потрібно (і це принципово), виходячи з нового повороту подій, домогтися негайного відновлення позначки “національність” у паспорті. Без цього взагалі ми нікуди не зможемо рухатися як у розв’язанні зазначеної проблеми, так і в проведенні послідовної національної політики в Україні взагалі.
Наступне завдання – хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розбіжність уподобань та ціннісних орієнтацій, котрий спостерігається і який, мабуть, через абсолютно недолугу державну політику з цього питання, ще більше поглибився за роки незалежності.
І навчатися тут потрібно, як не дивно, у тієї ж таки Росії з усіх напрямків.
А почати треба з серця й душі, з тих самих українських хітів, української поп-музики, із пісні для ніг, коли всі танцюють і все танцює, усе пронизане цією піснею. Українці, як зроду-віку водилося, співали і належать, поруч із італійцями, до найспівучіших народів світу. Відтак сам Бог велів заполонити всі українські обшири справжньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середнього віку, у єдиному пориванні: і на дискотеках, і на вечірках у трудових колективах, і на сімейних урочистостях. Це – завдання завдань, саме з цього починається дорога до адекватного українського світовідчуття. Згадаймо хоча б пісні Володимира Івасюка, який не випадково був знищений агентами КДБ ще у зовсім молодому віці, 29-літнім. (До речі, в листопаді 2004 року навіть Міністерство інформації Білорусі(!) зобов’язало всі білоруські радіостанції три чверті ефіру присвячувати вітчизняній пісні).
Відповідно, потрібно радикально переробити увесь загальноукраїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луганщини мають щодня доходити справжні шедеври українського мистецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освітніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього, – українські дубляжі світової класики. І на це потрібно не пошкодувати ніяких грошей.
Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах півдня і сходу України усіх можливих українських театрів, труп, опери, оркестрів, філармоній, ансамблів і гуртів та ін. Це має відбуватися безперервно і щодня.
Зрозуміло, що з цим безпосередньо пов’язане і розв’язання низки питань українського інформаційного поля. Йдеться як про відслідковування по суті, щодо обстоювання саме українського світобачення радіо- і, особливо, телепередач, і про недопустимість існування в Україні ніякої іншої вітчизняної преси, окрім тієї, котра обстоює українські національні інтереси.
Надзвичайно болючим є питання про видання української книжки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Це була свідома політика попередньої влади, зокрема здійснювана через податковий тиск (прирівняння книжки до горілки й тютюну), чому повинен бути раз і назавжди покладений край. Має бути відновлена низька ціна на українську книжку.
Повинна також бути обов’язково, в законодавчому плані, відновлена державна система книгорозповсюдження, враховуючи, що українська книга мало куди доходить, не кажучи вже про міста півдня та сходу України. Українська книжка, і вітчизняних авторів, і перекладна, має бути максимально доступною, особливо у зазначених регіонах.
Потребує окремого політичного рішення фінансування кіновиробництва. Але фінансування не будь-якого кіно, а такого, в якого в якому було б відображено всю складність, проблемність, але й цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися.
Про матеріальне забезпечення усього цього, як про політичне рішення, враховуючи світовідчуття південного сходу України, треба сказати іще раз: йдеться про цільову комплектацію бібліотек регіону українською (авторською і перекладною) книжкою, і про аудіо-та відеопродукцію, і про електронні носії, і про Інтернет і т.д., і т.п.
Тобто, якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необхідний процес становлення повноцінної національної самоідентифікації російськомовних етнічних українців південного сходу України був не лише результативним, але й пов’язаним із задоволенням, котре вони б отримали від залучення до всього обширу високої і масової української культури, був пов’язаним із приємними емоціями передовсім.
Вагомою складовою національної самоідентифікації є історична пам’ять. Адже від того, що для людини означає історія, історія її народу, залежить те, якою є вона сама. Тому історичне виховання, багатоаспектне виховання: і через освітній процес, і через телебачення, радіо і кіно, і через видання масовими накладами (а, отже, і доступними за ціною) книжок із світової, а особливо української історії, починаючи з праць про Трипільську культуру, – є надзвичайно вагомою складовою формування громадянина української держави. Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали десятиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917-1920 років чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, має бути відомим і доступним – на державному рівні – жителям південного сходу України.
І, нарешті, про мовне питання (що ж до подвійного громадянства, то це – просто абсурд).
Враховуючи нагальну потребу в майбутньому повернення російськомовним етнічним українцям південного сходу України національної ідентичності і щоб уникнути надалі будь-яких сепаратистських настроїв, потрібно поступово, дрібними кроками, але неухильно навертати цих людей до української мови. Найперспективніший шлях при цьому – поступове переведення на всій території України вищої школи, технікумів, ліцеїв, гімназій на українську мову викладання у строгій відповідності до кількості етнічно неросійського, (а саме 4/5), населення. Беручи до уваги, звісно, регіональну процентовку, але при цьому повинен враховуватися етнічний склад усього населення кожної області (і не лише жителів великих міст, але й сіл та невеликих містечок).
Із можливістю одержання освіти, звичайно, завжди пов’язані і професійне просування та перспективи життєвого облаштування. Відповідно, це й буде не останнім чинником для батьків, спонукатиме їх глибше задумуватися про майбутнє своїх дітей.
Ясно, що це робиться не за рік, а розраховане на десятиліття, але у ситуації, яка висвітилася останнім часом, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, якщо вона хоче уникнути в майбутньому нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті.
Далі, сумно визнавати, що ще недостатньо уважними, прискіпливими та принциповими є й стосунки української держави та церкви, – одна з них показала себе як відверто антиукраїнська. У підході до цього питання ніколи не слід забувати про те, на що в 1654 році купився Б. Хмельницький. Основною мотиваційною підставою підписання Переяславської угоди була цілковита переконаність у спільності віри, православної віри. Богдану та його оточенню і в голову не могло прийти, яка то була облуда, кривава облуда була. Віра-то якраз у двох народів була абсолютно різноспрямованою. У нас вона була заснована на прагненні волі, суверенності власного народу і особистості, у них же віра завжди була заснована на єдиному й непохитному переконанні: Москва – третій Рим, четвертому – не бувати, – із усіма відповідними соціокультурними наслідками, котрі характерні для деспотичного суспільного устрою.
Насамкінець кілька слів про проблему, визначальну для по-сучасному раціонально облаштованої будівлі буття, тісно пов’язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Ідеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому – корінь проблеми.
Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже настійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Ортеги-і-Гассета про негативність омасовлення, які беруться абсолютно поза українським культурно-історичним контекстом. А в українській історії іще із давніх часів, впродовж віків склалося так, що людська гідність, особисте самоствердження були надбанням, та і вважалися притаманними лише еліті – то своїй, то іноземній, а то й тій і тій. Це й було, зокрема, основною причиною поразки першої спроби українства відродитися – поразки національно-визвольної боротьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники ХVІІ – ХVІІІ сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кращого застосування, дбали передовсім про одне – про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не згірш за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якій не лишалося нічого іншого, як дбати виключно про свій партикулярний інтерес, зрештою – просто про виживання.
Але не треба забувати, що найбільше піднесення українського руху в усіх його складових, яке відбулося в перші три десятиліття минулого сторіччя, було пов’язане з величезним прагненням саме пересічного українця до обстоювання своїх корінних інтересів, до свого особистісного самоствердження. Отут вперше й постала цілком зримо, в усіх своїх виявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а особистісна, ідея кожного середньостатистичного українського громадянина. Так, людська гідність і справді є непересічною, нічим не замінною цінністю, але не обраних, а всіх і кожного зокрема.
Так було тоді, на початку минулого сторіччя. Так є й нині, якщо ми справді хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, інших, але так само, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як ніякі антропокультурні зрушення, так і ніяке поліпшення соціокультурного облаштування буття, якщо пересічний українець і надалі буде займатися виключно особистісним розв’язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову загасне бажання, пробуджене на Майдані Незалежності, прагнення до самоствердження, суспільної самореалізації, активного обстоювання своїх визначальних на даний час потреб, прав та інтересів.
Продовження →