Якщо хто-небудь збагачується на торгівлі, він приєднує до своєї власності багато дрібних володінь. Тоді кількість власників і, значить осіб, інтереси яких найбільш тісно пов’язані з національним інтересом, зменшується, і, навпаки, кількість осіб, що не мають власності і тому позбавлених інтересу до спільної справи, збільшується. Подібні люди завжди раді служити будь-кому, хто їм платить. Чи можна думати, що власть імущі ніколи не скористаються ними, щоб підкорити собі своїх співгромадян? Таким чином є неминучий результат понадмірного збільшення населення держав. Це – порочне коло, з якого не змогли до цих пір вийти всі різні відомі нам уряди.
Надто велика чисельність населення у всіх країнах – такою була невідома, необхідна і віддалена (с.320) причина причина зіпсуття звичаїв. Але хіба немає такого закону, який міг би запобігти наслідкам надзвичайного збільшення чисельності людей і міцно пов’язати інтереси представників з інтересами тих, кого вони представляють? В Англії обидва ці види інтересів, зрозуміло, є більш однорідними, ніж в Турції, де султан вважає себе єдиним представником нації. Але якщо існують форми правління більш сприятливі ніж інші, для єдності суспільних і приватних інтересів, то все ж немає такої форми правління, за якої ця велика моральна і політична проблема була б цілковито вирішеною. А до остаточного вирішення її одне лише збільшення чисельності населення повинно породжувати в будь-якій державі зіпсутість звичаїв.
Якщо народи Азії, які наводяться прикладом найбільш зіпсутих, першими випробували тиск деспотизму, то це тому, що зі всіх частин світу Азія першою стала заселеною і цивілізованою.
В зв’язку з надзвичайною численністю її населення вона виявилась підкореною владі володарів. Володарі ці зосередили народне багатство в різних небагатьох вельмож, яких вони наділили винятковою владою; вельможі ці віддались розкошам і стали жертвами тієї зіпсутості, тобто тієї байдужості до суспільного блага, в якій історія завжди так справедливо звинувачувала жителів Азії (с. 321).
К.А. Гельвецій . Про л юдину . – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2 .
Нехай закони встановлять певний мінімум власності для всіх громадян , цим вони застережуть бідняків від жахів злиднів, а багатія – від бідувань, від скуки. Вони зроблять обох більш щасливими.
Але уявимо, що ці закони встановлені. Чи можна вважати, що люди, не будучи однаково багатими чи могутніми, вважатимуть себе однаково щасливими? Якщо у мене виникло багато потреб, то безпідставно переконувати мене, що для мого щастя вистачить невеликого маєтку. Якщо з молодих літ в моїй пам’яті уява про багатство поєдналась з уявою про щастя, то яким чином відокремити їх одне від одного у зрілому віці? Невже ще не відомо, який вплив справляють на нас асоціації певних ідей?
Якщо наслідком форми правління я повинен всього остерігатися з боку вельмож, то я буду вже машинально виявляти повагу до будь-якої шляхти, навіть до іноземного вельможі, який нічого для мене зробити не в змозі. Якщо в моїй пам’яті ідея доброчинності асоціювалась з ідеєю щастя, то я буду шанувати доброчинність навіть тоді, коли вона стане предметом переслідувань. Я знаю, що врешті-решт зв’язок між обома цими ідеями розпадеться, але на це потрібен час, і навіть тривалий час. Для цього необхідно, щоб повторні досліди довели сотні разів, що доброчинність не дає в дійсності жодної з тих вигод, на які я сподівався від неї. Тільки глибоко обміркувавши це, можна одержати вирішення багатьох моральних проблем, що не вирішуються, якщо не знати про асоціації наших ідей. Нема нічого важчого, ніж переконати їх в цьому за теперішньої системи виховання. Чому? Тому, що змалечку в їх пам’яті уява про щастя асоціюється з уявою про багатство.